Хотів коротко поділитись своїми спостереженнями, роздумами над програмними засадами різних партій та влади, але вийшло дуже багато матеріалу. І скоротити то ніби і немає що. Поділю на дві частини і виставлю на розсуд критиків.
 
Давно у мене крутяться думки про так неефективні наші багато чисельні програми партій, громадських об’єднань та й влади. Ще із радянських часів у нас виробились чіткі орієнтири вироблених директив партійних з’їздів, які до речі ніколи не виконувались, та багаточисельні програми, наприклад, продовольча, житлова і т.д.
 
І цікаво як проходить механізм розробки і реалізації цих програм. При наявності у нас проблеми. Перше, що випливає то треба створити комісію, на яку і покладається ця робота. Поки комісія збереться, поки вона щось розробить, поки замовник затвердить цю розроблену програму, актуальність її віддаляється і вже не так і важливе її виконання, а на чергу виступають десятки нових проблем. І немає ніяких механізмів впливу як на розробку, так і на виконання.
 
Розвиток виборчої системи України та постійне і неухильне збільшення ролі політичних партій у процесах, пов’язаних з прийняттям вирішальних для України управлінських рішень, потребують існування ефективних механізмів громадського впливу на їх діяльність.
 
Особливо актуалізується дана проблема тим, що останнім часом в Україні спостерігається відчуження політичних партій від громадян. Політичні партії потрапляють у подвійну залежність від порівняно невеликих груп, що завдяки своєму становищу одержують можливість чинити вирішальний вплив на партійну політику. З одного боку, це партійні керівники вищого рівня, які за умов відсутності реальних інструментів внутрішньопартійної демократії можуть майже одноосібно визначати курс партії і приймати важливі кадрові рішення. З іншого боку, це фінансові спонсори політичних партій, які завдяки наявності у них значних матеріальних ресурсів можуть суттєво впливати на діяльність політичних партій. У такій ситуації пересічний громадянин втрачає реальні важелі впливу на формування партійної політики.
 
Щоб пересічні громадяни могли мати своє уявлення про майбутню політику партії чи того чи іншого кандидата, необхідно чітко й доступно представити її громадянам. Тоді опоненти матимуть змогу зазначити хиби запропонованих дій, а незалежні аналітики зможуть визначати можливі наслідки. За відсутності дії таких принципів, в Україні виборці змушені орієнтуватися винятково на витвори політтехнологів.
 
На Заході політики дуже уважно ставляться до якості власних програм - інакше аналітики суперника або незалежні аналітики мають шанс політично знищити кандидата. Політтехнологи виконують додаткову, а не основну функцію, працюючи поверх аналізу партійних програм, як своєрідний другий ешелон боротьби. Якщо нормальну схему порушено й аналіз політичних програм підмінене політтехнологіями, вибори не виконують однієї з важливих функцій виявлення ставлення громадян до політики. Влада так і не знає, які зміни політики необхідно провести та чи будуть вони підтримані, а чи зустрінуть опір.
 
Провідні партії сьогодення - «Партія регіонів», БЮТ, НУНС комуністична, соціалістична та цілий ряд інших - мають майже схожі політичні програми, у яких одноголосно лунають заклики про зниження податкового тиску, створення нових робочих місць, підвищення пенсій і зарплат, соціальний захист тощо. Проте жодних шляхів досягнення цілей, жодного аналізу причин невдач попередніх реформ, жодного обрахунку затрат державних коштів на впровадження запропонованої політики немає. Водночас у полі зору відсутні важливі реформи: адміністративна (система ухвалення державних рішень), судова, пенсійна, корпоративного управління, житлово-комунального господарства тощо.
 
Виборчі платформи політичних партій загалом відповідають власне партійним програмам, проте мають ухил до популізму та не розраховані на серйозний аналіз з точки зору оцінки можливостей їх реалізації.
 
Програми партій затверджуються переважно на з’їздах цих партій. Звітність за виконання партіями висунутих ними програм не має системного характеру та використовується переважно як технологічний засіб пропагандистських кампаній напередодні виборів.
 
Якщо критично оцінювати значення програм партій, та оперуючи методами крупних рахунків, можна визначити роль цих партійних програм як своєрідний атрибут, малахай, яким махають перед виборцями та закликаючи громадян у свої ряди.
 
Відомо із історії, що І. Франко у свій час писав економічні розділи до програм для 6 (шести) партій. Про Івана Франка ми переважно пишемо, говоримо як про видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста. До речі, на початку своєї публічної діяльності він був відомий саме як економіст, який досліджував проблеми, пов’язані зі скасуванням панщини і запровадженням капіталістичних відносин на селі. Зокрема, не тільки теоретично, а й на практиці намагався роз’яснювати вчення Маркса—Енгельса про створення додаткової вартості, показуючи це на прикладі видобування солі в Нагуєвичах тощо. Як за часів І.Я. Франка, так і тепер всі програми можна приписувати одному автору і у великій вірогідності ставити знак рівності.
 
Але одна сторона діяльності партій та роль їх програм у громадському житті. І зовсім інша сторона проявляється у випадку приходу партії до влади. Свої програмні цілі вона повинна трансформувати у реальні справи. Спочатку у законодавчі документи, а потім до реалізації.
 
У нашій системі цінностей це повинно бути зосереджено у чотирьох надзвичайно важливих документах. Завдання суспільства реально оцінити ці документи і прослідкувати над їх виконанням. А потім, звичайно, запитати про цю реалізацію на наступних виборах.
 
На превеликий жаль, наше суспільство, громадяни, так само як і члени цих партій не спроможні ні оцінити, ні зробити правильні висновки. А вся система пропаганди і агітації зорієнтована на затуманення і вихолощення основних пріоритетів.
 
От для прикладу ситуація у нас в Україні. На виборах Президента виграла одна партія із своїм представником. Зуміла організувати підпорядкування під свій вплив всі основні напрями державного управління і контролю. Але одна справа була програма партії і її кандидата, а зовсім інша сторона - програми вже влади, яку вона почала представляти.
 
Так от такими програмними документами повинні бути:
1. Програма соціально-економічного розвитку.
У нас після обрання Президентом України та формування інститутів влади був прийнятий Закон України «Про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2010 рік» від 20.05.2010 р. № 2278-VI.
 
2. Закон України «Про  Державний бюджет України на 2010 рік.
Він також був прийнятий 27 квітня 2010 року.
 
3. Постанова КМ України від 21.07. 2010 р. № 626.»Про затвердження бюджету Пенсійного фонду України на 2010 рік».
 
4. Постанова ВР України «Про Основні напрями бюджетної політики на 2011 рік від 4 червня 2010 року N 2318-VI.
 
Далі цикл повторюється із розробки проекту Закону України «Про Державний бюджет України на (плановий рік)» і його затвердження у ВР України.
 
Так от, якщо взяти ці 4 визначальні документи, чи багато ми чуємо про них? Чи були піддані вони широкому обговоренні у суспільстві? Чи суспільство аналізує хід його виконання? А тут є дуже багато питань і причин для критики та сумнівів у їх виконанні.
 
Продовження буде викладено у 2-ій частині.