Кажуть, що спека вбиває. Ти сприймаєш це на віру, не надто переймаючись істинністю твердження. Тим більше, що сам почуваєш себе в спеку достатньо комфортно. До тих пір. Поки не чуєш приголомшливу новину. Помер… На сорок дев’ятому році життя… Олесь Ульяненко…
 
Кажуть, що письменник пропускає через своє серце долі всіх своїх персонажів, проживає разом з ними їхнє життя. Та що там «кажуть» - так воно і є. Проживає, страждає, радіє, помирає, воскресає…
 
Герої  Ульяненка мало раділи, більше страждали. Страждання персонажів, пропущені через власне серце не могли не залишити в серці письменника руйнівних слідів. Тим більше персонажі двадцяти романів.
 
Чи можливо міну сповільненої дії підклала заборона Національної комісії з моралі на його роман «Жінка його мрії». Книжка була вилучена з продажу і знищена (?). Серцю батька важко, коли вбивають його дитину. А для письменника його твір і є дитиною.
 
Заборона була міною сповільненої дією, а спека стала детонатором. Втім, детонатором вже могло стати все що завгодно. Тим більше в державі, котра оголосила курс на антиукраїнськість, на антикультурність, на антиінтелектуальність. І спека тут виступає, як похідна.
 
Пишу, не знаючи офіційної (медичної) причини смерті. Але  це і не так важливо, тому що все що скажуть лікарі буде несуттєвим на тлі того, що пережив Олесь в останні роки, коли його намагалися буквально витіснити за межі держави.
 
Він тримався, скільки міг. Не зважаючи на тиск, на постійні телефонні погрози. Він тримався завдяки підтримці друзів, колег по цеху, шанувальників… Він тримався й готовий був витримати… Готова була витримати душа, але не тіло.
 
Його вже немає з нами і в це важко повірити.
 
Вічна йому пам’ять… І царство небесне… І низький уклін…
 
Олесю, нам тебе не вистачатиме…