Мої дискусії з демократично орієнтованими  опонентами вже звично входять в швидкий клінч і закінчуються категоричним неприйняттям сторонами позиції один одного.  Чому так? Здавалося б, обидві сторони щиро бажають українському народу добра і тільки добра, а тут така несумісність? Отже, приходиться відволікатись від власне пошуку причин наших національних проблем та звернути увагу на чинники несприйняття нашими «традиційними» демократами  певних азбучних істин.
 
    Україна є державою двох протилежних по своєму внутрішньому змісту  «народів»: проєвропейського, продемократичного народу,з одного боку,  та просовіцького, проімперського народу,з  іншого боку «рингу». Оцих два світи, дві протилежні цінностні орієнтації, чітко ділять наших мешканців по всякому принципіальному питанню нашого суспільного буття. До «продемократичного» народу в своїй переважній більшості належить українська нація, а також частина інших націй: російської, єврейської та інших. До  «просовіцького» народу в переважній більшості належать російська нація, російськомовна народність, меншість української нації, частина єврейської нації і т.д.
 
    Загальна абстракція «український народ» малоінформативна, малозмістовна, спільнота 46 млн. мешканців України має занадто мало спільного, щоб на неї робити якийсь наголос. Ну що нас об’єднує: футбол, бокс, пиво, - смішно навіть придумувати. Нас об’єднує в сто раз менше сутностей, ніж роз’єднує. Разом ми більше нагадуємо збірну солянку відвідувачів вокзалу, в якому зненацька закрили всі двері  і оголосили приміщення  окремою республікою. Шар нашого спільного та єдиного в десятки разів тонкіший за шар наших принципіальних незгод. Можна до безкінечності ліпити оту спільноту «український народ», але все рівно це залишиться штучним утворенням, «гремучей смесью» двох протилежностей.
  
Кожен з цих народів має свою ментальність, свої традиції, свої символи та свою систему цінностей. Відмінності –разючі, співпадінь практично немає, спільні риси проявляються тільки на загальнолюдському рівні. Тобто в «українця» з «російськомовним» спільного не більше, ніж з румуном  чи сербом.     Кожен з двох наших народів має свої ментальні вади, свої погані традиції, свої слабини і свої дефекти історичного досвіду. Кожен з цих народів потребує окремої терапії , окремого досвіду для подолання своєї цивілізаційної відсталості. Повторюю, що кожен з цих народів потребує свого окремого історичного шляху.  Замкнуті  у в’язниці сталінських кордонів ми як зведенюки, вже двадцять років займаємось контрпродуктивним взаємопоборенням. Я не хочу доказувати, що один народ кращий, а другий – гірший, хоч сам належу до українського народу. Не в тому річ. Я просто вважаю, що цим народам є смисл роз’їхатись, поділитись як невдалому подружжю і на добросусідських основах кожному почати будувати своє майбутнє.
 
Кожен з цих народів на даний момент важкохворий і більшість хвороб одержано в результаті неправильного, безглуздого співжиття.  Не можна в одній палаті по одному припису лікувати хворого на запалення легень та хворого на виразку шлунку. Нам дають однакові таблетки, водять на однакові процедури, але ми різні, нас таке лікування не лікує, а гробить. І це чітко фіксують наші індекси економічного та соціального розвитку, по яких ми впевнено скочуємось на саме світове дно. Лише в складі єдиної комуністичної імперії ми могли бути разом під пресом імперської, інтернаціоналістичної  політики. Ми як першокласник та десятикласник, яких тримають за одною партою і яким видумують якусь спільну учбову програму, кому це потрібно? Кожен новий день нашого співжиття ще раз доказує нашу критичну несумісність. Але це так, приказка, попри поділ, зараз є більш актуальна задача для кожного з народів: провести свою самоідентифікацію, тобто критично оцінити свій власний стан і свої власні перспективи.
 
   Мене дико дратує ота перехресна критика, оця манія обпльовування інших:  «українці» до нестями критикують  очільників «російськомовних», «російськомовні» до нестями плювались ще недавно на «українське» керівництво. Це є пустий випуск пари, який тільки поглиблює ворожнечу між обома народами, але є безпечним для самої влади. Спочатку Ющ своєю дебільною політикою заливав сало за шкуру  російськомовних, тепер новий президент в десятикратному об’ємі заливає сало за шкіру українцям.До речі, Юща посадять обов"язково, це як бонус "російськомовному народу", а Віті-другому проведуть веб-камеру, щоб при нагоді показувати друзякам "прикол", як "месія" жує баланду на нарах. Обидва народи чітко відчувають, де своя, а де чужа влада, питання ефективності цієї влади для самого народу завжди залишається на других позиціях по важливості. Оця вічна  «драчка» між народами суть технологія перевернутого суспільства. Але ментальні цінності вище цінностей  економічної вигоди і цим козирем олігархічна влада завжди скористається.
 
    Всі мої статті на ДД направлені на проведення самоідентифікації  українського народу на прикладі української нації. І тут я одержую постійний, абсолютний спротив зі сторони частини демократично налаштованого персоналу ДД. Ця частина дає мені постійні двійки, інші, які відчувають неефективність критиканської позиції до влади,  дають мені п’ятірки, а сноби, які вичитують граматичні помилки серед мого швидкопису, дають мені трійки чи четвірки. В результаті, я стабільно одержую трієчку, яка лише сигналить мені, що партія критиканів чужої влади поки що домінує серед  демократів, а прихильники ідеї самокритики і самоаналізу поки що в постійній меншості. Свою місію тут я зараз бачу в тому, щоб все-таки переконати  українців, що «хватит искать пылинки в чужом глазу, пора вытаскивать бревно из собственного глаза!». Українці, досить кепкувати з хвороб чужої нації, пора лікувати власні хвороби. Наші хвороби, наші слабості –завжди  залишаться самим потужним генератором наших проблем. Коли ми самі відмовляємось, лінуємось піклуватись про себе, то хто захоче піклуватись про нас? Чужі можуть тільки використовувати, експлуатувати наші слабини та вади, такий закон життя. Ніхто ніколи в світі не виступить на захист народу, який сам себе не захищає.
 
   Рабсько-дитяча психологія українського народу ніяк не зважиться на власний рішучий крок, вона все чекає на  хазяїна( батька),  який прийде і розсудить нерозумних «дітей» українських. Мене постійно дивує, чому наші українські патріоти та демократи так вперто бояться самоаналізу, самоочищення, самолікування. Думаю, тут домінує комплекс меншовартості: «Навіщо митись, скільки тої зими!», « Стидно роздягатись перед людьми, показувати свої язви, якось воно минеться…» Самі раби рабам не цікаві, вся увага у них – на хазяїв.
 
   Ніхто в світі не відміняв право націй на самовизначення. Саме самовизначення потрібно зараз українській нації, але перед самовизначенням потрібно повести ґрунтовний самоаналіз, ґрунтовну підготовчу роботу. Наші патріоти махають рукою: та що там аналізувати, і так все ясно! Лякає ота «мужицька»  простота, таке нехлюйське, недбале ставлення до власного майбутнього та майбутнього своїх дітей.  Я не збираюсь переконувати старих маразматичних «патріотів-йолопів», вони свою чорну справу вже зробили- незалежну Україну профукали, їх так і зариють в землю з їх нацдебілізмами.  Я бачу задачу в іншому – переламати громадську думку на користь реформаторської лінії поведінки укрнації, на користь нової українського самоусвідомлення, на користь сучасного, цивілізованого українського мислення.
 
Українська традиція досі залишається традицією рабського, поневоленого народу, тому цю традицію потрібно негайно міняти.  Для цього потрібно сформувати інтелектуальний авангард нації, не чисельний але адекватний сучасним викликам перед нашою нацією. В історії народів завжди вирішальну роль грали особистості чи невеликі групи рішуче налаштованих лідерів, а методи діяльності  вони застосовували такі, на які здатна була вестись маса народу. Тобто якщо нація примітивна, то і методи роботи з нею будуть примінятись примітивні, варварські. Захоче нація стати культурною – і культурно ними будуть керувати. Це, звичайно, не стосується перевернутого суспільства, там методи сповідуються специфічні, аби ослабити більшість.
 
   Ми маємо слабкість не тільки соціального колективного «его» , але й слабкість, нерозвинутість інтелектуального колективного «его» української  нації. Ми не можемо самі себе пояснити та впорядкувати, все ждемо, аби от хтось з-за кордону допоміг. Оцей комплекс «допоможіть, спасіть, рятуйте!» – це також продукт наших рабських звичок.
Резюме: не корміть чужу владу своєю увагою, своїми надіями та своїми сподіваннями. Українці призвичаєні жити своїм індивідуальним життям і при цьому ждуть,що їх національні, спільні проблеми хтось прийде і вирішить за них. Нам в тисячу раз цікавіші плітки про житіє чужинців-хазяїв, нам приємніше тисячу раз їх покритикувати, аніж один раз зібратись для самоорганізації власного національного життя.
І насамкінець анекдот:
-Куме, кажуть, що в Україні вже настав обіцяний новою владою «бебі-бум»?
-Ну так, українці, з їх дитячим, «бебі»-розумом, кожен день вже одержують «бум» по своїй дурній голові!