для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru
Для полноценной работы сайта включите в вашем браузере поддержку JavaScript. В противном случае многие функции сайта будут недоступны.

Старікам адна у нас дароґа, маладим віздє у нас пачьот?

Старікам адна у нас дароґа, маладим віздє у нас пачьот?
Ось коли треба ділитися враженнями. Коли ти своїми враженнями можеш по-доброму вразити інших, як це зробив Аргум. Моє враження від його тексту не влазить у комент, тому й написав це ІМХО. Воно – лише спроба відчувати й думати в унісон із тими, хто здатен співчувати й мислити…
 
Частинка перша. Радість кволого тіла.

Кілька років поспіль я намагаюся використовувати райську нагоду жити в Одесі, як і годиться, для оздоровлення. Мій мало не щоденний моціон влітку полягав у тому, щоб зранку, поки не здійнялася зовсім вже скажена спека, пробігти кілометриків шість до пляжу на 10-й станції Фонтану, а потім проплисти ще кілометрика півтора-два. І вже тоді просто, з розслаблено замруженими очима, постояти з півгодини наодинці з морем під сонцем, промені якого, здається, спрямовані тільки на тебе – і тільки для тебе. Це такий спосіб перетворитися з «індивіда» або «соціальної одиниці» на мікрокосм. Відчути радість тіла, коли тобі здається, що ти не просто вловлюєш якісь вселенські ритми буття, але й пропускаєш їх через себе. Можливо, це ілюзія, і насправді ти відчуваєш просто ритм серцебиття. Але, як би там не було і не знаю як кому, мені це потрібно.
 
Щоправда, це інша тема. Справа ж у тому, що мій «морський шлях» пролягав між двома пірсами, розташованими приблизно у трьохстах метрах один від одного. Пляжна зона між ними розбита на три досить автономні секції, тому я уявлення не мав про те, що відбувається на більш південних секціях.
 
Зазвичай я шість разів перетинав цей простір вздовж берега і виходив на берег там, де й заходив у море. Якось вирішив зробити ще одну петлю, а коли досяг дальнього пірса, відчув, що вже досить сильно прохолов, тому вибрався з води, щоб повернутися пішки.
 
Йшов я таким собі живчиком, авжеж – після стаєрського забігу й такого самого запливу є причини бути вдоволеним собою. Аж тут натрапив на дивну, дещо навіть не від сього світу картину (ефект дещо подібний до того, що справила «Країна глухих» Валерія Тодоровського). Виявилося, що в третій, дальній секції, до якої ліньки було дійти абсолютній більшості відпочивальників, облаштували зону для старих, немічних і хворих людей – з іржавими металевими сходами прямо в море й швелерними пандусами для інвалідних візків.
 
Неподалік води стояв навіс від сонця й лежаки для відпочинку в декілька рядів. Здається, тут не було жодної фізично здорової людини, молодшої за сімдесят років (це вже я потім помітив, що за дуже хворими, як-от на церебральний параліч, доглядали люди середніх літ, скоріш за все їхні діти, судячи з розмов).
 
Думаю, неважко зрозуміти, що означає навіть для паралітика перебування у воді, де тіло стає майже невагомим і знову повертається певна здатність ним керувати. Всі сходи були буквально облиплі дідусями й бабусями, що, перемагаючи суцільний тремор слабеньких своїх тілець, спускалися до моря, ніби там на них чекало нехай і тимчасове й неповне, але визволення з недружніх обіймів хвороби.
 
Вочевидь їм було вкрай важко рухатись, але вони настирливо, неначе мурахи, долали не таку вже й далеку для здорової людини відстань. Для них же це було фактично подвигом, але напрям, здавалося б, надмірних і невиправданих зусиль був незаперечно правильний – подалі від смерті, від зневіри, від внутрішньої слабкодухості, яка зрештою й знищує організм сильніше від будь-якої хвороби. Навіть люди на візках намагалися без сторонньої допомоги дістатися води на «своїх двох» – колесах. І діставалися! І треба було бачити ту радість у їхніх кволих тілах, у порівнянні з якою мої стаєрські кілометри – це було ніщо. Треба було бачити їхні обличчя – жодного перекривленого болем чи відчаєм або злобою через те, що їм уже ніколи не дано буде тієї легкості буття, яку майже кожен із нас відчував у дитинстві й замолоду. Вони в повну силу цінували цю щасливу мить єднання з потужними стихіями води і сонця, вони теж були в цю мить не об’єктами соціальної допомоги (або відсутності такої), а мікрокосмами, зануреними у вселенські ритми надлюдського буття.
 
Чомусь стало соромно за те, що сам здоровий і в непоганій фізичній формі. Але як цьому зарадити? Не покалічити ж себе, аби зрівнятися з цими світлими старцями й розділити з ними вповні радощі життя – їхнього життя. Насправді чужого, тому що найбагатша уява не допоможе зрозуміти їхню швидкотлінну радість. Проходячи повз одного розбитого (на щастя, не зовсім) паралічем старого, я мимоволі простягнув йому руку, аби допомогти вийти з води, але той ввічливо подякував і відмовився, пояснивши, що для нього корисніше буде зробити це самому. Так само самостійними намагалися бути всі ці старенькі пляжники, що втратили об’єктивну здатність пересуватися самотужки, але зберегли потребу не втрачати віри в себе.
 
Коли я повернувся на «свій» пляж і озирнувся навкруги, побачив: там, де були лише самі старі каліки, життя й радощів від життя було в декілька разів більше, аніж тут, де якась маманя грубо сварила, а то й періщила дочку за те, що та лізла в «холодну» воду, а поряд здоровенний пузань жлуктив з горла двохлітровий пластиковий жбан гарячого «Чернігівського» і, видно, не уявляв собі ліпшого задоволення на березі моря. Хтось слухав MP3 в навушниках, хтось без упину теревенив по мобілі (ну, де ж, як не тут? Пам’ятаєте: «Ти де? Ги-ги. А я на морі!»). Молодесенькі дівчата влаштовували якісь жалюгідні private-made фотосесії, намагаючись картинно вигинатися й уявляючи себе топ-моделями на Гавайях. Якась зграйка томилася в черзі, аби покататися на «банані» – у їхній уяві це, очевидно, була вища з усіх можливих насолода від моря. Але абсолютна більшість просто тупо лежала – мляво, розморено, збираючись катувати себе літньою спекою чи не до останньої маршрутки і зовсім не збираючись по-справжньому зануритися в райські дари дармового «SPA-сервісу від природи».
 
Ні, це важко було назвати життям. Справжнє вміння жити продемонстрували якраз ті, в кому життя, здається, майже не лишилося. Їм дуже хочеться допомогти, але головне – в тому, що вони ще більше хочуть допомогти собі самі. І лише за такої умови чиясь стороння допомога їм буде чогось варта.
 
Частинка друга. Поколєніє піва.

Цьогоріч мені довелося змінити маршрут свого «моціону». Я влаштовую пробіжку повз Парк Перемоги до Аркадії, після чого Трасою Здоров’я добігаю до «двох куль» на вході в пляж «Ланжерон» (одесити собі уявляють). Знов-таки справа не в мені, а в тому, що мимоволі доводиться спостерігати. Як правило, на аркадійську територію я потрапляю приблизно о сьомій ранку – і метрів чотириста вздовж Генуезької доводиться постійно маневрувати між людьми, поки не виберешся власне на саму Трасу Здоров’я. Ви думаєте, це так багато пляжників зрання збираються на море? Певна кількість таких є, але із десяти дев’ятеро – це хлопці й дівчата дуже молодих, просто молодих і вже не дуже молодих років, які чи то тільки повертаються додому з нічної гулянки, чи то продовжують чогось шукати – себе або пригод на свою голову чи інші частини тіла. Обминати їх не так вже й просто, адже багатьох сильно хилитає на всі боки й вони не дуже орієнтуються у просторі. Очі без виразу, дурне гоготання, матюки, розбірки мало не до бійок, нестримні до нестями п’яні, але не п’янкі поцілунки в такий засос, що й кращі вантузи обзаздрилися б. Кафе, шантани й решта забігайлівок іще чекають, коли відвалить «останній клієнт» – або підвалить перший. І замість свіжості морського бризу, якого слід було б очікувати – адже ось воно, море, прямо перед тобою, – густий пивний дух, що несеться як із забігайлівок, так і з горлянок тих, хто з цих забігайлівок заледве виплентується в пошуках нових «радощів життя». І найприкріше, що це – не «золота молодь», яка прожирає те, що нахапали їхні «прєдкі», а голота чи особи статусом «трохи нижче середнього», що тринькають на сумнівні принади «жизні в стілє Ріо-де-Жанейро» грошенята, які напевно знадобилися б на щось корисніше, – але ж і їм «так хочєтся блєснуть». Щоразу, продираючись крізь це безглуздя, згадую тих кволих стариганів з 10-ї станції й думаю: як добре, що вони відокремлені одне від одного й одне одного не бачать. Старим це не додало б оптимізму, а молоді старих навряд чи зрозуміли б.
 
Єдине, що бентежить – скільки ще часу протримається той закуток для інвалідів? Як скоро на його місці з’явиться щось чергове «чісто для людєй»?


© Гаммаді Ійєдов [04.08.2010] | Рейтинг: 44.2/47 | Переглядів: 2355

2 3 4 5 44.2/47




Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Facebook-login



загрузка...




programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2020 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Будь ласка, увійдіть за допомогою
Facebook-login