"Тут вам не равнина, тут климат иной..."
В. Высоцкий
"Сколь верёвочке не виться, всё-равно укоротят..."
В. Высоцкий
"Ах, Олександр Стальєвич,
ти - справжній інтриган!
В підкилимних баталіях,
як чистий діамант".
С. Левитаненко по мотивам О. Мандельштама
Нарешті! Лисий кашкет дістав навіть своїх! І помандрував у відставку, що для чиновника його рівня - гірше від смерті.
Втратив, як казали у радянські часи, і зараз вживають у вищих політичних сферах російської політики, відчуття реальності.
Тобто виявився клінічним ненажерою. Намагався "пацюкувати" чужий рейтинг.
Здавалося б, ну куди вже тобі, старенький? І сам - мільярдер неофіційний, і дружина - мільярдерка офіційна, годі вже, годі.
Нажився на кожному камінчику Москви. Жодної копійки не впустив! Клав москвичам на голову з високої башти без наслідків для власного здоров’я!
Ні, задоволень не вистачило, політичному збоченцю!
А чому?
А саме тому, що втратив почуття реальності!
А починав вдало і вірно, з козирної карти: україножерства.
В Росії так завжди було: якщо ти походженням не відповідаєш, треба бути святішим від Бога.
Тобто - гнати на українців, мовляв, усі біди від них!
Башкир Лужков, аби довести свою російськість, а це сильний аргумент захисту коли до тебе приходять фінансові органи, дупу рвав на антиукраїнському фронті, маргінальничав до всцику, давився власними шмарклями, недодавав уваги своїй гладкій дружині, але так і не спромігся за допомогою цієї перепустки потрапити у вищі політичні сфери.
Це тільки з української дзвіниці він видається значущим та впливовим політиком, а в російському політикумі він має репутацію лоха вухастого, який плаває у неглибоких водах великої політики.
Так, поторгувати обличчям на єврейському святі чи татарському весіллі, стати хрещеним батьком дитини якоїсь із поп-зірок, перерізати стрічку на відкритті чергового шедевру Церетелі - цим і обмежувався вплив Лужкова на політичне життя Росії.
Ну й поблазнювати й пошестіркувати на усю міць луженої горлянки на антиукраїнському напрямі.
Бо визнання електоратом - то річ тонка, і іноді відбувається, як у відомому анекдоті, про те що жінки віддають перевагу у інтимних утіхах не молодим та вродливим хлопцям, а дідусеві, який спроможний своїм язиком піт з власного лоба витирати.
До серйозних політичних проектів на державному рівні дідуся Лужкова ніхто ніколи не допускав.
А коли він сам намагався втрутитися, охоплений манією власної величі, його боляче клацали по носі і вказували йому належне місце. На килимку, біля ніг справжніх гравців.
Вищим шиком для серйозних дядьків було створити ілюзію начебто слабкості верховної влади і підманити телепня перспективою її легкого оволодіння.
"Кидали" його усі.
Але найвишуканіше це робив Олександр Стальєвич.
Одна с тих "розводок" - то була класика! Політичного інтриганства.
До цих пір, як згадую її, всміхаюся, і під серцем тепліє.
Тоді Олександр Стальєвич перевершив Маккіавеллі!
Ця історія, яка лишилася за лаштунками, й не посіла належного місця на перших шпальтах, як плями на Сонці, видна тільки озброєним оком.
Мені її розповів мій російський друг, який приймав безпосередню участь у цій вигаданій історії (Звичайно, на боці Світла!
)
Мало хто в Україні пам’ятає ту історію, тож викладу її читачам як версію казочки під назвою "Волоцюзі - по заслузі".
Після "чорного вівторка", кризи, яка відбулася за ним і другого звільнення з прем’єрської посади улюбленця російських філологів Віктора Степановича Черномирдіна, колишньому меру Москви Лужкову здалося, що трон під президентом Єльциним захитався. І до нього лишилося тільки міцну господарську руку простягнути.
Він провів потужну піар-компанію в засобах масової інформації, репрезентуючи себе, улюбленого, як єдиного можливого рятівника Росії.
Створив партію "Отєчєство-Вся Росія", яка мала його проштовхувати до бажаної мети. Партію, в яку ввійшли губернатори та президенти найпотужніших регіонів Росії. Це була потужна і за кадровим і за фінансовим ресурсом партія регіонів, регіональної еліти.
Рейтинг Лужкова стрімко зростав. Політологи всерйоз обговорювали його перемогу на майбутніх, можливо дострокових, президентських виборах.
Багато хто з тодішньої політичної еліти, піддавшись паніці, перебіг з табору Єльцина до табору Лужкова.
Для перемоги Лужкову треба було взяти два бар’єри.
Перший: позбавившись карми московського мера (відомо, що росіяни не дуже люблять москвичів й до того з недовірою ставляться до господарських успіхів міста, вважаючи, що Москва живе за рахунок усієї іншої Росії, тягнучи з неї ресурси і не чесно їх перерозподіляючи) набути статусу і досвіду діяча державного масштабу. Найзручнішим місцем для цього була вакантна на той час посада прем’єр-міністра РФ.
З цього стартового майданчику стрибати в крісло президента вважалося найлегшим. (Що історія і підтвердила).
Другий. Його партія мала захопити більшість у Держдумі. І звідти вести артпідготовку бліцкригу. Звідти можна не тільки безкоштовно на широку аудиторію піарити свого вождя, але й створювати перешкоди для його супротивників.
І тоді в гру вступили справжні гравці, до яких дилетанту і політичному балабону Лужкову, - який так і не зрозумів, що російська влада може бути слабкою в держуправлінні, в економіці ті іншому, але в самозбереженні вона завжди сильна, талановита і небезпечна, - ніколи не вирости.
Як відомо, з двох кандидатур, які розглядалися на посаду прем’єра і лобіювалися певними групами впливу: Лужкова і Примакова, Єльцин зупинив свій вибір на Примакові. Який президентських амбіцій не демонстрував, до того ж мав репутацію чесної людини.
Але облом з прем’єрством був тільки початком ганебної поразки Лужкова, тільки зав’язка, спецоперації по знищенню його амбітного політичного майбутнього.
Один із соратників Єльцина із смішним польським прізвищем, який начебто лобіював кандидатуру Лужкова, не погодився із цим вибором і подав у відставку (тоді ще декотрі вірили в ідейних людей у російській політиці!) Разом з ним пішла і уся його команда.
Звичайно, Лужков (в подальшому - об’єкт розробки) демонструючи вдячність, широку, майже російську душу, а також показуючи усім можливим соратникам, мовляв, своїх ми у біді та без роботи не лишаємо, запросив цього політичного яструба з усією командою до себе на роботу, фактично доручив йому очолити передвиборчий штаб на парламентські вибори і усю передвиборчу агітацію.
Далі ще цікавіше. Оточення президента, начебто налякане і деморалізоване, під тиском медійних рейтингів і прогнозів, визнає у кулуарах і нечисленних інтерв’ю, що: так, майбутнім президентом Росії стане той, хто виграє парламентські вибори, які передують президентським. Що, мовляв, вони покажуть справжній рейтинг і силу політиків.
І Лужков робить ставку на парламентські вибори, в його перемозі на яких в Росії не сумнівається майже ніхто.
Ми усі пам’ятаємо, що парламентські вибори скінчилися феєричною перемогою створеної за декілька місяців до виборів опальним нині олігархом партії "Єдина Росія".
А політичний яструб, нібито вірний прихильник Лужкова, отримав одразу після приходу до влади Путіна дуже високу посаду біля президента, яку зрадникам, та людям з ворожих таборів не дають.
Потім Лужков, тільки один раз! мабуть, в запалі, на якомусь з’їзді, визнав, що виною програшу була провальна агітаційна компанія, і люди, які відповідали за неї. Більше він ніколи цієї теми не торкався, бо кому ж цікаво визнавати, що тебе розвели, як сліпе цуценя.
А його президентські амбіції на цьому начебто скінчилися.
Але політичні збоченці, як і збоченці всіх інших ґатунків, завжди, зализавши рани, повертаються до своєї ідеї-фікс.
І тому не видається дивним, що російська влада стільки років, коли була сильною, терпіла поряд з собою блазня Лужкова, а як тільки ослабла, рейтинги впали, - відправила його у відставку.
Бо за нинішньої російської влади, навік натяк на верховні амбіції є злочином.
А Лужков ще раз підтвердив свою репутацію "політичного терпіли".
Вся його популярність трималась на українофобії частини російського суспільства, потурати якій стало короною фішкою російської влади.
Одним українофобом і лакузою у російській владі стало менше - чому ми, українські патріоти, неприховано радіємо!
Ще б в українській владі їх поменшало!
Але тут Медведєв не допоможе...
