Затихли мітинги та марші. Вже кожному націоналістові стало зрозуміло, що менти не дадуть святкувати українські свята. Банальна думка щодо недовіри патріотам-старперам з підозри перетворилася на факт. Українські недобитки 90-х шепочуть на майданах та кухнях про змову, не усвідомлюючи, що самі стали інструментом змовників.
Лише зі сторони можна усвідомити весь маразм ситуації, що викликає справедливе обурення в молодих – націоналістам дозволено святкувати лише на околицях. Навіть послідовникам Цадіка Нахмана в Умані дозволяють збиратися в центрі міста. А в нас, через хитре сплетіння обставин, (комуністи прийшли, як завше, першими у центр міста, міліція побоюється безпорядків... і т.п.) 14 жовтня святкують з маршами на Борщагівці чи Троєщині...
Нещодавно наша подруга була у Львові. І там одного вечора пролунала думка, що наші дії (якась певна дія) можуть вплинути на міжнародні політичні розклади, і ми спровокуємо Росію... Я теж не раз чув від «свідомих» думку щодо небезпеки провокування нашими діями Росії.
Дивує те, що ці в душі хороші, наші люди, донині не здогадуються, що вже пізно "пити боржомі", адже Росія вже тут, на Хрещатику. І є суттєві підозри (нікому цього не розповідайте), що вона й нікуди звідси не уходила.
Ілюзія державності, незалежності, гра в розбудову, забудову, перебудову – лише вигадка для слабких духом. Для тих, хто відчуває, що потрібно перднути, а от як це зробити – або ніхто не сказав, або просто не вистачило сміливості... Тому і виливається все це в ігри та імітацію.
Складне питання у вічних дискусіях українських патріотів "що робити?" має найпростішу відповідь – громити. Що сказав би Палій, Залізняк, Шухевич, Хмельницький?... Бий – а потім розберемося, як це вплине на міжнародну політику...
З давнини (а ми всі тащимося з давнини, бо нині пишатися нічим) наші предки не відзначалися особливими інтелектуальними проривами. Євреї думали, і з цього намагались годуватися, думали єзуїти, і з цього намагались керувати. В будь-якій несприятливій ситуації українці вдавались до прямої дії. Будь-яка дискусія зі співмешканцями виливалась одразу ж у погром. Це було найвеселішим заняттям українців. Будь-яка нудьга садовила їх на чайки чи коня. Згоріти мало все на нашій землі, якщо ця земля – захоплена ворогом...
Це взагалі загальна слов’янська традиція. Так ми вставили ряд загарбників (Дарія, Наполеона, Гітлера)... Все мало бути пограбоване, спалене, зруйноване. Жодних компромісів. Свобода – це терор і тільки так на нашу землю боятимуться сунутись загарбники, думали собі скіфи, козаки, бандерівці...
Українці завжди були за свободу, і той, хто йшов на компроміс (примиренці) був однозначним ворогом. Цей однозначний ворог в українських шароварах мислив раціонально, але по духу всі відчували, що то або жид, або єзуїт. Адже для нас не може бути раціональності, лише почуття. Почуття обурення та гніву. І цей гнів ми мали проявляти.
Влада не дає нашій українській нацменшині проводити свята. Прав в української спільноти менше, ніж в інших нацменшин на території України.
Розпрощатися з ілюзіями – єдиний порятунок для української держави. Української влади не існує. Не існує українських депутатів. Не існує українських організацій. Зрадники всі, хто закликає до спокою та примирення, до переговорів і компромісів, до толерантності й терпіння. Нас "е..., а мы крепчаем" йдеться у стародавній приказці наших північних сусідів. Українці – це не дисиденти, це солдати. Хай пісні й вірші про нас пишуть маловіри та несміливі, наша справа – наслідувати наших предків.
Не варто виходити на марш, якщо в кишені не набрано каміння. А проводити масові заходи в разі, якщо в кишені каміння, можна і не в марші. Ми ж не "тєрпіли", ми агресори, ми не маємо страждати. Страждати мають ті, хто проти нас.
Амінь
Олексій Середюк
