«Я говорю, что я вижу.
  Я вижу – козлы!»
(БГ)
 
Ніхто не любить політиків. За винятком хіба що близьких родичів, домашніх тварин та електоральних збоченців. «Ці козли» - найм’якіший з епітетів, якими ми їх періодично нагороджуємо, перемикаючи канал ТБ, щоб не споглядати ці остогидлі пики.
 
То чому ж ми щоразу премося на вибори, щоб знову й знову запускати чергових козлів в свій город?
 
Тут, я підозрюю, спрацьовує прагнення насолити сусіду по державі, бо вже так вийшло, що країна розділена на два сусідніх табори (поки що, на щастя не концентраційні), кожен з яких має стадо своїх персональних козлів.
 
Немає нічого приємнішого, як запустити саме свою мекаючи худобину в сусідський город, щоб та столочила сусідові всю городину й наїлася від пуза сусідської капусти.
 
Те, що при цьому козли топчуть і власний город та з хрускотом поїдають соковите капустяне листя власного електорату сприймається з певним смиренням. Бо своє. Як в тому анекдоті: «Що то за курва сцить попід моїм вікном?!!» - « То я, тато, твоя донечка.» - «Ну, то сцікай сцікай, моя мармулядочко.»
 
Тут головне, що сусідові прикро. Козли чужі, а поводяться на його городі, як на своєму власному. Це хоч якось зігріває душу, що вельми придасться найближчою зимою, коли за газ доведеться платити вполовину більше.
 
Взагалі, найкращий спосіб боротьби з козлами в городі (як зі своїми, так і з чужими) це взяти доброго дубця й розігнати всю цю наволоч до бісової мами. Особливо впертих і нахабних під ніж. Бо користі від них дійсно точнісінько як у відомому прислів’ї «мов з козла молока», а шкоду видно неозброєним оком – город столочено, капусти немає (і в прямому, і в переносному значенні цього слова).
 
Але українці видно не можуть так грубо поводитись з худобиною, навіть такою непотрібною та схильною до шкідництва, як наші політики. Дається взнаки багатовікове аграрне минуле.
 
Це ми лише співаємо, що ми козацького роду, а насправді ми гречкосії. Козаків не лишилося. Ну, не можна ж вважати козаками тих ряджених в шаровари типів, котрі розважають туристів гарцюючи на конях, стріляючи з лука та розмахуючи шаблюкою, а поза камерою (а іноді і в камеру, чого ж там встидатися) стрекочуть на общєпанятнам і дарують булаву головному цапу стада.
 
То ж ми знову підемо на вибори й, заховавшись в ненадійній кабінці, морщачи лоба будемо вирішувати, яких таких козлів пустити толочити наш город – тих, що голосніше мекають, чи тих в кого довші бороди. Це єдині ознаки, за якими ми їх спроможні відрізнити, бо за поведінкою козли, вони і є козли. Шкоди від них багато, а користі, як я вже казав «мов з козла молока».