Якось знічев’я почав я дивитися по ящику таку собі передачу Х-фактор. Переважно я використовую телевізор як монітор для перегляду DVD, а тут ось зрадив звичці.
 
Власне дивитися передачу я почав лише для того, щоб від душі пореготати над усілякими нездарами, котрі пруться на шоу, вважаючи себе неймовірними співаками, а самі не маю ні слуху, ні голосу. Дивитися на їхні вправляння було достатньо весело, хоча в одному улюбленому мною фільмі й звучить фраза «грішно смєяться над бальнимі людьми», я все ж, каюсь, реготав від душі.
 
Так було на початках. Згодом всі ці псевдо таланти відсіялися й залишилися в шоу лише дійсно талановиті. Це я говорю без усілякої іронії, хоча признатися не шанувальником естрадної музики.
 
І, дивлячись на цих молодих і талановитих фіналістів я подумав про те, що в нашій державі стільки талантів, а нас з року в рік годують застарілим естрадним лайном.
 
Скільки років на українській естраді не з’являлося нічого не те що талановитого, бодай нового? Всі ці зарозумілі білочки-повалій-могилевські-лорак. Всі ці остогидлі пономарьови-павлики-зіброви-поплавські. Ну, не можна ж чимось новим і талановитим вважати Козловського, який чітко вписався в нафталіновий мейстрім української попси. Хоча маса народу з задоволенням споживає цей непотріб, та ще великою ложкою, та ще й прицмокує від задоволення.
 
І раптом я усвідомив абсолютну подібність того, що відбувається в українському шоу-бізнесі з тим, що відбувається в нашому політикумі. Ті самі обличчя з року в рік, та сама риторика, та сама демагогія.
 
Ні нових ідей, ні нових талантів, ні нових облич. Нам підсовують під видом нового Арсенія, котрого можна вважати політичним аналогом естрадного Козловського і хочуть, щоб ми повірили, що це політик з новим баченням. Найприкріше – це те, що багато хто вірить. Як вірять в Тігіпка-реформатора, в Януковича доброго царя-батюшку, в Тимошенко – єдину можливу опозицію, в Тягнибока, як в єдину силу, яка може відстояти інтереси українців.
 
Власне і я такий самий. Я вірю в певні міфи нашої політики. Сумнів (цей прикрий хробачок в глибинах свідомості) періодично стукає в двері мого розуму, але я волію залишати двері зачиненими. Так воно краще. Бо коли повна безнадія – тоді вже й повний швах.
 
А надія в тому, що є таки ті, хто нарешті вирівняє човен Української Державності й зуміє вивести його на чисте плесо. Адже те, що на нашій естраді застаріле лайно, зовсім не означає, як виявилося з предачі Х-фактор, що в Україні немає талановитих виконавців.
 
Напевно так і в політиці. Те що з трибун і екранів телевізорів нам вже два десятки років вішають локшину одні й ті самі мізерні духом людці, котрих мутна хвиля епохи змін винесла на вершину владної піраміди, зовсім не означає, що в Україні немає достойних людей.
 
Вони прийдуть.
 
Вони вже йдуть.
 
Я чую їх кроки.
 
Хоча, можливо, це лише гупає моє серце.