Довелося мені по роботі зробити величезне коло Східною Україною за кермом автомашини. З Києва державною трасою «Київ-Харків» я доїхав до Харкова, звідти – у Донецьк, у Дніпропетровськ і з заїздом до батьків у Запоріжжя – знову на Київ.
 
Шкода все таки що більшість наших громадян позбавлені такої чудової змоги побачити у вікно широкі простори своєї держави. Їдеш отак ланами Полтавщини, а за вікном такі пейзажі! Проти волі сам стаєш поетом - і Гоголем, і Тарасом Григоровичем в одному лиці. А ще – сам вочевидь спостерігаєш життя того самого регіону, стараннями якого ми маємо «покращення життя вже сьогодні» на власних плечах.
 
І враження скажу я Вам – незабутні.
 
У стародавніх людей, як відомо, було два способи господарювання – полювання і збиральництво. Кажуть, завдяки прогресу ця форма господарювання пішла у минуле. Брешуть, зухвало брешуть!
 
Як мінімум одна категорія наших громадян ударно повернулася до форми господарювання зразка первіснообщинного ладу. Як не складно здогадатися, громадяни ці – працівники ДАІ. Те що дорожню міліцію в Україні не дарма прозвали «службою дай» відомо навіть малюкам. Але один випадок мене добив.
 
Місце дії – Харківська область, десь на дорозі між Харковом і виїздом на донецьку трасу.
 
У Харкові вже давно існує анекдот, що кожне місто будує дороги під той транспорт який самі виробляють. Тому у Запоріжжі шляхи розраховані на «Запорожці», а в Харкові – на танки. Більш ніж упевнений що шиномонтаж та ремонт підвісок у Харкові – бізнес більш ніж прибутковий, при нинішніх шляхах доход власникам автосервісів забезпечений довіку. Мені до сказу цікаво якими ж околицями харків’яни возили по місту Платіні? Чи він якось не помітив що дорога біля аеропорту нагадує танкодром?
 
Але саме місто – то ще квіточки. Ягідки існують на дорогах області. Ділянка київської траси в межах Харківської області явно багато років відновлювалася самим примітивним способом – поверх старого асфальту клали новий і вважали що й так згодиться. Лихо в тому що остання зима була доволі сувора й через те асфальт більш глибокого шару почав просідати. В результаті на дорогах з’явилися ділянки у вигляді віспо-подібного скупчення дрібних ямок. Ямок, додам – суцільно асфальтних. Це не пральна дошка – це пральна дошка у квадраті. Потрапляння машини на таке місце – це гарантовано розбита підвіска, якщо не гірше.
 
Але й це ще не межа. На відтінку між Харковом і з’їздом на донецьку трасу існують ділянки де дороги взагалі є зайвими. Водії, напевно, на чому світ стоїть клянуть тих хто придумав прокладати на дороги Харківщині. Шляхи там розбити до такої міри, що машини не зумовлюючись з’їжджають на узбіччя – на ґрунтовку. Виглядає смішно, але правди ніде діти – ґрунтовка у тих місцях є покриттям більш надійним ніж асфальт.
 
Історія трапилася зі мною біля села де водії мов каскадери мусять оминати безліч дрібних ямок, але їдуть, принаймні, по асфальту. Саме тут мене й зупинив даішник.
 
Ану шановні, пригадайте, будь-ласка який рев і галас стояв під час акції «порушив правила – втратив права», що проводило ДАІ в часи міністра Луценка? Так, так, коли за ладом на дорогах Києва спостерігали інспектори з Дніпропетровська, у Полтавщині – з Галичини, а у Криму – з Житомира? Я от пригадую що в ті часи з Києва якось дивно майже зникли пробки, лихачі та водії-крутелики. Проте «регіонали» тоді з екранів верещали мов різані про те як «клята помаранчева влада зневажає правами водіїв». Тож мене до сказу цікавить – а зараз де вереск і обурення?
 
В часи міністра Могильова з даішниками сталося дві дивні метаморфози. По-перше їх стало багато, по-друге ефективність їхньої роботи стала наближатися до нуля. Аварій у Києві побільшало в рази, але це не заважає даішникам збирати з водіїв штрафи обабіч всіх шляхів без винятку. І не тільки штрафи. Вже навіть ахметівська газета «Сєгодня» визнала що лівий дохід київського даішника складає біля 500 грн на добу. А в регіонах? Зараз розповім!
 
Зупиняє мене даішник і з місця заявляє мені що я порушив правила. Перше чим я його здивував – я спитав що саме я порушив? А от, мовляв, швидкість перевищив. У відповідь я сміюся. На дорозі на якій ми стоїмо обмеження – 60. Але стан дорожнього покриття такий що моторошно їздити навіть на 40-а. Даїшник вислухав мої аргументи. Далі щось заскрипіло (певно – звивини), даїшник нахмурив пику і видав по накатаній – аптечка, вогнегасник, страховка. Аж от лихо – все це у мене є. Тоді є вбивчий аргумент – так від вас же спиртним смердить, а ну подуйте у трубочку. У відповідь я заявляю що дути нікуди не буду, але прям зараз готовий їхати на освідчення. Чого там? Бували, прошу пана, бували. Пливали – знаємо.
 
І отут стається те що мене вбило. Даішник повертає мені права і крізь зуби бурчить дивовижним суржиком: «Жлоби ви києвлянє, за полтинник удавитеся. Ну ничього, Віктор Фьодорович вас научіт».
 
Не встиг я ще поїхати, як даїшник зупинив нову жертву, тепер вже тамтешнього мешканця. І судячи із задоволеної пики даїшника, той не сперечався.