Дд - це така одна велика українська дуля в кишені. Саме достойне заняття тут – критикувати та обсміювати кляту владу , а також гризтися між собою, хто правіший, хто кривіший. Чисто українська тусовка. Ну  просто в лабораторію не ходи: готовий, натуральний український терраріум. Здавалося б, як смертельно надоїла ця ганебна на весь світ гризня «Ющ –Юлька», вже всім українцям повинно було стати ясно, наскільки це згубна звичка – взаємопоборюватись, гратись пустими амбіціями. Через це взаємопоборення, через свою неконструктивність українці втратили владу у своїй країні, що може бути гірше? Але ні, заходиш на ДД – а тут жив курилка: все та ж гризня, все ті ж безконечні, безглузді, поверхові дискусії, свари, за якими неможливо вирішити навіть елементарних питань. Чемпіонат по взаємообгадженню швиденько сформував три основні команди: «юльки», «противсіхи» і «пердуни» - і забава почалась. Результат тут ніколи нікого не цікавить, основне  - процес!
   Критикувати владу – ще один тутешній стереотип. От зараз тут дуже модно критикувати владу, відшуковувати в її діях щонайбільше вад і промахів. Прекрасно, крім одного маленького моменту: влада критикується, як буцімто це наша влада, як будь-то вона зобов»язана за нас піклуватись. Але це не так, це не наша влада і вона немає ніяких моральних зобов»язань перед нами. З таким запалом треба було критикувати свою, помаранчеву владу. Це п»ять років тому потрібно було влаштовувати протести і обструкцію лицемірній, бездарній політиці Юща, а тепер це виглядає як круглий ідіотизм. Карасів чистять перед тим, як положити на пательню, а вони жаліються, що у них в озері мутна водичка. Але призивати персонал до здорового глузду немає ніякого смислу: ці деструктивні моделі поведінки давно вкорінились на підсвідомому рівні, без кваліфікованої психотерапевтичної допомоги їх не викорчуєш.
     Інколи на ДД я дивлюсь як на резервацію, на клуб любителів демократичних міфів, це стосується як угрупування юльків, так і противсіхів, інших демократичних меншин. Реальність міняється стрімко, однак ці демократии не хочуть їх помічати, вони тримаються за свої міфи, як воші за кожуха. Кожен втрачений міф – це для них удар по душевному комфорту, це необхідність внутрішньої перебудови і модернізації,  а наші демократии насправді великі ретрогради, їх кайф не в тому, щоб щось робити чи щось реально покращувати, а щоб просто відчувати кайф від своєї інтелектуальної, духовної переваги над совками. Їх головний прийомчик – не помічати головного, обходити головне і зациклюватись на периферії. Вони створюють собі коммунікаційні кубла, щоб гріти один одного своїми пустими похвалами, лизати один одному хутро і пір»ячко. Для багатьох «патріотів» віра в український народ стала настільки твердою, що ім навіть байдуже, чи є незалежна Україна, чи її немає, головне, що вони вірять в український народ. Інколи тут помітний конфлікт «пляжників» та «будівельників». Перші кажуть: «Ми тут просто лежимо, ніжимось на сонці і засмагаєм, а ви тут зі своїми бульдозерами і котлованами…»
     ДД – это резервация прекраснодушных «демократов», пароход уплывающих во внутреннюю эмиграцию красно-бело-гвардейцев. В чем ценность ДД-тусовки, -это край непуганых иди…, т.е. нетронутых цензурой вольных отечественных «демократов». Новая эпоха еще не успела сломать их старые «демократические» заблуждения, поэтому для специалистов это хороший источник для изучения мифов и фантазий народов Украины. Для большинства активного персонала ДД превратился в такой себе массажный кабинет, где приятели делают друг другу ежедневный виртуальный массаж, поглаживают друг друга похвалами, одобрительными репликами, клеймят презрением политических противников. Все медитируют: какие мы умные, духовные, какие у нас благородные помыслы, как мы бичуем власть! Когда кто выпускает ИМХО, он автоматически попадает в спа-салон, на него обрушивается поток похвал, он оказыватся под лучами минутной славы. Язвительные реплики противников лишь оттеняют прелесть дружеского общения. Все это прекрасно, вот только это все нельзя воспринимать серьезно.
    Я не схильний закликати персонал до здорового глузду, до громадянської мужності та інших моральних чеснот. Це безнадійно. ДД –це такий прозорий, ментальний, етнічний український акваріум з хорошим репрезентативним числом. Тут плавають такі неполохані, вишукані соціальні дебілізми, тут можна постійно спостерігати основні форми існування та еволюції  аутсайдерної  свідомості.  ДД-товариство - це українське суспільство в мініатюрі,  це рай для соціологів та психологів, не потрібно ніяких дорогих польових досліджень, капни в акваріум каплю кислоти – і спостерігай реакцію  політичних амеб. Багато хто  з персоналу живе тут постійно, що підвищує цінність спостережень.
   Не випадково, що половина матеріалів на ДД – це «стишки», поетична проза, романтичні ремінісценції. Це така відповідь «супостатам» на  утиски: вони українців битою по морді, чоботом під дих , а ті – віршик їм у відповідь, гвоздичку в дуло запхають ну і плюс любима дуля в кишені. Ну, і далеко з такою бидлонацією заїдеш? І повне неприйняття раціональних, логічних дискусій, повний абзац.
  Дд-товариство я розглядаю як мобільну модель українського народу, не гіршу і не кращу за сам народ. Коли кидаєш на ДД запитання, і на нього не отримуєш зрозумілої відповіді – значить, і в народу досі немає відповіді на це запитання. Я не ображаюсь на негативні реакції моделі на мої подразники, поскільки ці реакції більш-менш точно повторюють реакції самого об’єкта моделювання.
     Тут в основному тусується старше, середнє покоління. Ці покоління пережили двадцятиліття незалежності  як тупе, дурне бидло в руках шахраїв та пройдисвітів, а своїм дітям подарували у спадок рабство і владу чужинців.  Я маю на увазі не індивідуальне життя особистостей, а життя української спільноти в цілому. Так от, я не зустрів тут обговорення здавалося б головної теми: як так вийшло, що ми своїх дітей у своїй власній державі  прирекли на рабство і злиденність на довгі роки, ті, хто так пишається своєю любов»ю до дітей? Від цього центрального питання всі втікають, як від прокази, набагато комфортніше мусолити вічні теми: чий істукан краще, Гриценка, Яценюка чи Тігіпка? З точки зору історії, ми просто паршиве, негідне покоління, яке зіпсувало все, що можна. Хотілося б почути відповідь від основних фракцій ДД на це болюче питання: як дивитись в очі своїм дітям після того, що відбулось?