ВІЧНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ: ВИРОБИЛИ БАГАТО ЗЕРНА – ПРОБЛЕМА ЯК ПРОДАТИ;
ВИРОБИЛИ МАЛО КАРТОПЛІ – ПРОБЛЕМА ДЕ ВЗЯТИ
 
Хотів припинити своє авторство на сторінках ДД. Але останні телепередачі, інформація ЗМІ та й особисте спілкування із аграріями спонукали до роздумів, які чомусь заставляють сісти за клавіатуру.
 
Як казав Лермонтов:
Я сторінки перегортаю,
Своє минуле розглядаю,
І розчаровуюсь у всім,
Холодним розумом своїм.
 
От відкрив статистичний щорічник України на матеріалах виробництва в країні сільськогосподарської продукції. У колонці про виробництво зерна за останні роки у нас коливання складає від 24,5 млн т. зерна у 2000 р. до 53,3 млн т за 2008 р. тобто різниця більше, ніж у два рази.
 
Сам провів на полі не один десяток років. Із великою достовірністю спостережень і досліджень можу стверджувати, що погодні умови впливають на величину врожайності біля 30 %. Але на 70 % врожайність залежить від технології вирощування та зусиль працівника. Я виключаю фактор, що десь локально природні катаклізми можуть знищити повністю посіви. І таке на жаль буває.
 
В цьому році очікується також збір біля 45 млн тонн. Здається повинен радувати такий врожай тих хто його виростив. Але вони радості не мають. Скоріше виражають тривогу, переживання за вигідну його реалізацію. З чим є певні проблеми.
 
Особливо дивно це чути, що світова ціна на продовольче зерно росте. Не важко знайти інформацію, що на світових біржах ціна бушеля (27,3 кг) продовольчої пшениці  становить 7-8 доларів. Тобто за тонну зерна біля 2050-2340 грн.
 
Чому таке відбувається? Очевидно причини слід шукати в аграрній політиці держави та в організації виробництва продовольства. І селянину вигідніше менше виробити. Я пам’ятаю той 2000 р. коли у нас було тих 24 млн тонн. Вже в той час ціна тонни пшениці піднімалась до 1000 грн. За цей час ми всі бачимо на скільки все подорожчало, а селянину знову пропонують ті ж 1000 грн/т.
 
От торік ми зіткнулись із ситуацією, що не забезпечили внутрішні потреби у виробництві цукру. З минулорічного врожаю буряків було вироблено біля 1,4 млн тонн цукру, при внутрішній потребі біля 2,0 млн тонн. Це треба почути, що Україна закуповує цукор у Білорусі. Україна яка виробляла в 90-х роках понад 7 млн тонн цукру, в цьому році імпортувала його із Білорусі. Ціна піднімалась до захмарних висот.
 
Знову чути тривожні повідомлення, що в Україні в цьому році буде дефіцит картоплі. Дивлюсь показники за останні 10 років і бачу стабільне виробництво цього продукту на рівні 18-20 млн тонн. В цьому році очікується біля 12 млн тонн.
 
Чому таке відбувається в Україні? Не треба далеко шукати ті причини вони лежать на поверхні – відсутні будь-які елементи організації виробництва продовольства. Адже наші чиновники їздять по заграницях вивчати передовий досвід організації виробництва, закупівлі і реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках. Очевидно, що на даний час ця стихія нашого виробництва багатьом структурам вигідна. Але вона не вигідна державі, населенню, отим виробникам і споживачам.
 
А здається як просто все вирішити. Або як просто це все вирішується у наших західних сусідів. Наприклад, як все організовано у Німеччині. Скажімо, вона виробляє біля 4 млн тонн цукру при внутрішній потребі біля 2 млн тонн. Тобто, внутрішній ринок вимагає два млн, а два повинні йти на зовнішній ринок.
Що вони роблять?
 
Встановлена квота А, яка становить біля 35 % потенційного виробництва цукрових буряків і цукру. Цю квоту розбивають серед товаровиробників. Вона гарантовано забезпечить внутрішній ринок у продукті. Встановлюють максимально можливу ціну, щоб той товаровиробник міг забезпечити відповідний рівень життя. Але виробник може більше виробити.
 
Далі доводиться квота В, яка становить по країні біля 50 %, але вже по значно нижчій ціні. Виробнику при високій продуктивності праці та відповідній технології і це вигідно. Цей цукор держава зобов’язується викупити.
 
Залишається квота С із часткою 15 %. Це буде резервом при різних непередбачуваних умовах виробнику і як страховий фонд. Ці буряки по квоті С перероблять і цей цукор повернуть товаровиробнику без права продажі на внутрішньому ринку, або він перекриє ті квоти при їх не виконанні в силу різних причин.
 
Заключені угоди на багато років, кожен знає скільки він має виробити по якій квоті і відповідно вкладає капітал, щоб виконати ці угоди.
 
Може і наша влада, скажімо заключити угоди по зерну, щоб гарантовано щорічно закупити 5 млн тонн продовольчого зерна для внутрішньої потреби по відповідній ціні. Селянин виконає ці угоди. Може влада заключити угоди на виробництво 10-15 млн тонн для реалізації на зовнішньому ринку по відповідній ціні. Селянин виконає і ці угоди. А при сприятливих умовах і 20-22 млн тонн.
 
Простіше нашій владі дивитись, що в селі є ще той селянин у резинових чоботях. Він без роботи сидіти не буде. Змушений посіяти, зібрати і шукати покупця. А покупець при надлишку того зерна буде змушувати продати у збиток селянину. На другий рік той селянин не захоче сіяти. Зерно стане дефіцитом. Але посередник, звичайно, не програє. Він десь закупить зерно, чи той цукор, чи ту картоплю, але вже по відповідній ціні.
 
Але, скажімо, в 2000 р. при підвищенні ціни на зерно до 1000 грн, ціна хліба піднімалась з 50 коп до 1 грн/за кг. А тепер при ціні пшениці біля тих 1000-1300 грн ціна буханця масою 650 грам становить біля 3 грн.
 
І як підсумок ми порівнюємо стандарти рівня життя населення в Україні та у розвинутих країнах і чуємо, що там затрати на харчування становлять 18-20 % від доходів. Наша статистика дає показники у структурі витрат населення за 2008 рік – 87 % - на споживчі товари. В т.ч. на продовольчі товари – 51,2 %.