З того часу, як патріарх сусідньої держави відсвяткував День хрещення Русі не у себе вдома, зі  своїми чадами, братами та сестрами во Христі і безпосереднім кремлівським керівництвом,  а у чужій самостійній державі, а саме – у нашій країні, минуло два тижні.
 
Але ще довго не забудуть цей візит і українські церковні очільники, і провідні дослідники відносин двох церков, і віряни, і державні чиновники, ба, навіть і президент. Не можу забути і я. Далебі, можливо й забула б, але ЗМІ не мовчать. Пристрасті, здається, замість вщухнути, лише розгорілися.
 
Візит – позаду, можна спокійно проаналізувати, поміркувати, вивчити історичні, архівні матеріали, зробити певні висновки. Що й роблять дослідники, яким ця тема дошкуляє й пече.
 
Почитала у тому ж таки львівському Експресі статтю «Коли християнство прийняв Київ, то Москви ще не існувало» (№84 (5313) від 05.08.2010 – 12.08.2010) і… «думи мої, думи, горе мені з вами…».
 
Виявляється, один з представників Російської Православної Церкви запропонував нашому президентові зняти з реєстрації найбільшу Православну Церкву України! Тобто, іноземний піп дає завдання нашому держочільнику. Мовляв, знімайте, вельмишановний Вікторе Федоровичу, оту вашу УПЦ з реєстрації, щоб не муляла нам очі своїми хоругвами, а ми особисто Вас без Божого благословення не залишимо. Будуть Вам і ордени православні і подяка від старшОго. Оце завдання для ВФЯ!
 
А щоб Віктор Федорович не відчував себе покинутим у цій богоугодній справі, Кирило пообіцяв навідуватись у дві-три єпархії УПЦ щорічно і День хрещення Русі проводити в Києво-Печерській лаврі.
 
І чомусь я не сумніваюсь, що наш «гарант» пропозицію іноземного попа виконає. У всякому разі, прикладе максимум зусиль для цього. Бо за спиною того «порадника» бовваніє гіпнотична постать старшого напучувача, вчителя і духовного наставника, ні, не Кирила Гундяєва, а самого Вована! Ляльковода великого і жахливого!
 
Російська Церква всіма правдами і кривдами втовкмачує нам, що має право зверхності над нашою Церквою, має право на церковні храми, площі, лаври… А чого ж? Якщо загарбовувати сусідів, то по повній! Моря, флоти, заводи, транспортні системи, острови, напівострови, храми… Мізки, тіла, душі … Мовляв, Крим історично їхній, Севастополь – їхній, церква – їхня, такої країни – Україна – не існує, бо не існувало. Такої держави – не повинно бути, бо не було. Є лише російське. Усе-всеньке навкруги – «владения великой российской империи». І поводяться відповідно.
 
А насправді було так. Хрещення нашої землі та її люду почалося ще в апостольські часи – у І столітті. У тій місцині, де сьогодні розташована церква святого Андрія, мешкали невеликі християнські громади. Свій прихід у ці землі апостол Андрій Первозваний відпочав словами: «Я благословляю ці гори, і на цих горах постане велике місто, і тут прославиться ім’я Боже». Відтоді з І до Х століття, тобто цілих тисячу років, на цих українських землях поширювалося християнство через три етапи хрещення. 988 рік цей процес завершив.
 
Апостола Андрія заступив  у місіонерській справі християнства учень апостола Петра папа Климент. Але як опозиційника до офіційної язичницької римської релігії його наприкінці І століття ув’язнили до каменоломень Херсонеса Таврійського (зараз це Крим), де він за своє віровчення був підданий мученицькій смерті. Представники єпископату з земель України приймали участь уже у Першому Вселенському соборі християнської Церкви в Нікеї (325 рік). Сам Іван Златоуст  для митрополії в Доросі висвячував одного з них – єпископа Унілу. У ІІІ сторіччі вже існували і були відомі Херсонеська (Корсунська), Скіфська,  Боспорська, Фульська, Сугдейська (Сурозька) єпархії. Сучасні Волинь, Закарпаття і частково Галичина були уже охрещені учнями Кирила і Мефодія. У 957 році у Константинополі після смерті чоловіка-язичника Ігоря, прийняла християнство княгиня Ольга. По поверненню додому вона зорганізувала у Києві християнську громаду святого пророка Іллі.
 
А тепер пряма мова професора Київської православної богословської академії, доктора богословських, філософських та мистецтвознавчих наук, академіка Дмитра Степовика: «Як бачите, ми одна з найдавніших християнських націй! Наша нація веде свій християнський родовід від апостола Андрія Первозваного, тобто їй близько двох тисяч років. Наголошу: коли християнство увійшло до нас і було прийняте Києвом, то Москви ще не існувало».
 
Починаючи з віровчення папи Климента, українська Церква притримується апостольських свячень, віри апостолів і закладених ними канонів. Від Климента апостольська традиція безперервно розвивається від Чорного моря до поліських лісів. З опису житія рівноапостольного Константина-Кирила, у Херсонесі було знайдено «Євангеліє, писане руськими письменами». Завважте – не слов’янськими, а РУСЬКИМИ! Тобто, з вищезазначеного витікає, що українська Церква не просто християнська, а й апостольська!
 
Резиденція перших київських митрополитів містилася у монастирі з невеличкою каплицею, який був закладений на місці Софійського собору у Києві.  А закладена Софійська церква, як центральний храм митрополії була у 1011 році ще за життя князя Володимира-Хрестителя. А не за Ярослава Мудрого у 1037 році, як вважалося раніше.
 
Київська Русь налічувала до 6 млн. вірян. Це була величезна країна, територіально у рази більша за сучасну Україну, власне, - уся Східна Європа.  Але уся ця територія була підпорядкована лише одній митрополії. Чому так? На те була політична воля Константинополя, який таким чином охороняв НЕПОДІЛЬНІСТЬ Київської митрополії. До речі, уважно вчитайтеся у назви єпископій, з яких складалася митрополія. Посмакуйте уголос їх назви, що безперечно вказують на географічну присутність Київської Русі, як сформованої, розвинутої європейської християнської держави, у середині ХІІІ сторіччя на території сучасної Московії: Білгородська, Юр’ївська (тепер Біла Церква), Володимирська (тепер Володимир-Волинський), Новгородська, Турівська, Полоцька, Чернігівська, Переяславська, у Ростові Великому (тепер у Підмосков’ї), Перемишль, Галич, Смоленська, Володимир-на-Клязьмі (чи Володимир Суздальський).
 
І тут цілком доречно виникає запитання: чому ж в Україні відбулося формування Московської патріархії, яка успішно підминає під себе древню Київську митрополію? І де тут позиція Константинополя?
 
Визнаючи вчення Римської церкви православним, Вселенський патріарх укладає Флорентійську унію у 1439 році. Крім того, він розраховує на підтримку у боротьбі проти турків, котрі на той час доволі часто атакували Константинополь. У підписанні цієї унії приймав участь також і митрополит Київський і всія Русі Ісидор. Але Східна Європа цієї унії не сприйняла.
 
Ісидор був заарештований у Москві. Згодом йому організували втечу, він перебрався у Рим і закінчив свої дні кардиналом. На тлі цих подій у 1448 році Московська митрополія проголосила свою автокефалію. Визнана вона була лише у 1589 році (через 141 рік), та й то, завдяки участі вселенського патріарха Єремії Траноса в інтронізації першого московського патріарха. Цей Єремія у Московії фактично опинився під тиском її правителів. Прагнучи вирішити питання виживання своєї церкви під османами, він змушений був погодитись на піднесення ієрархічного рангу  московської церкви.
 
Після піврічного вимушеного «гостювання» у Москві, Єремія, прибувши в українсько-білоруські землі, відразу видав грамоту, у якій безвинятково зазначив, що Київська митрополія знаходиться виключно у його юрисдикції. Тобто, Київська митрополія до московського новоствореного патріархату ні яким чином НЕ НАЛЕЖАЛА. Більше того, Константинополь НІКОЛИ факту передачі Київської митрополії у московський патріархат не визнавав. Патріарха, який у той час не заперечив цієї події, було детронізовано синодом, як він сам визнав, за помилкове рішення щодо України. І навіть 28 жовтня 1990 року, коли московський патріархат надав УПЦ МП «самостійність і незалежність в управлінні», у листі-привітанні Вселенський Патріарх дипломатично нагадав, що канонічна територія московського патріархату визнається у межах 1593 року, тобто БЕЗ Київської митрополії.
 
Але що московському чиновнику, чи то світському, чи то церковному, чиїсь позиції, окрім власних? Коли Московія з кимось рахувалась? От, і найдавнішою християнською святинею України – Києво-Печерською лаврою московський патріархат користується як власною. Невже вона належить Москві?
 
У давніші часи лавра вважалася ставропігією константинопольського патріарха. На цей час за законом вона передана в користування релігійній громаді – не церквам, а монахам, і залишається при цьому загальнонаціональною власністю.
 
Закладена вона була схимниками Антонієм з Любеча (нині це пгт у Чернігівській області) і Феодосієм з Василькова під Києвом. У 1051 році Антоній повернувся зі священного Афону і заснував у Дніпрових кручах печерний скит. Згодом до нього приєднався Феодосій.  В 1058 році він прийняв чернечий постриг, з 1062 року став першим ігуменом лаври і заклав тут монастир. Ці двоє практично заснували українське монастирське православне життя, перейшовши з печер у світлі дерев’яні та кам’яні споруди. Монаше життя у лаврі тривало до 1992 року, коли політичне керівництво України пустило московських попів до Києва. Серед тих попів були в основному агенти спецслужб. Рейдерськими методами вони брутально захопили лавру, інші церкви, монастирі, споруди, об’єкти, що за законом належали до нашої Церкви.
 
І от це «мовчання ягнят» українських церков я НЕ РОЗУМІЮ. Логіка підказує – об’єднайтеся, щоб захистити СВОЄ, рідне, щоб не опинитися під ворожою п’ятою. Разом і батька легше бити. Та, очевидно, українці ще НЕ НАВЧИЛИСЬ ОБ’ЄДНУВАТИСЬ. Ні церква, ні опозиція, ні політики, ні депутати, не електорат. Усі сидять по своїх хатах. І усі хати – по краях.
 
Ну, що ж. Як кажуть, далі буде. Ніде не подінемось, але що робити з отим «думи мої, думи, горе мені з вами…».