В последние годы в украинском обществе утвердилась фобия между западом и востоком Украины. Как будто черная кошка пробежала,  и, создав раскол,  между  гражданами некогда спокойно сосуществовавших в единых границах Украины, гадко над нами насмехается.  Я эту границу вижу каждый раз, когда ЦВК выдает результаты голосования. И эта граница практически не меняется со времен Майдана.
Мне очень ВАЖНО знать, почему мы стали враждовать? Я ведь помню те времена, когда с жителями западной Украины можно было общаться без антагонизмов. Я и в Красной Армии с хлопцами с тех крайов служил два года. Да и ездил во Львов и в Карпаты многократно…  Но это тогда. А сейчас всех как подменили.
И в чем отличие »запеденца» от  «східняка»?
Вот мои наблюдения в рассказе о двух украинцах. О Васыле- бандеровце и деде Козороге.
 
1 часть. Василь- бандерівець.
 
Василя я знаю декілька років. Він вже давно доросла людина. Відпрацював на військовому підприємстві і отримав дострокову пенсію. Чи по стану здоров*я, чи за шкідливе виробництво,  і , напевно тому,  він весь час тиняється по вулиці без роботи.
Про себе він говорить: «Я- бандерівець!», немовби бажає цим відрізнитись від всіх інших, не бандерівців.
Якось я не втримався й запитав його - що він знає про Бандеру?  Було дуже цікаво спостерігати, як він намагався  знайти якісь потрібні слова, але окрім сльоз на очах і биття себе в груди, нічого не підібрав: «Бандера, це наше всё, чому Ви цього не зрозумієте???!»
- «Ну чому не розумію?» заспокоїв я його.
- « А ти знаєш, Коновальця. А Щухевича?» допомагаю я Василю  зібратися з думками.
- «Та це ж наші герої!!!» в запалі говрить Василь.
- «А ти знаєш, Василю, що Коновалець квартирував у сім*ї Шухевичей в часи польської окупації?»
- « А звідки Ви знаєте?» дивується він.
- «Книжки читаю…»
З тої розмови Василь виглядав мене на вулиці, щоб поспілкуватися зі мною. Взагалі він дуже ввічлива людина і охочий до розмов. Знань в нього практично ніяких. Тільки віра.
З нашого спілкування я зрозумів, що він з тих країв, де ОУН-УПА проводили свої «визвольні змагання». Сім*ї в нього немає. Може й була, та я не ліз до нього в душу. Живе він сам, в своїй квартирі.  Раз на тиждень він ходить на збори зі своїми земляками.
- «От би тебе познайомити з моїми земляками- бандерівцями. От би вони здивувалися.» говорить він мені.
- «Чому здивувалися?» настала черга мені дивуватися.
- «Та тому, що Ви москаль, а так чисто на українській мові розмовляєте. Ще й про Бандеру багато чого знаєте.»
- «Чудний ти, Василь.  Україна, це не тільки Бандера. Все набагато цікавіше в нашій історії»  
І я йому розповідав про УНР і ЗУНР, Про Махно й Петлюру. Про запорожців і про перші роки УРСР. В нього від подиву були круглі очі. На мій подив, він зовсім не знав історії, хоча й вважав себе справжнім українським патріотом.
Ці наші вуличні розмови стали для Василя чимось необхідним. Та й я почав більше думати про нього. Якось, одного вечора, зустрів я Василя біля магазину. Він там збирав порожні пляшки. Але якось це він робив з почуттям незручності. Йому напевно було соромно, що він находиться в такій скруті. Побачивши мене, він ще більше зніяковів.  Мені чомусь стало самому ніяково, і я привітав Василя, почав його розпитувати про життя - буття. Він стояв понуривши голову і я дістав з кишені  декілька купюр.
- «Василь, я хочу дати тобі  трохи грошей. «
Василя немовби електричним струмом вдарило.
- «Навіщо Ви мені даєте гроші?!!!»
- «Василь, візьми гроші і піди купи собі хліба» наполягав я.
Василь відвернувся й витирав з лиця сльози.
- «Всі в мені бачать бандерівця і волоцюгу,  і тільки  Ви розгледіли в мені людину» відповів Василь, але гроші брати відмовився.
- «Ось що, Василю, я хоч і молодший від тебе, але на цьому світі стою міцніше на ногах і щось в житті розумію. Я знаю, що ти голодуєш і часто хворієш. Це все від неорганізованості твого життя. В мене є для тебе пропозиція. Приходь завтра вранці до мене на підприємство і я тебе влаштую помічником двірника. Ти будеш працювати до обіду в міру своїх сил. А я буду тебе годувати обідом і виділяти гроші на лікування».
Чомусь я вирішив, що мені необхідно врятувати цю людину.
Вранці Василь прийшов раніше мене і з радістю прийнявся допомагати двірнику. В обід я зібрав вдома з свого холодильника все, що мені лікарі не дозволяють їсти, а дружина так завзято для мене годує. Василь був здивований
- «Мене мати так смачно не годувала» радів він.
Всі мені дивувалися. Я завжди такий прискіпливий в питанні дисципліни, а тут якомусь Василю дозволяю приходити на роботу коли він хоче і робити що хоче. Відгодували ми Василя. Та й здоров*я йому поправили, купуючи ми йому ліки.
Так  пройшло півтора року. Настала сніжна зима. У мого двірника увірвався терпець, що Василь зовсім нічого не хоче робити, а якщо й робить, то дуже неякісно . Та ще й відпросилась на тиждень у відпустку.
А снігу сипле й сипле. Встаю рано й йду відкидати сніг. Всі дивуються.   «Та то я зайву вагу скидаю»-  відповідаю всім. І ось приходить Василь і бачить, що я кидаю сніг і говорить: « Я прийшов сказати, що я не зможу сьогодні до обіду працювати».
«Добре-відповідаю. Але на обід приходь».
Так я весь тиждень сніг й відкидав сам… Мені сподобалось. Але всі інші працівники почали мені дошкуляти, що я розпустив Василя і він нічого не хоче робити, а тільки ходить обідати. На прохання когось з робітників допомогти, Василь відповідав: «Праця то не моє хобі». Я промовчав.
Зима взагалі особлива пора року. То сніг, то морози, то відлига. Весь час  треба бути напоготові  боротися з неприємностями.
І вони не забарилися.
Вийшов з ладу електрокабель на 10 Кв. Шризли землю, але докопалися. Поставили ремонтну муфту.
- «Василь, загорни землю, доки вона не замерзла».
Покопався трохи і кудись зник. На слідчий день не прийшов, а вночі вдарили морози за 20. Все. Доки не розтане, кабель лежить в траншеї голий.
Ці ж морози вдарили по водогону. Вода замерзла і зупинився без  тиску газовий котел. Аврал. Якщо не відновити тиск води, то далі розмерзнеться система опалення.  Розігріваєм відкритим полум*ям в колодязі труби. Відігріли.
- «Василь, замотай труби в колодязі ганчірками, щоб не перемерзали» і видаю йому ганчір*я і мотузки.
Через декілька днів знову замерз водогін в колодязі. Піднімаю люк, нічого Василь не зробив, що просив. Добре, що на слідуючий день розпочалася відлига і вода пішла. Але  й сніг почав  розтавати. Води зібралося в нашій калюжі до півметра.
          «Василь, прочисти решітку на  дренажній трубі» й розповідаю йму навіщо це необхідно. Тому що через деякий час можуть вдарити нові морози і потім нова відлига підніме рівень води зверху  льоду і підтопить сусідські приватні будинки.
Нічого Василь не зробив. На слідуючий день калюжа почала замерзати.
Я більш, ніж обурився поведінкою Василя. Врешті решт решітку почистили, але вода зійшла, а верхній шар вже товстого льоду поламався під колесами авто і стояв непроїзними торосами.
 
- «Василь , невже тобі не соромно перед людьми, які тепер не можуть проїхати через ці льодові тороси?" запитую його.
Йому не було соромно. Йому було байдуже.
- «Василь ,  я не розумію твоєї поведінки.  Ти ж сам бачиш, що зима і треба боротись зі стихією? Якщо тобі дуже важко, то я тебе не тримаю ...»
Мені чомусь більше всього було незручно перед колективом. В їхніх очах я виглядав якимось дурнем, що дозволив Василю сісти собі на шию.
Василь дуже обурився і він закотив істерику з приводу того, що я його проганяю. Але у мене в душі неначе відрізало. Його байдужість перекреслила моє бажання турбуватися його долею…
Пройшло декілька днів і до мене підійшла сусідка, старенька бабуся українка з приватного сектору.
- « Я чула, що Ви прогнали того бандерівця Василя?».
- «Та ні, Він сам нас залишив. Відпочиває» .
- «Я все хотіла Вам розповісти про Василя, та бачу, що Ви до нього, як до рідного брата відноситесь і все не вагалася. Але зараз розповім. Коли були вибори в 95 році, то Василь зі своїми друзяками - такими ж бандерівцями, приставали до кожного на виборчій дільниці з запитанням за кого проголосувавли. І якщо їм відповідали, що не за Ющенка, то підступалися впритул до обличчя й шипіли в очі: » Я тебе за це НЕНАВИДЖУ!!!!» й спльовували на підлогу прямо під ноги. От  скажіть мені.  Ця ненависть йому допомогла в житті???!»
- «Не знаю. Але я знаю Василя, як порядну людину» і поспішив закінчити цю розмову.
З тої зими Василь намагався відновити наші добрі стосунки. Приходив до моїх робітників і вмовляв їх, щоб вони вплинули на моє рішення поновити його на місці помічника двірника. Але всі навпаки намагалися переконати мене Василя не брати. Я відчував душевний дискомфорт з цього приводу.
 

 
   Василь мене підстерігав на вулиці і підбираючи слова на зразок: «ясновельможний пане, якщо Ваша ласка, то дозвольте мені принести за Вас воду…» . Мені ці рудименти полонізації  західноукраїнської ментальності були не до вподоби. В голову лізли різні недоречні думки, про відносини західних українців до поляків. Чомусь на фоні цих думок Василеві любязнощі виглядали занадто фальшивими. А може я суб*єктивно це сприймав. Все ж по батькові я поляк.
З того часу, я дозволяю собі тільки вітатися з Василем і більш ніяких розмов. Але все ж його вважаю порядною людиною. Головне, що він ніколи нічого не крав. А те, що він байдужий до необхідності щось робити собі і людям на користь… може цим москалі від бандерівців й відрізняються. Одним потрібна економіка і індустрія, а іншим пишатися своїми героями й тим самим розбудовувати ДЕРЖАВУ.
Слава Україні! Героям Слава!
Україна у нас одна…Тільки герої у нас різні.
 
Часть 2. Дед Козорог.
Дед Козорог, Александр Иосифович, мой давнишний приятель. Даже больше. Он мой кумир и Герой. Ему уже 83-й, но он по прежнему бодр и при здравом уме и памяти. И еще он дважды прадед.
Если мне необходима консультация по слесарному делу, или  поварить трубы, то лучше чем Йосипович этого никто не сделает. Кажется, что он может управлять своей горелкой с закрытыми глазами.
     -  « Александр Йосипович, если бы можно купить у тебя твой профессиональный опыт и тягу к труду, то я бы купил все оптом за любые деньги» подбадриваю его. Он меня за это очень любит. Ну может уважает….
Я очень часто беру его с собой на строительные работы по большей части чтобы пообщаться. Расказчик он не ахти какой, а то я бы обязательно снял о нем фильм.  Но какая у него удивительная судьба…
Родился он в Павлограде  в 27-м. Отец работал в Госбанке инкассатором. Коммунист.  Помнит, как в первые же дни войны отец ушел добровольцем на войну. Старший брат, работающий так же в Госбанке, отправился в эвакуацию на полуторке, доверху нагруженной деньгами. Довез свой груз до Кавказа и сдав его, так же отправился на фронт. Остались они сами с матерью и средним братом и сестрой.
Я все пытаюсь представить события тех лет. Вот в первые дни войны в небе над павлоградом появился малюсенький самолет. Он такой был маленький, что даже не обявили воздушную тревогу.
Подлетев к ж/д вокзалу, он бросил всего одну бомбу… и она попала прямо в  состав с бомбами, который выкатили с соседнего бомбового завода, который ныне называется «55-й» и где сейчас  хранятся топливные ступени СС 20  со всей Украины.
Взрывы были такими сильными, что колесные пары долетали до Приточиловки и ул. Вокзальной. Это почти 1 км. Рядом с составом, груженный бомбами, стояли эшелон с кавалеристами… и просто с эвакуированными.
- «Йосыпович, ты всё ЭТО видел???!»
- « Так я ж малий був. Жили ми рядом з вокзалом. Ми ще  на слідуючий день шаблі по лиману збирали. Їх взривом розкидало. Я їх додому тоді натягав…»  по  пацанячи  рассуждает дед Сашко.
Павлоград оккупировали уже осенью. Немцы перед собой сначала запустили румын и итальянцев, а уже потом и сами зашли. Сразу всех поставили на биржу труда. Всех. И детей и стариков. Носили за город кирпичи, чтобы замащивать ямы в грунтовых дорогах. Били всех кнутами. На его глазах старуху забили до смерти, за то, что не смогла идти так далеко с кирпичами в руках.
В  первые же месяцы повылазили всякие охочие до службы фашистам. Дед и сейчас помнит, как звали того полицая, что арестовал его мать, как жену партийного. Она все годы оккупации просидела в тюрьме при гестапо и освободилась только благодаря восстанию павлоградских подпольщиков в 43-м.
Как он жил все эти годы, я не представляю. Он еще и к матери передачи носил.  Говорит, что люди подкармливали. Но немцы все равно сирот гоняли на принудительные работы. Но Сашко смекнул, и  со своим братом  ходили на работы через день. Они были похожи один на другого.
Самый жуткий рассказ Козорога о концлагере.
Зразу, после оккупации в город пришли коллаборационисты из западных областей Украины и Прибалтики. Они пригнали с собой евреев, военнопленных, семьи партийных и советских работников и еще каких- то цыган и караимов. На территории нынешнего завода Литмаш они организовали концлагерь. До войны там пытались построить танковый завод и уже вырыли траншеи и успели построить какие  то бараки. Но война все планы сломала.
Сашка Козорог был предоставлен сам себе и все и видел своими глазами. Они с пацанами прятались в кмышах хуторских лиманов и наблюдали за всем происходящем в концлагере.
Каждый раз, перд расстрелом узников, их запрягали в большую пожарную бочку, и заставляли ехать за водой. На бочке верхом сидел какой то толстый садюга, из числа добровольных помощников Гитлеру «в справі розбудови нового Европейського порядку на східній Україні» и погоняя бедолаг длинным кнутом, заставлял всех петь «катюшу». Это ему доставляло явное наслаждение.
Прогнав таким образов людей  в упряжке несколько километров, он их распрягал возле выкопанных траншей, где их, обессиленных и неспособных к сопротивлению, расстреливали все те же добровольные помощники. Немцы не марались расстрелами.
Когда траншеи под фундамент были заполнены, то трупы начали прикапывать на соседнем поле. А в концлагерь все пригоняли и пригоняли новых людей…
На следующий год немецкая комендатура распорядилась местному населению садить картошку для нужд  солдат Германии на ТОМ  поле. Копаешь ямку в земле под картошку, рассказывает дед Козорог, а там чья то рука или другая часть тела виднеется. Отступишь в сторону и дальше копаешь, потому что по периметру стоят полицаи и могут запросто пристрелить, если замешкаешься.
 

 
Сейчас, на том месте, где были зарыты расстрелянные узники концлагеря, еврейская община Павлограда установила памятник. Там и слова упрека нет в адрес тех самых «свидомых» коллаборационистов. А всего только написали на памятнике : » Нам так хотелось жить…»
А напрасно не увековечили тех "героических" помощников немецкой оккупации. Там очень уместно было бы установить памятною доску с именами тех «героев» что так рьяно служили Гитлеру. Украина должна знать своих героев.
Но там не только евреи были казнены. Но в ТУ ВОЙНУ  сколько было смертей, что казалось люди к этому явлению очерствели… Когда после войны начали строить Литмаш, и рыли котлованы под новые фундаменты, то на кости никто не обращал внимания, смешивая их бульдозерами с землей «нолевой отметки». Все спешили восстановить экономику. О памяти начали говорить уже значительно позже…
   Отец Александра Иосифовича так же попал в концлагерь, после окружения под Грозным. Как удалось узнать ему, что его отец находится в концлагере для военнопленных в Бахмаче  (Артемовск я так и не понял. Но малый Сашко ходил к нему пешком из Павлограда, неся ему еду. Ходил он к нему несколько раз и дорога занимала у него целую неделю. Видел он как издевались немцы  над пленными, как били прикладами и как выбрасывали за ограждения трупы, а сердобольные старушки их хоронили. Видел, как один дедушка уговорил охранников и перебросил через колючую проволоку целую телегу сырой свеклы. И  как  узники дрались меж собой, на потеху немцев, за эту свеклу. И как ели они её вместе с землей…
Он и сам, договорившись с добрым немцем, передавал отцу еду в железной банке, подсунов её под колючую проволоку и быстро отбегал…
Вот такое свидание с отцом. А дома ж еще была мать, которая томилась в застенках гестапо.
Когда Красная Армия освободила отца с плена, то он опять пошел на фронт и через несколько дней погиб.
   Уже после войны, выделили матери 900 рублей за потерю мужа. А банк, в котором работал Сашкин отец, прислал требование вернуть стол и стулья, что отец брал перед войной в аренду. Этому факту бессердечности больше всего возмущается  Александра Иосифовича. Ведь они остались без дома и всего имущества  вместе с тем столом и стульями в период  оккупации не по своей воле.
     Александр Иосифович Козорог запросто мог стать пионром- героем. Однажды он разоружил немецкого солдата. А было это так. Вечером в садочке сидели немцы и играли на губной гармошке. Один играл,  другой пел а все остальные слушали. Рядом стояли кони под седлами. Подкрался Сашко к коням, а один из них ушами стрижет и пытается его укусить. Но Козорог всунул ему в зубы какой то сухарь, а сам отстегнул седло и вытащил из под него шерстяное одеяло. Прихватив с собой одеяло и автомат, он начал  отходть с добычей в камыши. Но тут встрепенулись кони. За ним гнались. Автомат он утопил, а сам  сбежал с одеялом.
Автомат тот он так и не нашел.  В 43 Павлоград освободили подпольщики. Паволоград единственный город в Украине, который освободился  от оккупации,(пусть и ненадолго) без помощи Красной Армии.  Немецкое командование было так возмущено сим фактом, что распорядилось бомбить город . Бомбы сыпались на ни в чем неповинных горожан, и после этого был сброшен батальон парашютистов- эсесовцев.  Задача десанта была наказать непокорный город. Эсесовцы расстреливали всех, кто им попадался на улице. В дома и подвалы бросали гранаты. Погибло много людей, кто не спрятался вне жилищ.
В Козорога тоже стреляли, но он был далеко и спрятался в зарослях.
Так вторично Павлоград был оккупирован. Под Павлоградом шли жестокие бои, где союзники немцев- итальянцы, положили несколько тысяч жизней. На похороны итальянцев в Павлоград  приезжал сам Бенито Муссолини. Но поднять воинственный дух своих соотечественников ему не удалось, и они массово начали дезертировать с фронта. Немцы их вылавливали и так же массово расстреливали без суда и следствия, а те прятались по хаткам, моля павлоградцев спрятать их от немцев.
Сразу, после окончательного освобождения Павлограда, Козорог пошел учиться в ФЗУ и до 51-го работал на восстановлении завода им. Петровского. Трудился  вместе с пленными немцами. Но как-то с жалостью к ним он их вспоминает. Говорит, что работали хорошо, но очень тосковали по Германии.
В 51 двоюродный брат Александра Иосифовича погиб на западной Украине. Он там работал учителем. Его зарезали возле школы, когда тот возвращался после уроков. Дед Козорог до сих пор не понимает, зачем его убили бандеровцы? Ведь он был учителем. Как то у нас принято учителям цветы дарить. А его зарезали…после Победы над фашистами.
А в 51- Александр Иосифович начал ковать «щит Родины» на в Павлограде на ПМЗ. Это сейчас завод стоит в руина, разграбленный на металлом. А в те годы был главным полигоном испытания танковой брони и систем артиллерии.
Я видел у него пачку грамот за доблестный труд. И как это коммунякам удавалось вдохновлять рабочих на плодотворный труд при помощи ничего не стоящих бумажек?
Но Йосыпович на жизнь не жалуется. Он считает, что все него было в жизни хорошо. Вот только правнучке Аленке надо компьютер подарить.
…..
Я вот всё время думаю, а что если бы судьба поменяла местами рождения деда Козорога и Васыля- бандеровця? Поменялись бы у них жизненные убеждения и идеалы под воздействием окружающей действительности?