Оскільки жодного вчення про ідеї, що мало б назву «ідеологія», ніколи не існувало та й потреби в цьому не було, а ретроспективний намір надати такого титулу сукупності поглядів певних спільнот, що мешкали разом у відповідний час або входили до однієї й тієї самої корпорації, трохи відгонить шкільною схоластикою, не кажи ти радянською науковою практикою, то заголовок цього твору має прозоро натякати на гумористичне його забарвлення. Втім і в добрій іронії часом міститься дещо більше за її замах на просте покращення гумору людини. Автор на це й не сподівається, але й не протестуватиме, коли поза його зусиллями на таке вийде. Сліди багатьох кораблетрощ та численні уламки філософських систем рясно засівають береги нашої дійсності. Чому б не поназбирувати їх до купи, щоб збудувати  благенького плоту, на якім якщо й не комфортно, то хіба цікаво поплисти морями сьогодення. А вправний плотар мав би подбати, щоб конструкція не вийшла занадко жорсткою й цупкою та була відкрита до подальших тлумачень і різноманітних наповнювань сенсами та змістами.
 

 
1. Приступ або Наближення до фактичності буття людиною
 

 
1. Людина випадково народжується, тобто починає бути, а до того її не було. Початок буття людиною в самій людині не залишає жодної згадки. Дехто вважає, що найкраще для людини було б взагалі не народжуватися.
 
2. Людина з необхідністю помирає, тобто перестає бути, причім момент та обставини припинення буття самій людині заздалегідь невідомі. Невідомість часу настання та неминучість припинення буття становить основний зміст турбот і переживань людини. Так довго людини немає, немов небуття справжня її домівка.
 
3. Тривалість життя людиною обмежена невеликим терміном. Самотужки людина не вільна його продовжити, зате здатна в будь-який момент скоротити. Ортодоксальні розумовці бачать вихід у найшвидшому застосуванні цієї здатності, й по всьому.
 
4. Не маючи надзвичайних фізичних чи психічних потуг, людина має (щонайменше як можливість) надпотужну манію величі, тобто використовує в якості спонуки своїх вчинків річ уявну, а за суттю хибну. Щастя людини полягає в неусвідомленні її хвороби.
 
5. Світ, у якому живе людина, вона творить самотужки. Більше зусилля творення – ширше видноколо світу людини. Це саме стосується й людської істини. Причім найобдарованіші подекуди започатковують богів, релігії, філософські школи та дискусії з цього приводу.
 
6. Людині від народження все дано, але жодного пояснення чекати годі. Так само не мають пояснення технічні терміни:  «людина», «все», «дано», «пояснення». Це знання здатне навіювати сум.
 
7. Кожна людина живе серед інших, які в цім сенсі для людини є. На то просто нема ради.
 
8. Сама від себе людина занадто близько, а від інших – задалеко. Інший (навіть найближчий) напевне недосяжний. Хоча такі речі, як кохання чи віра, попри їхню уявність, дуже помічні. В собі інші завсідно не подібні на наше уявлення про них; втім самі себе вони здатні розгледіти ще менше. Отже, варто не втомлюватися вдивлятися, пам’ятаючи, що у відповідь щось вдивляється в нас.
 
9. Людина ввесь час становиться, тобто свідомо чи несвідомо себе створює. Тобто - себе як людину доводить. Після чого пробує довести інших.
 
10. Сенс буття всіх речей і явищ людина носить усередині себе, хоч і далеко не завше про це здогадується. Видобуття цього мірила назовні люди зазвичай називають пізнанням світу, що за суттю невірно. Але є способом творення світу людини. Питання, навіщо це робити, досі як слід не поставлене.
 
11. Справжня відсутність вибору полягає в беззастережній необхідності вибору. Це може призвести до переходу лікарів у розряд пацієнтів. І навпаки.
 
12. Свобода людини є правом і можливістю бути жорстоко пакараним самим собою за власне буття, не очікуючи поки цими правом і можливістю скористаються інші. Усвідомлення необхідності свободи перетворює людей на навіженців.
 

 


 
2. Лихоманка або Вільна діалектика свободи
 
         Дефініція свободи наступна:
 
Свобода  -  це єдине невід’ємне право сильної людини нести цілковиту абсолютну відповідальність за все своє життя: дії, бездіяльність, цінності, наміри, думки, почуття, власну смерть.

Відкидаються всі спекуляції щодо так званих “внутрішньої” та “зовнішньої” свободи, бо  подібна диференціація втрачає сенс: існує лише одна єдина свобода, яка є станом індивідуально визначеної окремої людини (гайдеґґерової “присутності”), рівнобіжно звернутим як назовні, так і всередину. Ці “геометричні” (або ж “топологічні”) прояви свободи нероздільні: вони водночас наявні, чи водночас відсутні. Інша річ – наскільки цей стан свободи є сталим, або ж, навпаки, швидкоплинним. (Ситуація тут вельми подібна на гайдеґґерову екзистенцію, настільки, що свободу й екзистенцію можна до певної міри ототожнити.)
 
         Це визначення ставить у зрозуміле співвідношення ідею політичної свободи, яка є лише яловою блідою проявою свободи, а саме, такою що не оперта на окрему людську істоту, а шукає собі виправдання у спільнотах людей, так ніби множина може мати більшу відповідальність за життя одиниці, яка такої відповідальності позбавлена. Навіювання політичної свободи у середовищі невільних індивідів спотворює саму свободу, до якої кожен має прийти сам. Ось типовий приклад перекручення цінностей, до якого повсюдно й завсідно вдається публічність. Якби ж  мати за мету продовжувати міркування в цім напрямку, то варто було б пошукати генезу сучасної ідеї справедливості саме у напрямку спотворення ідеї свободи шляхом її підміни (“покращення”) політичною свободою. Самоомана публічності цього принципово не бачить, на її прапорах політична свобода перебуває в мирному сусідстві саме зі справедливістю, а обидві так само невизначені, химерні, звабливо облудні. Культивується публічний грунт для необмеженої спекуляції.
 
        У визначенні свободи важливим є те, що вона  -  право (у значно ширшому розумінні, ніж має на увазі юриспруденція), себто можливість. Але така можливість, яка вся цілком тут і тепер. Тобто я можу саме тому, що прагну. Прагну відповідати за себе, але зреалізована можливість повсякчас залишається не позаду мене, вільної людини, а вислизає та опиняється попереду, знов у якості нереалізованої можливості, яка спонукає прагнути себе. Наслідуючи Камю, можна назвати цю взаємодію людини та її свободи бунтом, який постійно завойовує свободу, щоб втратити її негайно по власному переродженні та забутті бунтівної цінності. Інакше: бунт є способом втілення свободи в життя окремої людини, а свобода – єдиним виправданням та ціннісним змістом бунту. (Хоча сам Камю мав на увазі значно ширший сенс бунту).
 
     Діалектика прагнення й можливості становить екзистенціальну структуру свободи. Водночас і це прагнення, і ця можливість дещо незвичайні: вони не ставлять за мету досягнення більшої насолоди, панування, якіснішого споживання плодів земних чи духовних і до певної міри навіть некорисні в тваринній боротьбі за виживання, що точиться в людськім стаді. Дещо незвичайні прагнення і можливість хочуть і можуть більшої (ба! необмежено більшої, нескінченної) відповідальності за своє життя. Вони хочуть і можуть піддати своє життя всім випробуванням, карам і вирокам світу, їхнього світу. Вони відкривають людину сутньому цього світу, дають згоду сплатити повну ціну цієї відкритості (розімкненості). Яка ж ця незвичайна ціна незвичайного прагнення незвичайної можливості?
 
Відповідальність грунтується на мірі  та самообмеженні. Ця міра моя, а не накинута ззовні. Чим більша відповідальність  -  тим жорсткіше самообмеження. У світі вільних Бог (Абсолют) є міра. Таким чином, світ свободи є справжнім пеклом на думку публічності (та її шлюбної дитини  -  релігії). Кажуть, така свобода не полегшує життя людини, а навпаки є абсолютним тягарем. Для ортодоксального (тобто, послідовного) християнина свобода є парадоксом, ідеєю, що суперечлива в собі, а значить і неможлива в цім світі. Найнеможливіша можливість! Цей парадокс вбиває християнського Бога, який є поєднанням необхідності й можливості. До речі, неплідним поєднанням, яке потребує марнування єдино справжнього життя, прагнучи уявного безсмертя душі. Натомість, християнин щодо свободи вживає універсальну лайку: “Ніщо!” Ніщо – це уявлення християнина про пекло. Більш глибоко – образ свободи очима релігійної свідомості. Для християнина образом свободи є гріх, гріхопадіння, опір божому промислу, забуття Бога, диявольська спокуса, заборонений плід, втрата безсмертної душі, пекельні муки тощо. Ба більше! Сам християнський Бог не вільний. Його воля лише втілення його необхідності, він знає все, він сам є цим всім, він не може бути інакшим, він не вільний навіть вирішити питання про власне існування, бо інакше постала би проблема необхідності існування Бога.

    Після виголошення ключового слова “творчість” стає більш прозорим ризик героїв пізнання. Мислення одного й того самого в аспекті твердження й заперечення;  усунення логіки для її піднесення (вкидання) на досі недосяжний щабель; ходження колом протиріч із висуванням (утвердженням) нових цінностей і понять  внаслідок подолання кожного оберту кола протиріч; життя  ( Dasein, ось-буття) як втілення реальної діалектики протиріч – що це як не сама творчість?  Творчість – у пізнанні сутності і буття (наука і філософія), у заснуванні краси (мистецтво),  в утвердженні власної долі (життя для свободи). Ця спроба мислення творчості між логікою й буттям - не поняття, а лише налаштованість (настрій). [ Мабуть, логіка й буття є лише крайнощами творчого розвітку волі. Тому поняття “творчість” не піддається простим дефініціям, а точніше: від кожної спроби дефініцій відгонить формалізмом чи метафізикою.]
 
    Дефініція свободи має своїм змістом творчість, а формою (рекурсивною функцією) – мислення (включно з осмисленою дією). Зміст свободи (як найбільшої суперечності, сингулярності ось-буття) ризикований за визначенням, оскільки ризикована, має “нечисте сумління” - власне творчість. Ризиковано мислити свободу – і ризиковано створювати помислене вільним ось-буття. Мерехтливе межове мислення суперечливого загрожує втратою адекватності мислення взагалі. Творення вільного ось-буття загрозливо втратою самого ось-буття. Коли мислення відмовляється від свободи й творчості, воно заперечує свій сенс і чинить в такий спосіб самогубство. Але й без мислення немає не лише “усвідомлення” свободи – відсутня й сама свобода. Зразки невільної творчості, яка не мислить, насправді апокаліпсичні.
 
    Отже, коли ми говоримо: свобода, творчість, мислення – ми говоримо про різні аспекти одного й того самого. Всі три ідеї (образи) рівні у витоках, рівнобіжні у втіленні. Всі три ідеї сингулярні, бо прагнуть безмежної можливості. Але напруга цього прагнення не має трансцендентної мети. За цим прагненням найбільшої можливості ось-буття (граничним прагненням межі) нема другого плану, де  було би приховано ще щось інше. Змагання напруг - лише втрата й набуток, а не напрямок і ціль. Таким є становлення ось-буття.
 

 

3. Катарсис або Сутність математичної естетики творення
 

     Мабуть, тут не місце для справжньої метафізики. Тому далі за ось-буття протягувати ідею становлення не варто. Тим більше, що сам термін “становлення” лише зручний символ для передачі триєдиної настроєності ось-буття на прагнення безмежної можливості свободи. Важливо те, що це становлення не передбачає обов’язкової присутності Бога, як трансцендентності, хоча сама ідея межі не суперечить, наприклад, чисто математичному визначенню границі. Тобто, навіть границя вже є ідеєю трансцендентною, як і нескінченне число. І тому не потребує жодної потойбічності.  [ Для пізнавальника, що звик вільно оперувати границями послідовностей і залюбки шикує трансфініти, божественність цих понять рівнозначна баченню себе самого в ролі бога. Зовсім інша справа, чи плідною є така рефлексія та чи не призводить такий слововжиток до цілковитого руйнування мови в якості засобу пізнання.]  
 

Але чому б не зіграти в своєрідне “парі Паскаля”? Хай там як, а спроба метафізичної спекуляції могла б виглядати й так:
 

    А). Становлення [індивідуальної] свободи ось-буття є прагненням безмежної можливості, яке за відсутності перешкод прямує до сингулярності й відтак не зважає і не впливає на інших. Суттєво, що досягнення (чи асимптотичне наближення) стану сингулярності руйнує ось-буття в спосіб смерті чи дочасного  божевілля.
 

    Б).  Але інші в певному розумінні є, й кожен з них, зокрема, також у більшій чи меншій мірі реалізує своє прагнення свободи. Навіть той, хто не рухається, готовий у будь-яку мить розпочати цей шлях або впасти. У генеральній сукупності всіх інших, яка лише представляє людину, і ти сам лише один із них. Розподіл ступеня становлення свободи в цій генеральній сукупності статистичний. Віртуальна “температура” цього становлення є лебегів інтеграл від функції прагнення свободи, обчислений по простору інших. Ця генеральна сукупність є людством.
 

    В). Генеральна сукупність інших відносно кожного окремого Dasein має властивості гайдеґґерової публічності. Публічність завдяки взаємній проникливості, зчепності окремих Dasein внаслідок комунікації (бо всі вони примірники людини), чинить “тертя”. “Тертя” в просторі публічності “вирівнює” температуру становлення свободи, зменшує дистанції й різниці, градієнти ступенів прагнення свободи, розпорошує силу окремих прагнень. Тобто поводиться цілком так, як і його відповідник  у  механіці.
 

    Г). Але як і в механіці чи при взаємодії сил, градієнти прагнення свободи, зменшуючись, чинять зворотній вплив на публічність, збільшують її статистичну температуру становлення свободи, тобто кожного Dasein. Становлення до сингулярності окремих Dasein, завдяки тертю публічності, витягують на інший щабель прагнення творчості саму публічність в цілому. Це новий, а, значить, ширший за обсягом, схопніший щабель творення мови, якою пасує розмовляти сингулярності.  Нескінченно відновлюючись у своїй якості, публічність знов і знову відновлює й механізм тертя, що компенсує швидкоплинність окремого Dasein для забезпечення самовідновлення процесу в цілому. Знаходить розв’язання запитання Ніцше: для чого потрібна потолоч? Як потолоч сама по собі, вона нікчемна, але відновлення процесу передачі енергії та інформації від індивідуальних прагнень свободи до людства в цілому забезпечує саме публічність.  
 
  
    Ґ).  Якщо публічність нагадує неструктуровану масу, то в’язкість та зчепність її різко збільшуються при структуруванні в народ, націю, чи навіть в освічену потолоч або інтелектуальну еліту. Таке структурування підвищує ефективність зворотного впливу на публічність спадаючих градієнтів прагнення свободи. Збурення температури і неоднорідності прагнення свободи краще зачіпають всередині структурованої публічності, якою є, наприклад, громадянське суспільство. Інтенсивніше передається інформація й рухається процес відновлення прагнення свободи в послідовності окремих життів і поколінь.
 

    Д).  Градієнт становлення свободи, підносячи публічність на новий щабель свободи, творчості і мислення, підіймає її та збільшує виднокіл становлення, тобто видимості буття. Відбувається втягування нових обшарів становлення в працю ось-буття щодо мислення-інтерпретації (Ніцшево тлумачення в трактовці Ясперса), тобто - щодо пізнання і творчості, здобутки яких починають самостійне життя в стилі й мові, хоч і засміченими вульгаризаторством публічності. Відтак нарощується сингулярність ось-буття в різних точках публічності. Знов повертається зворотний вплив сингулярності мислення-інтерпретації на публічність і нашу з нею спільну домівку – світ. В результаті збільшений творчий потенціал мислення-інтерпретації становлення свободи вибудовує (вишиковує) ширший круг світу, створюється більший обсяг інтерпретованого навколишнього світу. Творення світу і є інтерпретацією буття.
 

    Е). Сенсом буття є структурування (схоплювання) хаосу становлення шляхом творення навколишнього світу за допомогою мислення-інтерпретації, рушієм якого є становлення свободи окремого ось-буття. Структурування хаосу становлення може мати прообразом (моделлю) вишиковування ієрархії інтерпретацій як ієрархії впорядкованих трансфінітів. Тоді так інтерпретоване становлення свободи ось-буття є першим трансфінітом. Постає проблема віднайдення наступних трансфінітів-екзистенціалів. Або проблема здійснення стрибків через утворення послідовності трансфінітів, що відповідають послідовності булеанів множин вже інтерпретованого. Поза інтерпретацією і відтак творенням світу, позаду них чи над ними, жодний сенс буття не лежить. Так само не має жодного сенсу минуле поза актуальним (теперішнім) творенням інтерпретації (творенням світу), яка власно вперше й надає сенсів минулому як минулому. Майбутня інтерпретація теперішньої інтерпретації минулого вишиковує ієрархію інтерпретацій на кшталт впорядкування трансфінітів. Світ минулого вкладений в теперішній світ і відтак відкритий сам до вкладання в світ майбутнього. Тому теперішня мить не містить нічого довільного й зайвого, що не зазнаватиме майбутньої інтерпретації та вкладення в майбутній світ. Тяглість вкладання інтерпретацій (вкладенних світів) наявно становить сенс історії.
 

    Є).  Публічність, навіть людство в цілому, не має відокремленої самодостатньої цінності чи сенсу. Сенс має окреме ось-буття, коли воно прагне до своєї найбільшой можливості свободи, прямує до сингулярності. В такий спосіб воно творить навколишній світ і внаслідок цього вкладає сенс у буття. Ось-буття, що позбавляється такого прагнення, падає в публічність і стає складовою частиною потолочі, виправданням існування якої слугує лише те, що вона продукує окремі життя, відновлює неперервність зміни поколінь, шляхом комунікації всупереч власному бажанню й усвідомленню передає у різні віддалені свої частини енергію  прагнення, ніколи не досягаючи змісту того, що передає.
 

     Ж). Єдиним виправданням і сенсом мого існування є  те, що я  інтерпретую  сенс буття. Це виправдання є лише моєю інтерпретацією.
 

    P.S. Прояснення незаконно протягнутих у цю метафізичну конструкцію математичних (тобто – логічних) понять може зруйнувати всю побудову. Оскільки математика і логіка нав’язані інтерпретації буття в гвалтівний спосіб. Якщо структура мислення-інтерпретації вийшла переважно логічна з невеличкими творчими стрибками-перериваннями логіки, то нема жодних підстав заздалегідь приписувати переважну логічність структурі самого буття (так само, як  нема підстав заздалегідь приписувати буттю взагалі будь-яку структуру). Само буття, якщо взагалі має якусь незалежну від інтерпретацій структуру, виходить на поверхню хаотичним становленням. Отже, значно більш логічним було б інтерпретувати буття нелогічно-творче, тобто в абсурдний спосіб. Хай там як, а претензії логіки нестерпні!
    Але що ми програємо, якщо буття насправді не має сенсу? Абсолютно нічого. Ніщо або повторення. В тому ж випадку, коли ця метафізика має сенс, на нас чекає вогонь з небес або любов до власної долі. А значить наш виграш – максимально можливий. Гра справедлива. Грати варто!
 

4. Погребовий спів або Дидактичне казання
 

    Для метафізики свободи логіки завше не вистачатиме. Але не це мене бентежить. Зрештою, однією метафізикою більше чи менше, це нічого не змінить. Системотехніків ніколи не бракує. Здається, християнська віра це добре розуміє, тому й тримається міцно за свою догматику. Все якась тверда опора, незмінна (коли зміни не можна навіть помислити) точка буття. Буття з вірою. Або лише єдина віра, або жодної. Бо множинність через розщеплення вір заперечує можливість віри. Дійти до цього усвідомлення – й заспокоїтися в нім. Сила – в незмінності. Думка Ніцше про те, що істина лише видимість, множинне тлумачення тлумачень, що за ітераціями тлумачень жодної абсолютної чи просто іншої істини немає… Ось де починається проблема розуму, що стає на цю позицію. Прийняти становлення видимостей – і залишитися розумом. Бути розумом-творцем, творити світ за допомогою нескінченних вкладених інтерпретацій. Ні на чім не зупинятися, рухатися в тлумаченнях і тому, що відсутня опора, і тому, що світ потребує творення. (За нами спалені не лише мости – вже немає й тих міст, які ми покинули.) Й тому, що людиною є той, хто, знаючи про шалену небезпеку, не відмовляється від творення світу. Якщо людина є саме тим, хто повинен довести себе самого, то чим ще може бути таке доведення? Ця думка важка , бо робить тебе легкішим за пір’їнку. Ти вже ширяєш над світом, над власним творінням, над прірвою безмежних можливостей. І безодня манить тебе: Стрибай! Ось твоя межа, людино! Здається, тільки крок відділяє тебе від розуміння себе самого й сенсу буття. Але цей крок на межі. Це стрибок у безодню. Звідти ніхто не повернеться, щоб дати звіт. Жити на межі (бути людиною) майже напевно не можна.

    І ще одне. Прагнучи сингулярності ось-буття, становлячись вільнішим, я незворотно змінююсь потай від себе. Вільніший ніж вчора, я вже не той, кого знав або вдавав, що знаю. Перший, хто зазнає моєї інтерпретації, це я сам. Нескінченна послідовність вкладених інтерпретацій мене самого розгортає в зворотнім напрямку, в минуле. Нас стає багато. Це навіть не послідовність самоінтерпретацій, бо кожна наступна здійснена вже не мною самим, яким я був до того. Нас стає багато не тотожніх, а достатньо різних. Лячно чужих. Тобто інших щодо мене, хто пише це речення. А хто це пише? (Нам варто нарешті зібратися разом і з’ясувати.)
 
    Отже, сенсом мого існування є з’ясування сенсу буття. А якщо й сам сенс буття присутній настільки ж, наскільки я цікавлюся його існуванням? І цей суб’єкт у процесі доведення сенсу буття (тобто, в самодоведенні !) до того ж увесь час змінюється, зазнає послідовності інтерпретацій, несамототожний щомиті… А його (цього суб’єкта) підсумком є тільки скінченність життя на землі, й смерть встановлює інтегральну й остаточну самототожність. Тобто сенсом моєї смерті є лише встановлення факту: моє самодоведення відбулося чи ні. Проблема особистого безсмертя відтак отримує екзистенціальний присуд як беззмістовна несамототожність. Значить, безсмертя в будь-якій формі відкидаємо як ідею неплідну. Просто життя набуває вигляду дистанції, експедиції, авантюрного проекту, опис якого разом з кінцевою метою втрачено за недоглядом. Мабуть, новонарожденому властиво в певному сенсі володіти цією метою, але нема достатнього інструменту для усвідомлення цього володіння. Поза лоном матері його поступово наздоганяє і підкорює свідомість, яка дарує вміння мислити логічно, але стирає пам’ять про план особистого життєвого проекту. Парадоксальним чином цей втрачений план протягом життєвого шляху до могили не віднаходиться як щось загублене, а твориться мисленням-інтерпретацією і набуває цілісності лише в момент настання смерті. Тут мене зовсім не цікавить, як виглядатиме моє життя з погляду інших. Я уявляю себе сам. І те, що мені належить у певний момент померти, є глибоко інтимним переживанням цього уявлення. Якщо дати спокій афектам, то залишається виключно онтологічний зміст ясності уявлення. Означений зміст покладаю проміжним фінішем у досягненні остаточної самототожності.
 

http://nus.uaforums.net/--vt122.html