Коли Лісовська розмістила свою статтю „Тест”, то я, відверто кажучи, не мав наміру реагувати на цю ситуацію окремою статтею, оскільки „гумору”, подібного до того, яким так вдало блиснув пан Хімік, в Інеті – тільки занурся... Ну, прийняв до відома позицію людини відносно „передохлих”, провів певну екстраполяцію на його оточення, яке, треба розуміти, не має нічого проти такої оцінки, поставив собі десь в свідомості галочку і закрив тему.
Коменти до статті також нічим особливим спочатку не дивували. Лісовська, звісно, зводила „лічні счьоти”, бо ж дійсно – кому прийде в голову так емоційно реагувати на такий літературний, вишуканий стьоб у виконанні шановного автора? Ну, дійсно... Адже всім „нормальним” людям, які переживають за майбутнє України зрозуміло, що це – просто вдало примінений літературний прийом, такий собі езопівський сарказм, який має на меті тільки одне - стимулювати наших „хитрых дядек” позбавитись від так притаманної їм, себто – нам, „трусости и нерешительности”.
 
І та впевненість, з якою автор клеймить отих „хитрих”, дає нам недвозначно зрозуміти, що якби на їх місці був сам автор, то, напевне, просто порвав би тих НКВДистів, якби вони на своє горе приперлись упаковувати його з сім`єю для відправки в Сибір. Ужо він точно б не подався „удобрять собой и родом вечную мерзлоту”, а повернувся б додому, попив би чайку з бубліками, подивився б якогось Шустера чисто для підняття життєвого тонусу (бо в житті завжди є місце подвигу, хоч би й віртуальному) та й полягали б всі собі спокійно спати. В общєм – не завидую я тим НКВДистам, бо бачив якось в кіно одного такого собі рєзкого пацана - Рембо, тому можу уявити собі оті понівечені й пошматовані гебешні тіла... А потім, зрозуміло, нічна погоня на фірах з виключеними габаритними огнями, знову стрільба з двох рук (з однієї – Сміт, а з другої – Вессон) на пораженіє (гебістів, понятно), фальшивий паспорт, еміграція в Канаду, лічна дружба з Яциком... Ні, з Яциком то я вже, напевне, занадто, а все решта – так і було б. А в останньому кадрі він так ефектно перезаряджає однією рукою помпову ружбайку і суворим голосом з низькочастотними модуляціями, від яких у частини дам стає на душі так класно і солодко, що вони аж починають тихенько муркати (бо ж дійсно – мужик, блін!), каже: „Ай`м бек!” І тоді всім в кінозалі, до останнього зачмиреного гебіста, відразу стає ясно, - хто тут главний.
Гебісти, від страху, тихенько цідять в штани, і так собі й чешуть на вихід широко розставляючи ноги в мокрих галіфе з маліновими лампасами – бо ж така угроза дивиться з екрана прямо їм в очі…  
 
Напевне, все було б саме так. Хоча, чисто гіпотетично, можна уявити собі й інші варіанти розвитку подій. Наприклад, заходять без стуку чоловік п’ять з ревОльверами і пропонують автору збирати швиденько манатки й грузитися на відкриту полуторку. Що він чемно й виконує, стараючись не дратувати надмірно гостей. Бо в цей момент дуже ясне й тверезе відчуття беззахисності підказує, що героя з себе строїти зараз не варто. Хоча б заради сім`ї.
Коли мого діда Нестора забирали з села Черемошна Харківської області, то він просто зібрався і пішов. То він як – також „труслівий і нєрєшительний”? А цікаво було б подивитися на автора не те що в оточенні озброєних НКВДистів, а хоча б в звичайній армійській казармі на першому році служби після команди „Атбой!” Щоби не понятливим було ясно – після команди „атбой” в казармі наступає „тьомноє врємя суток”. А самі остроумні досить влучно називали це – „конєц свєта”. От чисто пережити хоч би один „конєц свєта” у виконанні п’яної або обкуреної (що набагато гірше) солдатської гопоти, аби повернути почуття реальності і вартості в цьому житті себе, любимого? „Воїн”, блін...
Там багато нового відкривається і про себе, і про оточення. І кіношно-позерських героїв я щось не пригадую.    
 
Ніхто не може давати оцінку поведінки людини, яка реально перебуває в гранично-критичній ситуації. А мій дід, між іншим, був не з слабих – з червоними воював; 22-го січня 1919 був на Софіївській площі – приймав присягу на вірність УНР. Біля Трипілля стоїть стела, яку коммі віткнули в землю в пам`ять про бій, який тут відбувся. То він в тому бою бився в селянській армії Зеленого. Після бою комісари вирізали до ноги майже все населення самого села Трипілля і добряче пустили крові по навколишнім селам. Мати якось балакала на цю тему з Романом Ковалем, автором „Таємниці отамана Зеленого”.  
Господи, а скільки ж сімей просто викидали зимою на вулицю. В тому ж селі забрали Федоренка, батька п’яти дітей, а потім, зимою, просто винесли ряднину, посадили на неї голозадих дітей, притрусили їх соломою і повезли кудись неквапливо возом. Чи далеко вони доїхали?
На цій темі також можна дуже „вдало” потренувати свій літературний хист: „А кого вам это напоминает?” – „Неужели Брэма Стоккера?..” – «Ну, что вы, что вы – берите выше!»
 
Родина батька жила навколо містечка Березне Рівненської області. Села Теклівка, Ленчин, хутір Шаманиха. Жили відносно бідно, проте голоду ніколи не пам`ятали. Про Великий Голод чули від дорослих. Люди ходили іноді до кордону, де вдавалось перекинути на „розквітаючу” совіцьку сторону якоїсь їжі. Польські прикордонники дивились на це крізь пальці. Совіцькі – по різному...
Основною проблемою при поляках був спротив владі, яка перешкоджала національному відродженню українства. Цим, в основному, й займалася Організація Українських Націоналістів. Розповсюджували літературу, організовували осередки „Просвіти” тощо.
В 39-му розпочалася війна. І одного „радісного” дня в Березне увійшли війська освободітєлєй. Спочатку було багато кумедного. Освободітєлі, як і веліли Маркс з Лєніним, зайнялися експропріацією, особливо - магазинів. Бо ж воно, зрозуміло, тут же стало всенародним, себто і їхнім також. Невеличка проблема була лише в тому, що представники самої прогресивної соціальної системи не знали призначення багатьох речей, які попадалися їм в руки, оскільки бачили їх перший раз в житті. Дуже повеселилися березнівці, коли після чергової експропріації місцеві офіцерА гордо вивели на вечірній променад своїх дам, одягнених в нічні пенюари.
Але веселе швидко закінчилося і визволителі зайнялися тим, заради чого вони сюди й приїхали – арештами і висилками в Сибір. Дуже багато було заарештовано вчителів, тому деякі школи просто припиняли своє існування. Арештовували тих, у кого було двоє коней, бо по майновій шкалі пролетарських комісарів це вже, вочевидь, була відверта розкіш, а не срєдство пєрєдвіженія.
В цей момент ОУН старалась імплантувати в совіцьку адміністрацію своїх людей, через яких вдавалося іноді отримувати досить цінну інформацію. На приклад, про заплановані арешти. Люди переїжджали на нове місце, і іноді ця елементарна рокіровка їх рятувала.
Так неквапливо, з перманентними арештами і експропріаціями, підійшов 41-й рік. До цього моменту комуністична влада зробила все, що могла, аби її ненавиділи лютою ненавистю. Себто, коли несуть дурню про те, що повстанці стріляли в „своїх”, маючи на увазі совєтських (в частості – НКВДистів), то на якій підставі і коли це вони встигли стати „своїми”? За два роки постійного терору?  
22 червня – ще одна війна. Бойових дій, як таких, практично не було, бо Березне стояло осторонь стратегічних шляхів, по яким сунула основна маса військ. Про приближення німців символізувала характерна картина, описана Марком Солоніним, а саме: втеча начальства на полуторках, до верху завантажених нажитим непосильною працею добром.  
Ще були два бомбардування. Перший раз пару бомб скинули німці. А другий – совіцькі літаки. Спочатку вони летіли рядочками на захід, але через дуже короткий термін вже летіли назад, хаотично скидаючи бомби де попало. Ще через мить за ними пролетіли німецькі літаки. Тоді всі сильно перелякалися, бо ж дійсно було страшно. Дивним чином нікого не вбило, тільки зруйнувало пару хазяйських будівель.
Потім з`явилися самі німці. Нема сенсу говорити, що комуністам, які зарекомендували себе в очах населення як закінчені відморозки, була тільки одна дорога – в красну партизанку. Про те, як вони „партизанили”, є достатньо мальовничі доклади начальника Штаба партизанського руху Рівненської області генерал-майора Бегми, тому про це говорити вже особого сенсу нема.
Німці спочатку вели себе досить пристойно, особливо в порівнянні з совєтами. Худобу не забирали, а викуповували. Дурних розстрілів та арештів також не проводили. Але окупанти є окупанти, і між місцевими і німцями почала радикально зростати ворожнеча. Різкий її сплеск відбувся, коли німці почали вивозити молодь в Германію.
З цього моменту вже почалася серйозна і досить масова диверсійна боротьба воєнізованого підпілля проти німців. Благо, що совєти залишили по собі окрім „доброї” пам`яті ще й трохи зброї.
Загалом, якщо німці контролювали Березне, то в навколишні села, розташовані в лісах, вже не дуже рипалися і там собі помалу йшло своє самоорганізоване життя. Навіть відкривали школи і проводили самодіяльні концерти. Двічі повстанці робили атаки на саме Березне, але повністю так і не захопили. Значна частина гарнізону влаштувала оборону в школі і відбилась. Другим повезло менше.  
В кінці кінців німці в 43-тьому відізвали з фронту дивізію, яка не стільки воювала з повстанцями, як займалася терором по селам. Було спалено сім сіл повністю. Одне разом з селянами, яких зігнали в клуню. Для нашої рідні в тому році розстріли почались з діда Макара по батьковій лінії.
Загалом війна з німцями була дуже жорстока. Особливу „подяку” треба винести комуністичним провокаторам, які залишилися на місцях. Ці діяли просто й безхитрісно – засовували в солому під стріху якогось обріза, якого німці, знаючи де шукати, моментально знаходили. Відповідно сім`ю розстрілювали а хату палили. Саме так вчинили з сім`єю Луциків. От тільки Ганну, рідну сестру матері мого батька, спалили живою разом з хатою. Її чоловіка Микиту і сина Льоню забрали з собою. Їх довго катували і потім розстріляли. Чому катували? – бо з обрізом „доброжелатєлі”, як правило, передавали німцям вісточку про те, що в цій сім`ї є упісти.
У 2001 році була випущена серія книжок під назвою «Книга пам`яті і слави Волині” з переліком тих, хто приймав участь у повстанському русі. Третій том присвячений Березнівському району. Там згадуються і діти Ганни та Микити Луциків - Андрій та Маруся.
Андрій, псевдо „Печериця” був в СБ і загинув вже в 45-тому, при совєтах. Причини, які призвели до його загибелі, досить драматичні. На той момент він перебував в криївці ще з одним повстанцем, жінку якого вдалося психологічно обробити і вона, вочевидь повіривши, що його візьмуть, але залишать живим, чи то дала інформацію, чи випадково навела НКВД на місце розташування криївки. Був короткий бій, в якому двоє повстанців так і загинули.
Марусю Луцик, псевдо „Сова”, взяли живою і дали 25 років. Вижила. Поселення в Білорусі.
Багато воювало і загинуло з сімей Степана (також розстріляний німцями у 43-му) і Панаса Марковців, теж рідних братів матері батька.
Володимир Степанович – „Степовий” – був один з тих, хто відповідав за будівництво криївок в Рівненській області. Полон, 25 років, Комі ССР.
Антоніна Степанівна – псевдо не знаю – полон, 25 років, Комі ССР.
Іван Степанович – німецький полон, Германія.
Пилип Опанасович – загинув у 46-му році.
Раїса Опанасівна – також загинула в 46-му.
 
Загалом ця тема для нашої сім`ї має таку вагомість, що особа, здатна написати щось на зразок:  
„...хитрых дядек собрали, посадили на телеги, переправили на ближайшую железнодорожную станцию – и, айда в Сибирь. Дядьки не сопротивлялись, на ум не пришло. Никто не вернулся, передохнув от холода и бескормицы”
не розглядається більше як така, що дійсно здатна перейматися національною проблематикою (це я просто максимально згладжую кут зору на автора цієї фрази).
І коли Лісовська сказала, що персональну реакцію на ці слова можна вважати своєрідним тестом, то певною мірою я також приєднуюсь до такої точки зору. До речі, тести по своїй суті не мають нічого спільного з якимись „дослідами” на людях, на що обурювалися деякі шановні колеги. Є, на приклад, тести на соціонічний психотип. Певна справа, що та градація, яку започаткував Юнг, є в деякій мірі і відносною, і суб’єктивною. Це – просто тест по Юнгу. Подібні тести не можуть мати тих абсолютно універсальних і фіксованих систем вимірювання, як можливі в тій же математиці. Тому Лісовська розглядає це питання через призму своєї індивідуальності, а хтось, в свою чергу, так само суб’єктивно оцінює позицію Лісовської і знаходить, що вона, на приклад – не українка. Відповідно кожний новий індивід може або скористатися вже запропонованою кимось системою тестування, або ж ввести свою. У відповідності до цього люди й знаходять собі подібних для спільної справи чи просто для комфортного спілкування.
 
Тепер я хочу підійти безпосередньо до тієї причини, яка змусила мене взятися за цю статтю. Це коменти, які появилися практично уже в самому кінці обговорення статті Лісовської.
Перший – пана Юри Хіміка:
 
„Я сам не читав, оскільки відходами розумового абортарію не цікавлюсь.”
 
І другий – пана під ніком Блік. Приведу його повністю:
 

Vit 16.10.2010 01:48:22
По-перше, та й По-друге, однією з цілей цього твору, на мою думку, було якраз показати на фоні героїв УПА

всего навсього зведення власних стосунків лісовської з Ю. Хіміком!
А от якби вона мала хоч трохи здорового глузду та честі, то на фоні героїв УПА змалювала б ницість ...
 

15.10.2010
очманілого від безкарності «бульдозера», що плюндрує нашу землю.

 

Vit 16.10.2010 01:48:22
Я думаю, читачі давно зрозуміли, хто насправді є провокатором, а хто допомагає вивести їх на чисту воду.

Саме так і я думаю, особливо зважаючи на те, що ОЦЕ ... , якщо ви помітили,  "бореться" виключно тільки з тими кому не байдуже сьогодення та майбутнє України, й жодним критичним словом не обмовилось про той "бульдозер" який плюндрує! Мо в вас в голові виникне така проста думка, що це відбувається саме тому, що ВОНО слугує саме цій антиукаїнській владі?!
Чогось маю 100% впевненість, як би ця особа потрапила до СБ, про яку вона так похапцем висмикує цитатки, то вже через декілька годин воно б вже годувало мурах в найближчому мурашнику!
Екологія батечку!
 

Ці коменти своєю безмежною „своєрідністю” висвітлюють стільки глибинних рис їх авторів, що якби ті колеги на ДД, які займаються соціонікою, вирішили незалежно один від одного описати дані психотипи, то, як на мій дилетантський погляд, помилитися було б неможливо. Втім, індивідуальні риси „авторів” мене не дуже цікавлять. Вони просто ще раз здивували безмежним розширенням моральних кордонів свого індивідуально допустимого. Єдине, що трохи розважило – стовідсоткова впевненість в тому, що СБ таки б не помилилася, якби зацікавилася Лісовською. Бо особисто я віддав би як мінімум один відсоток на вірогідність того, що все було б з точністю до навпаки.  
Може це прозвучить дивно, але я навіть дозволю собі припустити, що і Лісовську це вже не образило. Бо... як би це сказати... ну, нехай вже буде – мужчина. Бо мужчина, який дозволяє собі такі речі, відразу виходить за межі тих, чиї слова можуть образити.
Але я так само припускаю, що Лісовська в праві була чекати хоч якоїсь реакції на ці слова тих, хто знає її достатньо давно. Як мінімум – до ДД. Вони не могли не читати ці слова, сказані в її адресу. І в даному випадку їх мовчання є не що інше, як мовчазне погодження з написаним. Боюсь, що для них це в певному сенсі може бути тією самою точкою біфуркації. Бо ж це питання вже навряд чи можна буде обійти.
 
У всякому випадку особисто для мене ця ситуація зняла багато питань і радикально спростила алгоритм вибору подальших дій і спільників. Є речі, які для мене мають базову цінність і є як мінімум одна людина з такою ж шкалою цінностей. Певна справа, що двоє – то мало... Але може знайдеться й третій? А там – і четвертий, п’ятий?.. Чиї принципи так само не дозволяють подібного відношення до наших національних жертв заради спрощення побудови „щасливого” майбутнього України. України, позбавленої власної пам`яті.