Давно бажав викласти який-небудь уривок з книжок улюбленого французького філософа К.А. Гельвеція. Пропоную Вашій увазі уривок з книги "Про людину, її розумові здібності та її виховання", Партвидав "Пролетар", 1932 р. Переклад В. Підмогільного, сканування та редагування - моє.
Якось перекликається з тим, що тут відбувається. Думаю, що багато проблем в людства, від того що відкидається досвід минулих століть, та все знову та знову винаходиться велосипед.
 

 

 
Розділ 6                                                                                       Про заздрість
 
     Заслуга, каже Поп, породжує заздрість, як тіло породжує тінь. Заздрість сповіщає про заслугу, як дим — про пожежу й полум'я. Запекла заздрість до заслуги не шанує її ні на високих урядах, ні на троні. Вона однаково переслідує Вольтера, Катіната, Фрідріха. Якби люди часто пригадували собі, до чого доходить її шаленство, то нещастя, якими вистелений шлях великих талантів, їх так, мабуть, налякали б, що їм не стало б відваги ці таланти набувати.
     Геніяльна людина думає при світлі своєї лямпи: сьогодні ввечері я кінчаю свою роботу, завтра день винагороди, завтра вдячна публіка вшанує мене, завтра, нарешті, я дістану вінок безсмертя. Ця людина забуває, що є заздрість. Справді, завтра настає; роботу оголошено, вона чудова, а публіка свого зобов'язку не виконує. Заздрість відхиляє геть від автора солодку запашність слави. Вона заміняє її отрутним смородом критики й наклепів. Світло слави майже ніколи не сяє над домовиною великих людей. Хто варт шаноби, рідко з неї тішиться, і хто сіє лаври, рідко спочиває в їх затінку.
     Та чи живе заздрість у всіх серцях? Щонайменш, немає такого серця, в яке вона не приходила б. Скільки великих людей не може терпіти суперників, не хоче ділитися шанобою з жадним своїм співгромадянином і забуває, що на бенкеті слави кожен повинен, сказати б, мати свою пайку!
      Навіть найблагородніші душі прислухаються до заздрості; вони опираються її порадам, але не без зусилля. Природа створила людину заздрою. Бажати змінити її під цим поглядом, це є бажати, щоб вона перестала любити себе, це є бажати неможливого.       Хай же ставить собі законодавець завдання не замкнути заздрості уста, а зробити безсилими її шаленство й установити, як у Англії, закони, які захищали б заслугу від злостивости міністра й фанатизму священика. Це й усе, що може зробити мудрість на користь талантам. Домагатись більшого й надіятися знищити заздрість, це божевілля. Всі віки лементували проти цього пороку. Що ж маємо з того лементу? Нічого. Заздрість існує досі й нічого не втратила на своїй активності, бо ніщо не зміняє людську природу.
 
     А втім, є момент, коли заздрість людині невідома, це момент раннього юнацтва. Коли можна ще надіятися перевершити або хоч дорівнятися заслугою людей, окритих уже громадською повагою; коли можна сподіватися дійти почестів, що тим людям уже приділені, тоді ми, перейняті до них пошаною, збуджуємось від їхньої присутности до змагання, ми їх захоплено хвалимо, бо маємо інтерес хвалити їх і призвичаювати громадськість шанувати наші майбутні таланти. Тож похвала, це данина, яку молодь сплачує талантові і в якій дозрілий вік йому завжди відмовляє.
     В тридцять років змагання двадцятилітнього обертається вже на заздрість. Втрачено надію дорівнятися тих, з кого захоплюєшся, тоді захоплення дає місце ненависті. Пиха живиться з презирства до талантів. Не мати вищих за себе,— оце бажання пересічности. Скільки заздрих проказують тихенько за одним коміком: „Я тебе люблю тим більше, чим менше шаную“.
    Коли ж репутації славетної людини зламати не змога, від неї вимагають тоді якнайбільшої скромности. Заздрий дорікав Дідро навіть оцими початковими словами з його тлумачення природи — „візьми й прочитай, юначе“. Колись такими вимогливими не були. Юрисконсул Дюмулен каже про себе —„рівного мені немає, від усіх я вищий“. Ті вияви самоприниження, яких вимагають тепер від авторів, мислять собою надзвичайне збільшення читацької пихи. Така пиха свідчить про ненависть до заслуги, і ця ненависть природна. Справді, якщо люди, такі ревниві свого щастя, бажають влади, отже й слави та шаноби, які до неї провадять, то вони повинні ненавидіти в надто славетній людини того, хто їм ту славу й шанобу відбирає. Чому про розумних людей говорять згорда стільки лихого? Бо внутрішньо почувають себе змушеними думати про них гарне. Коли ділять водохресний пиріг, частину його залишають богові; коли розбирають заслугу видатної людини, в ній знаходять якусь хибу; це частка заздрости.
    Хто не підноситься над своїми співгромадянами, хоче принизити їх до себе. Хто не може бути вищим від них, хоче принаймні жити з рівними. Така є і завжди буде людина.
    Мабуть, і серед доброчесних та найдальших від заздрости душ немає жадної, що не була б під цим поглядом забруднена якоюсь легенькою плямою. Хто може, справді, пишатися, що завжди сміливо хвалив генія? Що ніколи не затаював своєї до нього пошани? Що не додержував при вчителі злочинної мовчанки й не докидав до своїх похвал тих зрадницьких „але“, якими так часто прохоплюється заздрість?
    Взагалі, всякий великий талант викликає ненависть, тому й купують так хапливо листки, де його жорстоко шматують. З якої іншої причини їх читали б?
    Але автори цих листків не Льонжіни й не Депрео; у них навіть наміру немає освічувати публіку. Хто може написати гарні твори, тому критикувати інших нецікаво.
   Може з бажання розвинути свій смак? Критику породжує незмога створити щось гарне. Роля її скромна. Дефонтенів люблять, як утішників дурнів. Їдкість їхньої сатири проголошує генія.
   Запекла ганьба, то в заздрости спосіб похвали. Це є перша хвальба, яку дістає автор гарного твору, і єдина, яку він може вирвати в своїх суперників. Захоплюються лише з жалем, лише себе хочуть бачити шанованим. Немає такої людини, яка себе в цьому, кінець - кінцем, не переконала б. Має вона добрий розум, то дає йому перевагу перед генієм. Має якісь дрібні чесноти, то ставить їх над великі таланти. Всьому, чого сам не маєш, невелику ціну кладеш.
   Щодо заздрости, то лише одна людина може вважати себе за непричетну до неї — та, що ніколи себе не досліджувала.
   За протектора в генія і панегірист - юнацтво, і деякі освічені та доброчесні люди. Але їхнє безсиле заступництво не дає йому ні впливу, ні поваги. А проте, з чого живиться звичайно талант і чеснота? З поваги й похвали. Позбавлене цієї поживи, те й те нидіє і вмирає; душевна діяльність погасає. Це — полум'я, якому нема чим горіти.
   Майже під усіма урядами таланти, мов ті римські в'язні, яких засуджували й віддавали звірям, робляться їх здобиччю. Зневажають генія при дворі? За решту подбає заздрість. Вона винищує його до кореня. Повинна заслуга повсякчас боротися із заздрістю? Вона стомлюється і покидає арену, коли не бачить винагороди для переможника. Студії не задля них самих люблять, а задля втіх, шани та влади, що дають вони. Чому? Бо люди взагалі не так хочуть бути шановними, як шанованими, бо, дбаючи про хвилеву славу, більшість письменників, пильнуючи виключно підлещувати смаки своєї доби й своєї нації, подають їй лише злободенні ідеї, ідеї, приємні урядовим особам, що з їхньої протекції вони сподіваються здобути гроші, повагу й навіть ефемерний успіх.
   Але є люди, що зневажають це. Це ті, що, перенісшись думкою у майбутнє і наперед утішаючись з похвали й поваги нащадків, бояться пережити свою славу. Ця єдина причина змушує їх жертвувати хвилевою славою і повагою в дуже далекій іноді надії на більшу повагу. Таких людей рідко. Вони бажають лише пошани від шановних громадян.
   Що обходить Мармонтеля осуд Сорбонни? Він червонів би від її хвали. Дурістю сплетений вінок не приходиться на голову генія. Цією новою архітектурною оздобою увінчали чотирикутній будинок у Лянґедоку. Подорожник проходить повз будівлю і скрикує: „Бачу блазенський ковпак на голові Цезаря“.
   Хай, проте, не гадають, що громадянин, що якнайпалкіше прагне до тривалої пошани, любить і славу, і навіть істину. Якщо природа кожного індивіда така, що він змушений любити себе над усіх, то любов до істини завжди в ньому підпорядкована любові до свого щастя — в істині він може любити тільки засіб збільшити свій добробут. Тому й не шукають ні слави, ні істини в країні, де те й те зневажається.
  Результат цього й попереднього розділу той, що шаленство заздрости, бажання багатства й талантів, любов до поваги, слави та істини завжди бувають у людини любов'ю до влади та могутности, заличкованою цими різними назвами.