Давно відмічено, що кожна епоха має своїх літописців і нічого немає таємного, щоб потім не стало явним. Завдання описаного історичного досвіду, спосіб життя бувших поколінь, описаних їх сучасниками, покликані вчити майбутні покоління. Але у нас в Україні якщо і є якісь правила, принципи, то вони полягають у тому, що ми нічому не вчимось, що нас ніщо не вчить.
 
Є у літературній спадщині чудова новела Ксенофонта «Геракл на роздоріжжі». Яка заставляє задуматись кожну людину в різні епохи за місцем її в житті. Якщо перенести ті розуміння життя до наших пацієнтів то може вийти така історія.
Коли Ющенко і Тимошенко після переможних виборів проводили багаторазові зустрічі та переговори (це та пора, коли переможці стають самостійними і можуть визначати, якою дорогою вони підуть далі: чесноти чи пороку) трапилась з ними вирішальна у їх долях подія.
 
В ці дні минає якраз 5 тривожних років, які із омріяних та очікуваних змін, привели до великого розчарування. Це було десь відразу після святкування Дня Незалежності. Так от, зустрілися вони в черговий раз того пам’ятного 2005 р. в безлюдному місці на березі невеличкої річки, присіли одне проти одного і розпочали дискусію та складати плани, про те як проводити розбудову України та як виконати все, що наобіцяли виборцям.
 
Коли дивляться, а до них хочуть підійти дві жінки, обидві високі на зріст. Ющенко замилувавшись, поспішив подати знак охороні пропустити їх.
 
Одна з них — гарна з лиця, шляхетної зовнішності, чепурна, вбрана у біле — йшла стриманою ходою, скромно потупивши очі.
Друга була опасиста, м'якотіла; обличчя біле й рум'яне, проте не від природи, а завдяки білилам i рум'янам; плечі випростані, щоб фігура здавалася стрункішою, ніж була від природи; широко розплющені очі дивилися прямо на них, легкий одяг принадно відкривав молоде тіло; вона часто оглядала себе, стежила також, чи звертають на неї увагу інші, озиралась навіть на свою власну тінь.
Перша прямувала до наших переможців рівною ходою, без поспіху, друга ж наостанку підбігла, випередила її й одразу заговорила з ними.
Ось що вона сказала їм:
«Бачу, шановні ви розмірковуєте, якою життєвою дорогою вам йти, як розбудовувати українську державність. Якщо подружите зі мною, я поведу вас по дорозі приємній і легкій; на ній ви скуштуєте усіх насолод життя і проживете вік, не знаючи ніяких клопотів. Насамперед вам не доведеться ні воювати, ні працювати, будете думати лише про те, щоб солодко попоїсти, добре випити, чим би втішити зір та слух, чим вдовольнити нюх і дотик, як спати щонайм'якіше і як оце все мати задурно. А якщо не вистачить вам своїх статків, не бійтеся, я врятую вас від потреби заробляти на життя працею рук своїх, вам не доведеться напружувати своє тіло й розум, ви будете користуватися плодами чужої праці, споживати те, що надбали інші, і при цьому не відчуватимете докорів сумління. Своїм друзям я відкриваю безліч способів прожити своє життя у розкошах».
 
Вислухавши ці слова, Ющенко запитав: «Як же тебе звуть, жінко»?
«Мої друзі,— відповіла та,— називають мене Втіхою, а вороги іменують Порочністю».
 
Тим часом підійшла друга жінка, яку називали Доброчесність і мовила: «І я прийшла до вас Вікторе Андрійовичу і Юліє Володимирівно, бо знаю ваших виборців, добре вивчила ваші природні схильності. Отже, якщо ви підете дорогою, яку покажу вам я, то творитимете великі діла, і за ваші добродійства люди ще більше вас поважатимуть і славитимуть. Не хочу вас обманювати обіцянками про те, що ви будете тільки тішитись насолодами, а розповім правдиво, як боги влаштували людське життя, 3 усього того, що є на світі корисного і прекрасного, вони нічого не дають людям без праці й зусиль. Хочете, щоб боги були доброзичливими до вас — шануйте їх, хочете, щоб вас любили друзі,— робіть їм добро, хочете, щоб вас поважали в якомусь місті, — будьте корисними цьому місту; хочете, щоб уся Україна захоплювалась вашою мужністю,— служіть Україні; хочете, щоб земля приносила рясні плоди,— старанно обробляйте землю; хочете мати численні стада — дбайте як слід про тварин; прагнете стати славними борцями, щоб захищати друзів та перемагати ворогів,— навчіться в радників володіти методами боротьби і підтримуйте свою майстерність постійними вправами; хочете мати фізичну і  розумову  силу — привчайте своє тіло коритись розумові й посилено гартуйте його так, щоб з вас зійшло сто потів».
 
Тут втрутилась Порочність. Вона сказала: «Чи розумієте ви, шановні, який важкий і довгий шлях до життєвих радощів пропонує вам ця жінка? А я поведу вас до щастя легкою й короткою дорогою».
 
На це Доброчесність відповіла:
«Мовчала б ти краще; нікчемо! Що хорошого можеш ти запропонувати людям? Яке задоволення матиме людина, коли все їй діставатиметься без праці, без зусиль? Вона не чекатиме, поки в неї з'явиться природне бажання, а задовольнятиме його заздалегідь: їстиме, не встигнувши зголодніти, питиме, не відчуваючи спраги. А щоб збудити смак, вживатиме різні штучні приправи; щоб пилося краще, діставатиме дорогі вина, а влітку шукатиме льоду; щоб спалось приємніше, не тільки стелитиме собі подушки під боки, а й зробить ліжко-качалку, тому що їй хотітиметься спати не від утоми, яка настає після праці, а від безділля.
Любовну пристрасть вона викликатиме штучно, раніше ніж з'явиться потреба в ній, придумуючи для цього різні засоби. Ось як ти шануєш своїх прихильників: уночі їх виснажуєш, а вдень, у найкращу для праці пору, велиш їм спати. Хоч ти і безсмертна, але з сонму богів тебе вигнали, і добрі люди не бажають з тобою знатися. Найприємніших слів — щоб тебе хто хвалив — ти не чуєш; найприємнішого видовища ти не бачиш, тому що не можеш побачити жодного гарного вчинку.
 
А хто повірить твоїм словам? Хто допоможе тобі в біді? Хто при здоровому глузді зважиться стати одним з твоїх прихильників? У молоді роки вони немічні тілом, а в похилому віці недоумкуваті; замолоду цураються праці, перегодовані й розніжені, а на старості літ ледве тримаються на ногах, безсилі, змучені соромом за те, що натворили за своє життя, картаючи себе: навіщо, мовляв, було так пересичуватись насолодами в молодості, а на старість залишити сам тягар недолугості.
Я ж живу з богами, спілкуюся з чесними людьми, жодне добре діло, ні боже, ні людське, не обходиться без мене; я користуюсь найбільшою повагою і в богів, і в тих людей, котрі цінують чесноти. Я — улюблена співробітниця митців, надійна охорона дому, доброзичлива помічниця слугам, добра пособниця в мирній праці, вірна союзниця у війні, найкраща товаришка у дружбі. І саме моїм друзям найліпше смакує і їжа, і питво. Смакує тому, що вони їдять і п'ють тоді, коли відчують голод і спрагу.
 
Сон у них солодший, ніж у нероб; вони не нарікають, коли їм доводиться рано вставати, і заради сну вони не занедбують своїх обов'язків. Молоді радіють похвалам старших, похилі віком пишаються тим, що їх шанують молоді, тішаться спогадами про свої славні діла, охоче роблять те, що їм під силу робити, тому що завдяки мені вони милі богам, дорогі друзям, шановані батьківщиною.
А коли приходить призначений долею кінець, вони не лежать, забуті безславно, а живуть у піснях і вдячній пам'яті всіх часів. Якщо ви, шановні, обрані вашими виборцями, здійсните славні подвиги, то здобудете божественне щастя».
 
Вислухавши обох жінок наші переможці, задумались про своє майбутнє. Юлія Володимирівна взяла за руки Віктора Андрійовича і запропонувала сісти в одну машину і поїхати разом до почесної праці, виконувати обіцянки які роздавали під час виборчих перегонів. Але він уже вирішив для себе, що має робити. Забрав до себе в машину по своєму смаку жінку і повіз у свою резиденцію на Банкову.
 
Не зуміла Юлія Володимирівна достукатись до серця і розуму соратника і залишилась на березі одна із Доброчесністю і бачила перед собою за піднятою пилюкою від’їжджаючої машини важку, виснажливу працю на благо народу і до слави Бога.
 

(по Ксенофонту «ГЕРАКЛ НА РОЗДОРІЖЖІ»
з участю упорядників та перекладачів з давньогрецької та латинської Йосипа Кобіна і Юрія Цимбалюка)
(виділене курсивом цитати з оригіналу)