Час плине швидко і не помітно.
Цого листа я ниписав в прошлому році, написав, тай написав.
Минув рік. Відповіді на цей лист, звичайно, я так і не отримав.  Ну, так і буде, думав собі і забув за нього.
Але якось стрів знайомого, який приїхав нещодавно зі Львова і разом з купою позитиву та вражень, розказав аналогічний випадок.
Ось я і вирішив, що може треба, все ж таки, ще раз нагадати про те, чтого не повинно бути.
 


 
Добридень шановний пане Едер!
Слава Україні!
 
Написати листа до Вас мене примусила прикра пригода, яка відбулась зі мною у вашому театрі.
 
Коли ми з дружиною вперше потрапили до Львова у 2005 році, то просто закохалися в місто Лева, в його людей. А побачивши Львівську Оперу були приголомшені її красою.
 
І ось пройшло 4 роки... і 22 серпня цього року ми знову у Львові, біля Опери...
 
Що ж сталося? Прикро про це писати, але сталося багато змін у місті і мушу визнати - не в кращий бік. В тому числі і у вашому театрі, по відношенню до нас, туристів.
 
Приїхавши цього разу до Львова, ми з дружиною знову захотіли побачити як що, хоча би не виставу, то хоч би красу архітектури Львівської Опери. Сплативши в касі по 10 гривень, (в 2005-му було 5) ми з душевною святковістю ввійшли до вестибулю і... Вся святковість кудись зникла, коли після недовгого блукання ми попали до темної глядацької зали (де світилось лише кілька тьмяних ліхтариків) з завішаним, якоюсь брудною ганчіркою, знамени-тим занавісом і запилюженою сценою, послухавши перехопцем розповідь польського екскурсовода, де він розповідав у темряві своїй групі про архітекторів, художників, які оздоблювали та будували оперу, яскравість і оригінальність оздоблення зали, сцени, занавісу, якого не біло видко, великої кришталевої люстри (бо саму люстру та її плафон оздоблення можна біло побачити хіба, що включивши своє уявлення та спогади 2005-го року). А коли хтось там десь у низу (на заклик екскурсовода – «А зараз, шановне панство, ми перейдемо до Дзеркальної зали») гукнув, що Велика Дзеркальна зала зачинена з якоїсь поважної причини, то пропала не те що святковість, але й душевність та з'явилось відчуття гіркоти від того, що нас просто ошукали. Так, просто взяли та й ошукали... І з цим почуттям ми виходили з приміщення театру. На виході ми звернулися з цього приводу до якоюсь особи, жінки (на вигляд і поведінку —  відповідального працівника театру, може навіть адміністратора)*, яка як раз збиралася на перекур... Вона відповіла, що ні хто не збирався нас ошукувати, просто так сталося і що: «Так, так, треба терміново повісити на касі об'яву, що дзеркальну залу зачинено...». Вона там ще щось булькотіла, але ми вже не слухали (бо це вже було не цікаво)... Бо хоча б простих вибачень ми не очікували й не почули і просто пішли собі.
 
Невже не можна було заздалегідь попередити людей про те, що залу закрито (і не важливо з яких причин), про те що у театрі економлять електрику і зала не освітлюється, так же як і вестибуль (який ми дивились у напівтьмі); про те, що знаменитий занавіс завішано з приводу його чищення, чи чогось там іще; що з цього приводу вартість дурних туриських роздивлянь становить не 10 грн, а лише 3 грн... Та хіба хтось думає про такі дрібниці?
 
Колись "Отєц народов СРСР" тов. Сталін казав - "Кадри вирішують все", то тепер можна сказати - "Гроші вирішують все", в тому числі і ставлення до людей. Гонитва за прибутком будь-якою ціною, засліплює очі, вижигає душу і совість. І справа не в тих 20 гривнях, що ми залишили у касі театру (хай, може підуть на добре діло), а в ставленні адміністрації державної установи, якою є Львівський національний академічний театр опери та балету ім. С. Крушельницької, до людей.  
 
Просто так сталося... Просто в державі крадуть, просто в державі ошукують людей, починаючи від великопосадовців і закінчуючи всіма іншими мілкопосадовцями (так, так - саме "мілкопосадовцями", бо великопосадовці крадуть державні гроші мільярдами, а мілкопосадовці  — здирають з гаманців у довірливих туристів, як кишенькові злодії... Вибачте за аналогію, але у нас було саме таке відчуття після цих відвідин).
 
Ось і вийшло, що замість доторкнутися до прекрасного, ми уляпались  в гидотне відношення. Замість яскравої візитівки міста, ми побачили обличча потвори...
 
* трохи пізныше, на сайті театру, я впізнав ту пані, то таки був головний адміністратор театру!!!
 
Зі сподіваннями на краще,
проста людина, не заслужений діяч мистецтв України, але Громадянин цієї Країни.
 
м.Київ
27 серпня 2209 р.