Дебела подводна лодка, на борту якої облупившоюся помаранчівою фарбою гордо написано  - „Буйний Глеваховєц!”  Фарба місцями канкрєтно пооблізала і видно, що облуплені місця підмальовували тим, що реально під руку попадалося – синім, білим... Внаслідок цього надпис своєю барвистістю зльогка відгонив циганщиною.
 
Падлодка лежить черевом на піску, але трохи не рівно. Кут нахилу до горизонталі кожний день змінюється у відповідності до курсу, заявленому в «Урядовому кур`єрі». Моря поруч нема, зате на горизонті видно бурхливе болото, яке періодично викидає великі метанові бульки; вони страшно смердять застарілою каналізацією. На березі болота – платний пляж, відгороджений високим парканом, на якому балончиком написане – „тікі для віп політиків”. Через турнікет, демонструючи охороні використаний трамвайний талончик (свідоцтво єдності з народом), проходять люди в дорогих костюмах. Вони чешуть прямо до болота і защемивши носа пальцями сміливо занурюються з головою в метанову багнюку; звідти вже виходять радісні і пожвавлені. Збуджено плескають один одного в замуляне плече зі словами: ”Какая здесь целебная грязь!”
З підводної лодки за цією процедурою спостерігають якісь похмурі люди в білих халатах. Тяжко зрозуміти, чи це медперсонал, чи пацієнти... У них скептичні обличчя, руки в кишенях і клавіатура під пахвою. Періодично вони проціджують крізь зуби:
- От же ж уроди...
- Та просто суки, шо тут говорить...
- Кончені уроди...
- Нє, краще так - кончені уродливі сукі!
Всі на секунду замислились, закивали схвально головами і разом заклацали на своїх клавах.
Періодично в глибині гулкого, поділеного переборками черева, роздається приглушений істеричний крик:
- А-а-а! Випустіть мене отсюда! Мнє тут з вамі плоха-а-а! Хочу на волю-ю-ю!!!
Всі тривожно переглядаються.
- Куда він хоче? На яку таку волю?
- Він шо, не знає, шо за прєдєлами лодкі разумної жизні во всєлєнной нема?
- Точно - умом коцнувся...  
- А голос, кстаті, якийсь знайомий...
- Слухай, а то не Хазар часом?
Всі кажуть „А, тогда понятно...” і неквапливо натискають на дві клавіши – двійку і Enter, після чого продовжують спостерігати за метановою багнюкою.
 
Темний трюм. Клітка, у якої відкриті двері. З маленького китайського приймача звучить Радіо-шансон. На стіні дамською губною помадою написано: „Свободу узнікам совесті! А особенно сімпатічному брунєту”. Трохи лівіше цією ж помадою намальована маленька рибка з мініатюрною короною. Малюнок рясно прикрашений елегантними дамськими завитками. В клітці сидять троє арештантів. Один з них, судячи по зовнішньому вигляду, явно прожжоний рецидивіст. З під чорної майки на волохатих грудях стирчать сині татуйовані купола. Їх явно разів в п’ять більше, аніж на соборі імені Василька Блаженного. Здалеку це нагадує пучок редьки хвостиками вверх. Він сидить на нарах в мештах, по-турецьки і травить молодняку звичну для мєст лішенія свободи типову тюремну баланду.
- ...і, значіт, засадили мене ментяри тоді в сьомий раз.  
- От, волкі позорниє! А ти шо?
- А я беру тоді в руки гостро заточене проксі з коротким черенком і копаю весь день під колючкою. Вечерком, після атбою, прокопав. Виліз, подивився по сторонам – адміни на вишках спять. І тоді я рванув з усіх сил в ночну пургу, подальше від прожекторов адмінов, і тільки дальокій і дружелюбний вой вовчика служив мені маяком в майом побєге. Свобода! А вже в полночь я тусуюсь на маліні з братвою під імхом якогось даунєцкого синяка і рву його в клоччя, як мавпа „Правду регіонів” – є така підарастична газєта. І воно скавчить ото, як мале цуценя, і біжить в райотдєл стучать по абіженкє до адмінів...
- І шо, заложив, сучара данєцка?
- Здав з потрохами... Але і я порєзвився знатно! Ну, потом патруль, облава, адміни прискакали, фонаріками в глаза світять, браслети на руки і дубінкою по почкам... А я їм такой: за шо, волчари?! Совість, що – вже данєцкім продали? Чьо ви їх за таку ж херню в критку не запарюєте? Не по понятім! Адвоката мнє!
- Пустили адвоката?
- Ага, як же... Крові вони мені тогда пустили, ето – да!.. Но і я їм – тоже...
- Да, „Новгородській”, ти у нас не зря в авторітєтє...
- Канкрєтна! „Город Лондон – Бі-бі-сі”...        
 
В темному трюмі, посеред купи старих покришок від жигуля, тарних ящиків від пива і гори гамівних сорочок тихо нишком збирається якась компанія в таких самих білих халатах. Вони чиркають в темряві сірниками або підсвічують собі під ноги мобілками. У всіх на обличчях легка тінь дитячої романтики утаємничення. З таким загадково-романтичним виглядом дітлахи дошкільного віку накривають рядниною два стільця, роблять собі там „домік” і ховаються від дорослих. Нарешті хтось налапав на стінці клавішу, тицьнув її і в приміщенні блимнуло світло.
- Опа! Нормальок. Ну, шо – всі зібралися?
- Ще нє, але я відстукав всім бажаючим морзянкою по трубі.
- А чужі не чули?
- Нє-а. Я тихо. Тільки так, щоби було чутно лише від носа до корми.
- Тоді – класно. Значить ще підійдуть.
- Е! Привіт! А чо зібрались-то?
- А, привіт, привіт. Заповзай і закривай двері. Ми вирішили – доколє?!
- Да! За мою іспорченую жизнь!
- За сльози вдов і матєрєй!
- За наших товаріщей, томящіхся в темніце!
- А де це?
Йому вказують в куток, де в клітках сидять три коротко стрижені похмурі фігури в рецидивістських наколках.
- Ага, ясно. Давно срок мотають? І за шо сидять?  
- А ні за шо!
- Вобще ні за шо?
- Абсолютно! Отой тільки пару раз послав нах адміна і плюнув йому в кампот, поки він від ось цього огризався. Так адмін – дєвочка така! – обідився, понімаєш. Був би умним – я вже не кажу – мудрим, так просто не звернув би вніманіє і всьо. А так, зразу в клітку – за шо?! За шо, я вас спрашиваю! Ну, не сука? А пацани ж уже давно виправились і осозналі. Да, пацани?
З клітки похмуро відзивається рецидивіст.
- Да-а... Да ви мене тіко випустіть отсюда, а я вам через п’ять мінут скальп адміна на блюдє принесу. Здєлаю з нього бубен і дам йожику – хай там спить і коле своїми голками той бубен постоянно. Ото развлєкуха!
Зеки брутально сміються. Один дістав заточку з арматури і з гуркотом провів нею пару раз по залізним прутам клітки.
- Кароче! Нада друзєй з кічі винімать. Нада вставить всім тут пістон.
- Нє, не всім, а тіко аміну.
- Амін – вражена!
- А я буду всіх мочить – без разбору. Мені похер – справедливо, не справедливо. Я завалю трупами всю лодку. Армагедонєц такий тут устрою, шо мама дарагая! О, нацидіть мнє вражої крові в стаканяру!
- Нє. Так нельзя. Не той циміс, не та чистота експерименту.
- Нахер вашу чистоту! А в чому тоді циміс?
- Вони мусять самі здохнути.
- О! Согласен. А питать їх люто перед смертю можна?
- А то. Нужно!
- Кого першим?
- Всіх голубих!
- Ей, стоп-стоп, ми не для цього сюди зібрались.
- Блін, а для чого?
- У нас ультиматум до адміна.
- А коли ж питать люто-голубих?
- Нахер твоїх голубих!
- О?! Согласен!..
 
На другому кінці лодки.
Каюта, на якій крейдою написано „Адесса”. В каюті зібралась навколо бочки тепла компанія і тихо, щоби не привертати увагу, травить анекдоти. На бочці -лахміття від в’яленої риби і відкорковані пляшки з пивасом. Всі загорілі, як з юга, і скалять зуби, вчепившись ними в шматок риби.
- ...ну, і таки он падходіт і так легко щіпає єйо за задніцу і говоріт: „Дєвушка, что-то ви сегодня опять такая вся бледная? Опять плохо спалі?”
Всі професійно, не відриваючись від риби і пива, кажуть „ги-ги-ги”. Раптом труба під стелею починає тремтіти і, сиплячи на голови трохи пилюки, передає далекий стук азбуки Морзе.
- Тіхо!
Всі на пару секунд завмерли не відриваючись від риби.
- І хтота такі понял шота с етого гевулта?
- Здайотся мнє, что еті кієвлянє просто шифруються аби піва своєй компанієй попіть.
- Ну, столічниє ребята.
- Богемка...
- Інтєлєктуали!..
- Ги-ги-ги!
- Да, крєативниє парні. Ладно, достань там пару бутилок...
 
В кают-компанії – тиша. Відкриваються двері, і в щілину просовується голова матроса. На біло-голубій безкозирці написано – „Галера”. Матрос крутить головою і тривожно шарить очима.
- НікагО? Странно...
Входить сміливо в приміщення. В куточку біля вікна помічає жінку, яка звично розгойдується в кріслі-качалці і читає якусь книжку.
- Прівет. А гдє всє еті отморожениє графоманствующіє бездарі? Где еті тупіци фанатічниє? У ніх что – опять рандеву с бохінєй?
- Нє знаю, нікого с утра нєт... Мнє уже грустно... І поговорить не с кем.
- Со мной поговорі! Я умний, а они все тупиє. Ну, они і тупиє, ну і тупиє-є... Там же одні тупиє! – о чьом с німі говоріть? Я уже думаю - наваять себе, что-ли,  каку-ніть нетлєнку? Так, что-би сразу на пару-тройку Полуцеровских, нє мєньше... А кто ето там на сценє бубнит?
- А ето Блокер читаєт свою очередную унікальную рукопись.
- А чего унікальная?
- Ну, єсть рукописи, коториє не горят. А єго рукопісі гореть – горят, зато не тонут...
- Круто. Респект, брателло!
Хлопає і озирається.
- А всьо-же нєпривично как-то...
 

В трюмі вже накурено і повно народу. В куточку рішуча жіночка в шкірянці і з маузером тиражує листівки в ванночці з желатином.
- А шо там в кают-компанії, хто знає?
- Візьми і подивись. Вон тут дірок в стінці скільки.
- О, то ж Блокер на сцені!
- Все, не можу більше! Піду його відбуцкаю ногами по тексту!
- Тримайте його! Тримайте його! За ноги!.. Хапайте його!
- Гамівну сорочку!.. Так, нормально. Терпи, брат. Всім тяжко на це дивитися, але шо зробиш! Блокер від нас не втече.
- Фігня, ми ще його піймаємо...
- ...і втопимо!
- нє, краще отравимо! Я вже і яду для нього припас.
- Та ти шо! Правда? І як він?
- Блін, а я знаю?
- А шо за яд? Покаж...
- Написано – стрихнін.
- А ну, дай попробувать.
Бере столову ложку і повільно жує.
- Блін, гірке! Може просрочене?
Спльовує на підлогу.
- І як вони його тільки їдять...
В протилежному кутку сидить сідий морський вовк кремезної фактури в навушниках і з ехолотом на колінах. Він зосереджено крутить якісь ручки і сканує ночной ефір, який, як відомо, струіт зефір. Біля нього зупиняється особа з інтелігентним лицем і хуліганськими повадками.
- Ну, шо – риба є? Ти тільки скажи мені, пальцем тільки покажи - де!..
Несподівано двері відкриваються і в приміщення заходить нова людина. У нього в зубах цигарка. Він театрально сідає на бочку і картинно випускає дим під стелю.
- Опа, хто до нас прийшов...
- МОВЧИ ОТО, ЙОЛОП, БО ЯКБИ МОЯ ВОЛЯ, ТО Я Б КОЖНОГО ДРУГОГО З ВАС РОЗСТРІЛЯВ, ЯК ПОТЕНЦІЙНОГО ЗРАДНИКА, ЩОБ НЕ РОБИТИ ЦЬОГО В ТОЙ КРИТИЧНИЙ МОМЕНТ, КОЛИ НАПРУЖЕННЯ ВСІХ ПАТРІОТИЧНИХ СИЛ НАЦІЇ РІШУЧЕ Й БЕЗКОМПРОМІСНО МУСИТЬ ПРИЗВЕСТИ НА П`ЄДЕСТАЛ ТИХ ВІДЧАЙДУШНИХ ГЕРОЇВ, ТИХ ПРОСТИХ ХЛОПІВ, ЯКІ НЕ БУДУТЬ ПАТЯКАТИ ВСЯКУ ЛІТЕРАТУРНУ КИЙОВСЬКУ ДУРНЮ, ВИДАЮЧИ ЇЇ ЗА ВЛАСНОЮ НІКЧЕМНІСТЮ ЗА БОРОТЬБУ.
- Так, і шо це було?
- Тек-с, здайотся мнє, что тут у нас скорость стука уже опережает скорость звука...
 
Каюта адміна. Він сидить в тиші і також слухає нічний ефір. Раптом щось його насторожило. Адмін дістає стетоскоп і прикладає до металевої переборки.
- Ага... угу... ясно... ну, блін, ви дайотє!.. так, опять Хазар зажигаєт... ага... ага... ОГО?!!
Адмін насупився і якийсь час сидів мовчки. Потім підійшов до дверей каюти і вставив зсередини лома, заклинивши двері намертво. Дістав з під дивану воєнізований помповий „Форт-500” дванадцятого калібру. Протер його від пилюки. Відсунув шухляду столу, вийняв звідти велику коробку патронів „БАН-ГРОСС-МАЙСТЕР” і висипав їх на стіл. Пусту коробку жбурнув в куток. Неквапливо зарядив зброю і поставив на бойовий. Прислухався. Потім сів в крісло прямо напроти вхідних дверей.
- Живим я вам не дамся!.. – проціджує крізь зуби адмін і направляє ствола на двері...  
 
По коридору з обох сторін рішуче приближалося гуркотіння мілітаризованих підошв...