Для дуже багатьох  в Україні це запитання, прямо таки, сакраментальне.   Воно постійно мучить всіх можновладців на всіх виборних посадах : від президента до останнього голови останньої сільради.  Це ж запитання мучить і всі політичні партії, яких в Україні вже, мало не 200.
         Особливо ці муки загострюються в періоди виборчих компаній.
         Багато хто переконаний, що він то знає  відповідь на це запитання, і вона йому бачиться: чи то у вигляді гречки, чи то у вигляді націоналістичних чи анти-націоналістичних гасел, або ж
  безкінечних, абсолютно нездійсненних, популістських обіцянок.
         Але  такий шлях стає все менш ефективним та все більш затратним.  Люди ж розумнішають, хоч і дуже повільно.  А чи ж справді так складно   відшукати реальну конструктивну відповідь?       Та зовсім - ні!
        Проблеми точно такі ж , як і з отримання великого грошового кредиту в будь-якому солідному банку.
        Перш за все, у позичальника має бути позитивна «кредитна історія», чим, зазвичай, наші політичні сили похвалитися не можуть.
        По-друге, треба надати гарантії повернення кредиту. Гарантією для кредитора часто буває застава, якою, в нашому випадку, теоретично могли б бути, наприклад, честь, гідність та політичний імідж позичальника.  Але ж ми бачимо, що такі активи абсолютно
  девальвовані і ціни на нашому політичному ринку не мають.
       То ж залишається останній спосіб гарантування – реальний та ефективний « бізнес план» використання отриманого кредиту.
       Кредитор, вивчаючи «бізнес план» позичальника ( в нашому випадку, програму дій кандидата чи політичної сили) має побачити,
  як цей позичальник збирається розпорядитися  кредитом та чи спроможний він буде його повернути, та ще й з відсотками?
        І не тільки побачити, а й повірити, що в позичальника є реальний механізми для перетворення кредиту в прибуток, з якого той зможе розрахуватися.  У випадку з кредитом довіри виборців, які і є саме тим кредитором, поверненням кредиту моє бути «покращення життя
  вже сьогодні», або хоч завтра.
      Тому розумний кредитор ( а наш виборець, попри все, таки розумний) завжди побачить чи є такі механізми та чи вміє позичальник ними управляти, чи ж бо вміє лишень «пил в очі пускати», намагаючись справити враження надійної та ділової людини.
       Наш виборець завжди повірить, якщо йому не просто скажуть:      « Ми покращимо Ваше життя вже сьогодні ! », а й покажуть яким чином і коли реально:
- будуть створені нормальні умови для самореалізації можливостей всього працездатного населення;
- будуть створені достойні умови життя непрацездатного населення;
- буде забезпечено внутрішню та зовнішню безпеку держави та кожного її громадянина.
      Після чого, буде обраховано скільки коштів на все це потрібно, що і стане обґрунтуванням  розмірів необхідного бюджету та  обсягів оптимально-необхідного для цього ВВП держави.
     В це виборець також повірить, якщо йому покажуть:
      -  як буде змінюватись структура економіки України з метою досягнення необхідного рівня ВВП в стислі строки та з мінімальними втратами;
      -  як буде наповнюватися бюджет до достатнього рівня без тотального знущання та приниження підприємців.
  Після цього, будуть підстави вірити і розмовам про зарплати, пенсії, тарифи та все інше.
     І нарешті, виборець безумовно повірить, якщо це все йому буде говорити людина, яка сама це все обрахувала, сто разів перевірила та своєю власною «кредитною історією» довела свої професійність та порядність.
    Сподіваюсь, читач помітив, що тут, при наймі  на поверхні, немає ніяких політичних «рифів», які могли б відвернути тих чи інших виборців.   Здавалось би – «всі карти в руки», так ні, ентузіастів не видно.
    То невже ж все це так складно, що не одна політична сила, не один політик не виходить до людей – своїх кредиторів з такою логікою?
      Думаю, ні.   Вся справа, здається, в силі звички сучасного нашого політикуму та зверхнього їх ставлення до кредиторів (виборців).
      Адже ж і при фінансовому кредитуванні  багато позичальників намагаються отримати кредит за «відкат» та потім «кинути» кредитора, при мовчазній згоді останнього.    Та й без такої згоди, «лоха не кинути – себе не поважати ».  Той «кидають» та «поважають», без всієї, наведеної вище, «арифметики».  А навіщо?
    Але ж життя йде та чомусь таки вчить, і лохів серед нас все менше і менше, надіюсь…