В інтелектуальних та кухонних дискусіях все частіше виникає питання, чи не приховано щось в характері українців, що дозволяє вважати закономірними усі гіркі перипетії в їх долі.
 
Який же він, «неправильний» українець? Індивідуаліст, що ставить власну користь вище загальної? Бунтівник, що віддає перевагу анархії над правом? Консерватор, що у своїй обмеженості неспроможний адекватно реагувати на виклики часу? І чи справді він такий «дебільний», як декому видається?
 
Цікаво, що правдиві відповіді на ці запитання зазвичай мало кого цікавлять. І не через їх складність, а через очевидні переваги «готових відповідей», яких у ментальності кожного народу накопичилися цілі завали.
 
Однією з найбільш стійких форм ментального закріплення історичного досвіду є міфи. Українці мають власні міфи про себе, їх недруги – власні міфи про українців.
 
Національні міфи – один із факторів, майже не підвладний ні фізичному, ні політичному тиску. Маючи трансцендентний характер (укорінений на досвіді, успадкованому сучасниками у вигляді «готових» цінностей), міф апелює до глибинних рефлексів (почуттів) як особи, так і цілого народу. Виконуючи «оціночну» функцію, міф стає інструментом пізнання. Водночас міф виконує «цементуючу» функцію, пропонуючи критерії «однаковості» групи людей, що має вирішальне значення для самозбереження будь-яких спільнот.
 
За кожним міфом стоїть інтерес. Скажімо, міф про нездатність нашого народу до самоорганізації, що народився у «варязький» період, і благополучно культивується й до наших днів. Так стверджували, принаймні, давньоруські князі (точніше – їх придворні літописці), яких тодішні «українці» начебто самі запросили на престол, бо не могли дати самі собі ради. На безпорадність українців «натякали» і королівські двори, і царські палати.
 
Чимало міфів та ідеологем щодо українців мають «російське» коріння. Наші північні «брати» підходять до цього питання більш радикально, заперечуючи існування українців як таких («нєбило, нєт і нє будєт»). Проте «улюбленим» у них став міф про українців як «австрійську вигадку». Йдеться про те, що начебто тодішня Австро-Угорщина навмисно заохочувала автономістські настрої серед тамтешніх «русинів», аби відірвати їх від  «єдиного православного народу» (разом з частиною «ісконно русскіх зємєль»).
 
Власне великоросійський інтерес тут зрозумілий. Не казати ж їм, що «австрійські» українці справді почувалися дещо вільніше від «російських» (про «польських» на той час не йшлося), принаймні зуміли вибороти не лише певні національно-культурні, а й політичні права (мали національну квоту в тамтешньому парламенту). На переконання російських міфотворців, саме звідти ця «зараза» активно проникала до царської Росії у вигляді «самостійницьких» ідей. Згодом цю неприязнь посилив ще й «зрадницький» акцент – після того, як укомплектовані українцями частини австрійської армії (Січові Стрільці) брали участь в бойових діях проти Росії під час Першої світової війни, а один із їх лідерів Євген Коновалець згодом очолив чи не найрадикальнішу «самостійницьку» організацію.
 
«Були» чи «не були» українці – до 1917 року вирішувалося традиційними методами боротьби з вільнодумством – в’язниця, заслання, вигнання тощо. І лише в процесі кривавих революційних баталій стало очевидним, що йдеться не про якусь світоглядну суперечки, бо амбіції українців сягають далі питань національної самоідентифікації. Ці зусилля, незважаючи на численні втрати і програні битви, обернулися для українців ІСТОРИЧНОЇ перемогою – за багато віків бездержавний народ з маловідомою світові власною назвою вперше отримав власну державність (нехай, зрештою, і в формі «радянської»).
 
Уявити тільки: після кількох століть національного поневолення покоління людей, яке не мало жодного «самостійницького» досвіду, упродовж десятиріччя «оживило» історичну пам’ять, традиції, мову й самоповагу. Й коли більшовики, заколисані власними міфами про «національну за формою і соціалістичну за змістом» Україну, опам’яталися  – було вже пізно щось змінити (окрім фізично нищити усе українське). І тоді національний організм, перед смертельною загрозою, знайшов єдино можливу форму виживання – «вростання в організм» радянської політичної системи. Не випадково тема «українського націоналізму» (у значенні автономістських настроїв) була актуальна в СРСР упродовж всього періоду існування цієї країни.
 
Що ж це таке – «українство», заради якого зламано мільйони списів і доль, і яке комусь видається ціннішим за всі принади цього світу? А це такий самий міф (тільки про самих себе), в якому народ акумулює все, що дозволяє йому БУТИ. Так, це і земля – своє «місце під сонцем», і традиції – вивірені досвідом «правила співіснування», і культура – сакрально закріплені знання про сенс буття, і мова – історична форма комунікації між собі подібними….
 
Власне «український міф» (тільки під іншими назвами) був складовою свідомості цього народу ще від доісторичних часів, що відображено тією чи іншою мірою не лише в усній народній творчості, а й багатьох пам’ятках писемності. Певної цілісності (та й власне ім’я) він набув завдяки Тарасові Шевченку. При цьому умовні складові цього міфу являють собою не науково-дослідницькі чи політологічні трактати, а живе Слово, близьке за формою та змістом до думи чи народної пісні. Але саме це Слово породило усю різноманітність матеріального та духовного життя українців й окреслило перед ними велику МЕТУ. Оцю колективну мету, що акумулює уявлення народу про своє майбутнє, ще називають національною ідеєю.
 
Заради справедливості слід сказати, що «русская ідєя» – теж міф, що акумулює колективну мету тамтого населення. Навіть при тому, що в основі її лежить банальна (з погляду українця) «крадіжка» нашого минулого, знань і людського «матеріалу». Так історично склалося, що російська спільнота сформувалася саме на цьому, й бачить свою «колективну мету» (майбутнє) переважно в цій системі координат. Цей міф вже став частиною ментальності росіян, тож їх затятість  в «українському питанні» рівна самозбереженню. А питання поглинання українців для них таке ж природне, як для кіношних «чужих» - поїдання людського біоматеріалу.
 
До речі, власний міф про себе мають і російськомовні українці. Він ґрунтується на їх впевненості, що, аби вважати себе українцем – достатньо бути патріотом цієї країни, захищати її незалежність, знати історію і культуру народу, любити українську мову, проте… не обов’язково нею користуватися. Немає підстав сумніватися в щирості багатьох із них, однак варто зазначити, що їх позиція, м’яко кажучи, не позбавлена лукавства та самообману. Бо коли вони самі ще мають хоч якийсь «національний» зв’язок з минулим поколінням, то для своїх дітей вони стануть «мертвою ланкою» у цьому зв’язку поколінь. Так було, до речі, з українськими емігрантами по усіх усюдах, діти яких ще зберігали ознаки «українськості» через зв’язок з батьками, а їх внуки здебільшого розчинилися цілковито в тамтешньому мовному середовищі.
 
Виникає питання: а що такого особливого являють собою українці? Чим саме вирізняються серед інших народів? І звідки вони власне взялися?
 
Думаю, ніхто не сперечатиметься, що первинним мотивом соціальної активності є виживання, а необхідні для цього умови – достаток і безпека. З цієї точки зору ментальність праукраїнців формувалася в досить комфортних умовах – помірний клімат, багаті природні ресурси, певна віддаленість від «конкуруючих» цивілізацій (при наявності природних шляхів сполучення з ними), доступні й водночас майже незалюднені простори, зручні як об’єкти і економічної міграції, і переховування від ворогів. Природно, що такі умови роблять людину розважливою, обережною, загалом –  консервативною.
 
Зрозуміло, що основним видом економічної діяльності у давні часи була експлуатація природних ресурсів (з акцентом на землеробство, відповідно – осілість), а основою соціальної структури було життя  общиною, громадою. Звідти й той хрестоматійний патріархальний, «хуторянський» українець, образ якого ми успішно експлуатуємо до сьогодні.
 
В історичному плані можна сказати, що з давньої давнини на землях «від Сяну до Дону» жив етнічно однорідний народ (назвемо його праукраїнцями), послідовно асимілюючи усіх зайд, які прагнули осілості на цих теренах. У результаті цього процесу ми маємо на цих же землях (принаймні на початок індустріальної епохи) знову ж етнічно  однорідний народ, який тепер називають українцями...
 
Гадаю, що зовнішні загрози (війни, соціальні утиски тощо), які випали на долю українства, суттєво не вплинули на його ментальність. Так само поширення освіти не зрушило базових цінностей етносу, а лише сприяло національно-культурній самоідентифікації. Не зазнавали суттєвих змін (до нового часу) ні форми господарювання, ні соціальна інфраструктура традиційної української громади. Отож можна припустити, що такі «хрестоматійні» риси національного характеру як раціональність, наполегливість та обережність (перелік не вичерпний) – це ті базові риси української ментальності, що пережили віки й стали однією з «візитівок» сучасного українця.
 
Першим вагомим викликом для ментальності українців стала урбанізація. Цей процес, що розпочався на українських землях порівняно пізно (на противагу «старій» Європі), загрожував руйнуванням традиційних цінностей не лише через зміни соціального устрою, а через загрозу культурної «деукраїнізації».
 
Прикметним для розвитку українських міст було те, що нерідко вони ставали «супутниками» іноземної присутності (не обов’язково – військової). Розвиток ремісництва, торгівлі, сфери послуг, освіти, які концентрувалися в містах, стали свого роду альтернативою традиційній «земельній» культурі й, відповідно, вимагав інших «правил гри». В умовах бездержавності українців нав’язані «державними» народами правові традиції супроводжувалися й посиленням їх культурно-політичної експансії. Тож пересічний українець, який йшов до міста шукати кращої долі, здебільшого не мав можливості зберегти свої культурні традиції, а змушений був приймати «правила гри» міської спільноти. Перебування ж у складі держав, що займали ворожу щодо українства позицію, робило цей вибір майже безальтернативним. Тож самі умови існування українців викликали спротив урбанізації й примушували триматися старих патріархальних традицій.
 
Короткочасний «прорив у майбутнє» українці розпочали лише (знову ж таки) в 20-х роках минулого століття, коли в умовах відносної свободи розпочалася «урбанізація по-українськи». Ознакою цього був розвиток таких «міських» сфер життєдіяльності як кооперація, урядування та освіта. Поки більшовики переймалися «світовою революцією», поки боролися за владу у ВКП(б), поки в СРСР не взяв гору великодержавний шовінізм – українство проникло в усі сфери управління, освітнього, культурного, навіть партійного життя. Коли ж більшовики отямилися й вдалися до фізичного знищення «націоналізму» – для українців розпочався важкий, тривалий період виживання з «дулею в кишені». І якщо в тридцяті-сорокові роки «урбанізація по-радянськи» була для українців синонімом слова «геноцид», то вже з 50-х  –  синонімом слів «денаціоналізація» та «русифікація».
 
Найбільший вплив на українське суспільство у 20-му столітті справили насильницькі зміни його соціальної структури. Перший «цвях» в його національне тіло – насильницьке руйнування соціальної структури села й фактична «пролетаризація» селянина. Другий – руйнування національного шкільництва й інших «просвітницьких» структур (церковних, громадських, наукових, культурних). Третій – ідеологічне «зомбування» й супутній йому терор проти усіх проявів духовної свободи. Як наслідок, на початок 90-х років ми мали цілком «пролетаризоване» суспільство, де ніхто нічим не володів, ніхто не розпоряджався власною долею, а лише виконував різні за «вагою» соціальні ролі.  
 
Четвертий «цвях» в національне тіло був вбитий вже за часів незалежності, коли населення було позбавлене навіть ілюзорних майнових прав. Під заспокійливі мантри про зміцнення державності, демократії і свободи перефарбована радянська партійно-господарська номенклатура тихцем поділила усе, що мало якусь вартість, й витіснила населення  за межі впливу на власне соціально-економічне життя.
 
На черзі п’ятий «цвях» – «дебілізація» українців. Метод тут близький до відомої приказки «Назви людину сто разів свинею – і на сто перший вона захрюкає»…
 
Таким чином, наразі національний організм українців розбалансований і хворий. Поте ця «хвороба» викликана не матеріальними злиднями.  На мою думку, її можна назвати  ДЕПРЕСИВНИЙ СИНДРОМ. У медичному вимірі це свого роду «хвороба безнадії».
 
Ви можете мені не повірити, але нинішнє «скигління» про зраджені ідеали Майдану, «всеодинаковість» влади і політиків і т.п. свідчить не про апатію, не про байдужість, не про соціальний конформізм українців. Ці ментальні «сигнали» (психологи мене зрозуміють) свідчать, що українці шукають правдивого сенсу своїй активності, що УКРАЇНЦІ СПРАГЛІ НА ЗРОЗУМІЛУ Й БЛИЗЬКУ ЇМ МЕТУ. Тому що, будучи пристрасними мрійниками, вони легко запалюються до праці, в якій бачать вищий сенс. Й будучи людьми проникливими – легко перетворюються на безнадійних скептиків, коли бачать облуду й лицемірство.
 
Що ж робити? Як на мене, для нас рецепт один – захищати своє українство. Захищати ті цінності, які дозволяють нам залишатися українцями: свою землю – тому що територія України – єдине місце, де український етнос може зберегти свою ідентичність; свою мову – тому що в ній закодовано властиві лише нам коди пізнання всесвіту; свою культуру – бо вона дає нам готові відповіді на вічні питання; власну державу – бо це єдина форма організації суспільного життя, яка може захистити ПРАКТИЧНО наше право і на землю, і на мову, і на культуру.
 
Звичайно, українцям потрібна демократія. За яких іще умов можлива свобода бути самими собою? Але не та демократія, де більшість вирішує долю меншості, а та демократія, де більшість і меншість мають однакову міру свободи. І для національної еліти наріжним питанням у  створенні сприятливого середовища для розвитку українства має стати відстоювання громадянських свобод, а не пасталакання про права «титульної нації». Адже наші права не в тому, що ми «титульні», а в тому, що ми «місцеві».
 
А ще життєдайна сила українства залежить від чистоти та повноти інформаційних потоків. Як від тих, що тягнуться до нас із історичної прадавнини, так і тих, що протікають через нашу свідомість щодня. Інформаційний бруд засмічує нашу свідомість, відволікає на другорядне, провокує найпримітивніші рефлекси. І саме ті, хто працює над очищенням цих джерел, відкриває глибину нашого історичного буття, відстоює правду і справедливість щодо народу, відживляє самоповагу кожного українця, не жаліючи самого себе, можуть називатися національною елітою. Нехай навіть вони працюють простими… санітарами на ДД.