«Наша матушка Расия всему свету га-ла-ва!» — запел вдруг диким голосом Кирюха, поперхнулся и умолк. Степное эхо подхватило его голос, понесло, и, казалось, по степи на тяжелых колесах покатила сама глупость…»
Чехов, „Степь”.
 

Алілуя! Плєснітє в бокали торжества!
Накінець голімій нашій жизні прийшов капєц. Ну, не в тому сенсі, шо зовсім капєц жизні, а що голімій. Бо в цю непідйомну тєлєгу, аби витягти Україну з роздовбаної колії, де вона нерухомо застрягла дишлом на Європу, а потім розвернути і помчати „птіцей-тройкой” з „охрєнєвающою скоростью” на „томітєльний Восток” по рейкам специфічного своєю міфічністю євразійського наукового прогресу і неймовірної економічної ефективності впряглися на брудершафт лічно канонізований ретранслятор божий, наш дарагой атєц Кіріл з однієї сторони оглоблі, і тіпа гражданін-начальнічек держави – з другої. Ясно, що начальник тут вибрикує тільки на „подтанцовках”, тому цього „коника” до уваги можна й не брати.
А мушу вам зауважити, що це не пустий базар, бо до сих пір бог чотко підписувався під всіма благими бізнесовими починами вище упомянутого атца. Там взагалі не просто розібратися – хто у кого служить, бо первинність матеріального і духовного змінюється примхливо, як в калейдоскопі, ще й зі швидкістю строкотіння отої машинки, яку так вдало удосконалив кмітливий пацан із Піттстауну. Правда, зміни ці залежать від того, хто на даний момент заглядає в окуляр і з якої сторони. Фільтрує паства канонізовані нікотинові смоли через свої побиті язвами легені, проціджує шмурдяк через цирозну печінку – Алілуйя! А от і справка, що бог не має нічого проти, та ще й з печаткою, мокрою, як скупа сльоза попа, відпускаючого в рай чергову душу гикнувшогося від тубіка чи раку легенів. Атєц, памянєм? - налівай...  
Але це все фігня, бо тут від кадила вже не генделиками пахне...
Гей, тихіше ви там зі своїм ортодоксальним бормотанням про вічність душі і фуфлижність матеріального, не заважайте глаголити експертній раді "Економіка та етика"  при патріархові московському & всієї Русі! І, до речі, не переплутайте пріоритетність – економіка та етика, а не етика і економіка.
Ітак, зрозуміло, що якщо мова йде про всіх русєй, то, як Отче наш, мається на увазі Україна, Росія і Білорусь, які мусять
 
„...створити "масштабну інфраструктуру" довгострокових спільних проектів та розвивати економічне співробітництво на основі трьох принципів - ефективності, справедливості та солідарності”. /gazeta.ua/
 
По великому рахунку на цьому можна було б поставити крапку, бо ж ми і без метафізично-скануючого погляду Ванги можемо передбачити, які фєнечки планується матеріалізувати під цю мантру в майбутньому, грайливо розмальованому і запечатаному у пакеті, на якому староцерковним шрифтом каліграфічно виведено „Славянскоє єдінство” і зі зворотною адресою - Кремлін.ру.
Але я просто не можу собі відмовити в задоволенні від продовження цитування цих лаконічних, рельєфно закарбованих і змащених цукрово-церковно-єлейною патокою тез, що робить їх схожими на тульський пряник і такими ж впізнаваємими „на зуб”.  
 
  "Зараз необхідно сформувати масштабну інфраструктуру взаємовигідних проектів, розрахованих на довгострокову перспективу. Сфери взаємних інтересів очевидні: це чорна та кольорова металургія, промисловість (ракето-, літако-, вертольото- і суднобудування), ядерна енергетика, сільське господарство, економічна підтримка освітніх і гуманітарних ініціатив ", - йдеться в заяві ради, опублікованому на патріаршому сайті. /gazeta.ua/
 
Це не просто теза, це – „канфета вкусна, Тузік сладкій!”, як сказав класик, описуючи барвисте життя сучасної „еліти”.
Я, звиняйте, не сильно тямлю в сучасних церковних заморочках, тому по своїй наївності вважав, що основна проблематика релігійних інституцій лежить надзвичайно далеко від ракето-, літако-, вертольото- і суднобудування. І братися церкві, яка начебто відділена від держави, в вирішення питань ядерної енергетики, та й ще на міждержавному рівні, це рівносильно тому, що фізики-ядерщики з ракетниками зберуться на міжнародний симпозіум для вирішення теологічно-історичних суперечностей в життєписах Невського чи Мефодія.
В свою чергу це наводить на низку наступних питань. Якщо церква на стільки глобально влізає по самі вуха в апріорі державні справи, то чи не свідчить це про перетворення Росії в ортодоксально-фундаменталістську державу? Певна справа, що справжньою релігійною ортодоксальністю, на відміну від того ж Ірану, там і не пахне, проте утворити такий собі фундаменталістський симулякр, який дозволить плавно обходити проблемні (і міжнародні в тому числі) рифи, цілком можливо. До такого висновку підштовхує наступна теза:
 
"Єдиний економічний простір потребує міжнаціональної інтеграційної ідеології і в новій, заснованій на цінностях православної цивілізації, прикладній етиці бізнесу. Сформулювавши її спільними зусиллями Церкви і економістів, ми зробимо безпрецедентний прорив у справі підвищення моральності у господарюванні, політиці і в суспільстві в цілому".
 
Тут було б доречно говорити не загалом про православну цивілізацію, а про цінності саме московської православної цивілізації. Оскільки саме ці цінності нам пропонують в якості базових при побудові єдиного економічного простору.
А от якраз вартість цих цінностей, з точки зору релігійно-морального чинника в національному житті, вельми сумнівна. Так чи інакше, але утримання моралі і традицій етносу в певних кордонах є віковічна задача саме національної церкви. Тому там, де національні „браміни” стоять хоч на пів-щабля вище місцевих „кшатріїв”, себто групи, представники якої оперують категоріями сьогодення і орієнтуються на досяжну вигоду, держава має більш надійну імунну систему, здатну в критичний момент об`єднати народ для подолання кризової ситуації.
 
  В Московії ж церква, як ідеологічна структура, від зародження і по сьогоднішній день була і є в абсолютній залежності від сатрапа, перебуваючого на даний момент на престолі. І навіть коли в Московії якось примхливо вибудувалося оте специфічне синтезоване православо-правовір`я, яке прониклося духом того конгломерата, ядро якого склали угрофіни і булгари, і яке, на мою думку, було одним з найкращих варіантів приведення народів, що заселяли Московію до єдиного знаменника і утримання його моралі на належному рівні, яке формувало абсолютно своєрідну національну ментальність – все це було зруйноване ніконіянськими реформами. На скільки глибоко і органічно „стара віра” увійшла в душу московитів можна судити по тим острівцям старовірів, які й досі існують на просторах Росії, а також по тій зацікавленості, яку старовіри все більше викликають у сучасних росіян. Це й не дивно, оскільки колонії старовірів дійсно разюче відокремлюються на краще на загальному фоні суспільної деградації.
 
Ніконіянські реформи, як відомо, датуються 1666-1667 роками. А вже 1701 році цар-реформатор Петро-I наніс наступний удар по національній релігії, просто перетворивши церкву в державну установу. З цього моменту конформізм кінцево став характерною рисою, притаманною московській церкві.  
Петро-I не тільки перетворив священників в держслужбовців, де навіть монахам було наказано „исполнять звание”, - він особисто започаткував і постійно проводив патологічно антихристиянські оргії, які у нього носили назву «всешутейшего, сумасброднейшего и всепьянейшего собора». Про ці „собори” якщо й згадують, то подається це як просто вельми своєрідні розваги надмірно енергійного царя. В дійсності це було абсолютно аморальне святотатство, яке потребує окремого висвітлення.
 
Закінчилося це все національною катастрофою 1917 року, про яку Розанов, як відомо, сказав, що перемога більшовиків є не що інше, як поразка російської православної церкви.
Після 17-того року починається нова, сама драматична частина історії московської православної церкви.
 

Як відомо, значна частина священників відійшла з Білою армією на південь, де на території, вільній від більшовиків, за погодженням з Патріархом Тихоном утворили 20 листопада 1920 року тимчасову автокефалію.  
Після поразки „білих” і відходу закордон у 1921 році був проведений собор в Сремських Карловцях. На цьому соборі митрополит Антоній заявив, що буде приймати до виконання тільки ті рішення Патріарха Тихона, відносно яких у нього буде впевненість, що ці рішення були прийняті без тиску зі сторони більшовиків.  
Треба зауважити, що для такого рішення у нього були достатньо вагомі підстави, оскільки антирелігійна діяльність більшовиків не вщухала і з часом тільки набирала оберти. Загалом ситуацію яскраво характеризує лист Леніна до членів Політбюро, який він передав через Молотова, датований 19 березня 1922 р.
 
«…Именно теперь и только теперь, когда в голодных местностях едят людей, и на дорогах валяются сотни, если не тысячи трупов, мы можем (и поэтому должны) провести изъятие церковных ценностей с самой бешенной и безпощадной энергией и не останавливаясь подавлением какого угодно сопротивления… Это соображение в особенности еще подкрепляется тем, что по международному положению России для нас, по всей вероятности, после Генуи окажется или может оказаться, что жестокие меры против реакционного духовенства будут политически нерациональны, может быть, даже черезчур опасны. Сейчас победа над реакционным духовенством обеспечена нам полностью…Чем большее число представителей реакционного духовенства и реакционной буржуазии удастся нам по этому поводу разстрелять, тем лучше[.] Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать…»
 

У тому ж 1922 році почала виходити газета „Безбожник”, на базі якої з часом був утворений „Союз воинствующих безбожников” (фото значка вгорі). Організація проіснувала до початку війни і літом 41-го була розпущена.
Що до Патріарха Тихона, то за його релігійну політику відносно „совєтов” до сих пір точаться суперечки. Справа в тому, що Тихон дійсно був досить набожною людиною і мав великий кредит довіри серед своєї пастви. І, хоча з одного боку він наклав анафему на нову владу у 1918 році, деякі критики вважають, що його подальша демонстративно аполітична позиція дещо утримувала церкву від більш активної протидії тим руйнівним процесам, які відбувалися на території держави. Також сумнівною виглядає його подальша конфронтація з Закордонною церквою, започаткованою  Карловицьким собором. Так у своєму посланні від 1 липня 1923 года Патріарх написав:
 
“...в апреле месяце, в соединенном заседании Священного Синода и Высшего Церковного Совета, мы осудили заграничный Церковный Собор в Карловцах,вследствии попытки восстановить монархию из дома Романовых. Мы могли-бы ограничиться осуждением архиереев, бывших на соборе под председательством митр. Антония, если бы они покаялись и прекратили свою деятельность в этом направлении, но, как нам сообщают, они не только не прекратили свою деятельность, но еще и более вовлекли Церковь в политическую борьбу. Заодно с открытыми злостными врагами русского народа, живущими в России и заграницей, с членами различных монархических и белогвардейских организаций”.
 
Тут, напевно, варто зауважити, що Антоній все ж мав підстави для скепсису відносно документів, які виходили з території, окупованої більшовиками. Оскільки під останнім реченням в наведеній цитаті цілком доречно було б побачити підпис, скажімо, комісара більшовицького уряду по віросповіданням Шпіцберга, аніж Патріарха Тихона. Бо занадто вже „язик” кондово-більшовицький.  
Загалом фігура Святителя Тихона дійсно сповнена християнських чеснот, а його останні роки життя – драматизму навіть на фоні тих жахливих подій, які відбувалися навколо. На початку травня він був заарештований і проходив як свідок по антирелігійній справі, де було одночасно 54 звинувачених.
 

В цей же час влада, на противагу традиційній церковній структурі, інспірує утворення так званої „Оновленої” церкви. Арештовується група близьких Тихону осіб, а самого його шантажують стратою цих людей у випадку, якщо він відмовиться виконувати низку вимог „революціонерів”. Ось як описує це в своїй роботі «Краткий обзор истории Русской Церкви от революции до наших дней» И.М. Андрєєв
 
„Еще до полного лишения Патриарха свободы, 12 мая 1922 г., от патриарха Тихона, при обстоятельствах, остающихся до сих пор еще не вполне выясненными, было вырвано согласие на временную передачу верховного Управления Церковью другому Архипастырю. В этот день, 12 мая 1922 г., группа духовенства в составе протоиерея Введенского, священников Красницкого, Калиновского, Белкова и псаломщика Стадника явилась к Патриарху в Троицкое Подворье и имела с ним продолжительную беседу. Смысл беседы заключался в требовании от патриарха Тихона созыва для устроения Церкви Поместного Собора и полного отстранения Патриарха до Соборного решения от управления Церковью. В качестве моральной пытки, долженствующей “повлиять” на решение Патриарха, группой этого “революционного духовенства” был употреблен следующий прием: Патриарху было указано, что после только что закончившегося процесса Московского ГУБВОЕНТРИБУНАЛА (по делу о сопротивлении изъятию церковных ценностей), 11 человек приговорено к смертной казни. Если Патриарх согласится на предложение об отречении от своей власти, - то означенные 11 верующих не будут казнены. После этой беседы-пытки, в Известиях ВЦИК было напечатано: “...Группа духовенства потребовала от Патриарха Тихона созыва для устроения Церкви Поместного Собора и полного отстранения Патриарха до Соборного решения от управления Церковью. В результате беседы, после некоторого раздумья, Патриарх написал отреченье, с передачей своей власти до Поместного Собора одному из высших иерархов”.
11 человек, приговоренных к смертной казни, - казнены не были”.
 
Таким чином в більшовицькій Росії з`явилася нова, лояльна до безбожного режиму православна церква. Трішечки славили владу, яка нищила храми і катувала священників, трішечки постукували... Ну, життя таке, що тут поробиш. Зате – канонічні. Бо вселенський патріарх не бачив нічого протиприроднього в тому, що „оновлена” церква чітко крокувала в ногу з комуністами під знаменами „воінствующіх безбожніков” в спільне майбутнє...  
Що з себе уявляла „оновлена” церква можна судити по наведеним нижче фрагментам їх програмних тез.  
 
"Великий октябрьский переворот государственными методами приводит в жизнь великие начала равенства и труда, имеющиеся и в христианском учении”
“Мы должны обратиться со словами глубокой благодарности к Правительству, которое, вопреки клевете заграничных шептунов, не гонит церкви. В России каждый может исповедовать свои убеждения. Слово благодарности должно быть высказано единственной в мире власти, которая творит, не веруя, то дело любви, которое мы, веруя, не исполняем, а также вождю Сов. России Ленину”...
Протоиерей Введенский, “Известиях ВЦИК” № 97 1923 г.
 
Вони навіть провели свій “Червоний Собор”, однією з постанов якого  было наступне:
 
“Церковным людям не надлежит видеть в Сов. власти - Власть Антихристову. Наоборот, Собор обращает внимание, что Советская власть, государственными методами, одна во всем мире, имеет осуществить идеалы царства Божия. Поэтому каждый верующий церковник должен быть не только честным гражданином, но и всемерно бороться, вместе с Советской властью, за осуществление на земле идеалов царства Божия”.
 
Ось ця „Оновлена” церква й започаткувала те, чим на даний момент є РПЦ – комерціалізована філія агітпропа. Через це горнило, для гарантії лояльності, проходили нові кадри.
 
"С великой скорбью следует отметить, что соблазнившимися и павшими во время гонений оказались и выдающиеся иерархи (напр. митрополит Сергий Нижегородский, по фамилии Страгородский, одно время уклонившийся в обновленчество, но затем покаявшийся". (И.М. Андрєєв)
 

Вважаючи на це все дійсно важко сьогодні судити, на скільки документи за підписом Тихона на справді відповідали його релігійним та етичним уподобанням і були зроблені ним без утиску. Як от наведені нижче його слова, які, начебто стали платою за його звільнення у червні 1923 року:
 
“Конечно, я не выдавал себя за такого поклонника Сов. власти, каким объявили себя церковные обновленцы, но уж и не такой контр-революционер, каким представляет меня “Собор”. ...Я решительно осуждаю всякое посягательство на Сов. власть, откуда бы оно не исходило”.
 
Патріарха звільнили. Ось як описує свідок вихід Тихона на волю.
 
“Многотысячная толпа задолго залила всю площадь около тюрьмы. Вдали стоял экипаж. Большой отряд чекистов по обе стороны толпы образовали коридор от ворот тюрьмы к экипажу. После долгого ожидания раскрылись ворота и показался Патриарх. Длинные всклокоченные седые волосы, спутанная борода, глубоко впавшие глаза на осунувшемся лице, ветхая солдатская шинель, одетая на голое тело. Патриарх был бос...
Потрясенная многотысячная толпа, как один человек, опустилась на колени и пала ниц... Медленно шел Патриарх к экипажу, обеими руками благословляя толпу и слезы катились по его измученному лицу”...
 
Керівник Московської єпархіальної ради Василь Виноградов, вже перебуваючи в еміграції, писав:
 
„Покаянное заявление“ Патриарха, напечатанное в советских газетах, не произвело на верующий народ ни малейшего впечатления. Без малейшей пропаганды весь верующий народ, как один человек, каким-то чудом Божиим, так формулировал свое отношение к этому „покаянному заявлению“: „Это Патриарх написал не для нас, а для большевиков“. „Собор“ же 1923 г. ни на один момент не имел для верующего народа ни малейшего авторитета: все хорошо понимали, что вся затея этого „собора“ просто проделка Советской власти, никакой церковной значимости не имеющая. В результате своего просчёта Советская власть очутилась перед совершенно неожиданным для нее фактом: подавляющая масса верующего народа открыто приняла освобождённого Патриарха как своего единственного законного главу и руководителя, и Патриарх предстал пред глазами Советской власти не как возглавитель какой-то незначительной кучки верующих, а в полном ореоле фактического духовного вождя верующих народных масс.”
 
Після цього був ще один замах (загинула безвинна, випадкова людина). А у березні 1925р. - нова постанова ГПУ про притягнення Патріарха Тихона до суду.
Запланованого судилища не відбулося, оскільки 25 березня 1925 року помер останній, дійсно православний за своїми переконаннями, сповнений християнських чеснот Патріарх  - Тихон.
 

У війну, як відомо, церква пережила майже ренесанс. Зрозуміло, що в тій надкритичній ситуації, вчорашній семінарист-бомбіст несподівано спам`ятав, що люди, навіть такі безправні як його піддані, то є „братья і сьостри” на землі. Особливо тоді, коли у них в руках є зброя... Але основним чином дядечко Джо  взяв цей інструмент в руки не для того, аби лікувати мораль народу і об`єднувати його навколо православної ідеї і християнських цінностей.
Церкву, як інструмент, можна було ефективно використовувати на ворожій території. Ось цей аспект, на якийсь чомусь майже не звертають уваги, розглядає Александр Лбов у своїй роботі  
„Советская власть и РПЦ в годы Великой Отечественной войны  - было ли коренное изменение политики?”
Судячи по тональності його роботи я зробив висновок, що Лбов за своїми переконаннями - комуніст неосталіністського розливу. І схоже добряче відстояний в темних підвалах, з характерним натуральним мутним осадком… Я не буду розбавляти цей продукт своїми коментами, просто подам вам до столу.
 
   „Ф. Рузвельт в обращениях к руководству СССР призывал уделить внимание вопросу «расширения религиозной свободы». Это, по его словам, позволило бы преодолеть отрицательное отношение Сената к выделению средств на помощь СССР”.
 
Внешнеполитическая деятельность церкви как фактор воздействия, например, нашла отражение и в постановлении ГКО 1943 г. «Об утверждении мероприятий по улучшению зарубежной работы разведывательных органов СССР» - религиозные организации за рубежом впервые были отнесены к категории интересов советской внешней разведки, иными словами, служба внешней разведки стала использовать религиозные организации в своих целях, чего до войны не наблюдалось ввиду недостаточного обоюдного доверия”.
„Политика подчинения автокефальных церквей влиянию РПЦ отвечала как интересам РПЦ, так и партии, которая получала мощные рычаги влияния на одну из самых консервативных и реакционных организаций мира”.
 
„В ходе гражданской войны Сербская православная церковь заняла откровенно антикоммунистическую промонархическую позицию, и дипломатические усилия Сталина в церковном вопросе были направлены на то, чтобы через подконтрольную РПЦ сделать Сербскую церковь лояльной к партизанскому правительству”.
 
„...через РПЦ советское правительство неоднократно пыталось воздействовать на греческую церковь с целью подчинить ее влиянию вполне лояльной СССР политике РПЦ. В 1946 году, когда стало очевидно, что компромисса достичь в этих вопросах не удастся, были предприняты шаги с целью внешнеполитической изоляции греческого клира в православной среде”.
 
„Использование церкви во внешней политике во время войны имело целью и нейтрализацию белой эмиграции”.
 
„Или еще факт, характеризующий направленность советской политики - по отчетам Карпова, из числа открытых на временно оккупированной территории храмов после войны было закрыто и изъято у церкви 1150 зданий”.
 
„...восторг церкви был неописуем. Церковные деятели завалили подарками Сталина, Молотова и Карпова, правда, советское правительство дипломатично отдаривалось в ответ, вместо дальнейших уступок в религиозных вопросах. Постольку поскольку реальные выгоды, полученные церковью, были минимальны, то и в этом случае Сталин мудро одаривал в ответ патриархов лимузинами, но антирелигиозную по сути политику государства не менял. Фактически церковь просто покупалась СССР за сравнительно небольшую цену”.
 
„В выступлениях клира звучали постоянные безудержные славословия в адрес Сталина, советского правительства и ВКП(б), церковные деятели с готовностью и рвением выполняли внешнеполитические поручения правительства относительно своих коллег. Например, уламывая Сербскую православную церковь, глава делегации РПЦ настаивал на перестраивании ее отношений с государством даже в резких и безапелляционных тонах”.
 
Я думаю, що якщо у когось ще є ілюзії відносно методів і цілей пастирської діяльності РПЦ в Україні, то тільки тому, що ці ілюзії є органічною складовою його власної ментальності.
 


„В России катастрофически не хватает дорог. За 10 лет правления Путина Россия получила 1,5 трлн. нефтедолларов и не построила ни одного километра дороги, который отвечал бы критериям западного экспрессвея”.
Це написала пані Латиніна. Таке пишуть постійно і на багатьох сайтах рунету. Пишуть про жахливу якість робіт на олімпійських об’єктах в Сочі, пишуть про безправ’я місцевих мешканців.
 
Також пишуть про чудо-фільтри Петрика-Гризлова вартістю 1,5 трлн. руб.
 
Ще мені сподобалася чиясь (може, Манілова?) ідея побудувати грандіозний міст на Руський острів, відомий на пострадянському просторі тим, що там служив Гришковець. Ще одна розумна голова, на запитання: а на фіга туди міст вартістю жменю мільярдів долярів? – відповіла, що там, на острові, можна побудувати університетський комплекс для... китайців.
 
Ще я вичитав, що начебто на орбіті проходить випробування експериментальний двигун, принцип дії якого порушує закон збереження імпульсу. Випробування планується проводити на протязі 15 (!) років.
 
А ще ГЛОНАСС непогана штука. На скільки я розумію, це те, чим ми вже давно користуємося під назвою GPS, тільки... як би це делікатніше сказати...  дуже „словянське”. Вартість невелика, всього 10млрд. руб. Єдина фішка – супутник, начебто, вже літає (проведений по другій статті), а бабки підуть на розробку тої штуки, яка зовні нагадує пейджер і малює куди їхати.
 
Досить кумедна своєю ефективністю закупка за 500 млн. дол. у франко-итальянської фірми STM лінії по випуску застарілих процесорів.  
 
Ну, і пара слів про святе - про газ. В цій ситуації, яку описує Латиніна, все – і ефективність з економічністю, і етика з великим майбутнім.
 
„Первой и естественной целью модернизации в России является создание химической промышленности. Отсутствие даже планов сооружения химзаводов взамен трубопроводов наглядно показывает, чего стоят все кремлевские разговоры о модернизации.
А теперь, собственно, повторим вопрос: почему Путин, который готов потратить на строительство газопровода, который будет нечем заполнить, $16 млрд, которые нельзя будет отбить, не готов потратить те же $16 млрд на создание в России химзаводов, которые удесятерят цену конечного продукта и пополнят, уж если на то пошло, карманы тех же реальных владельцев «Газпрома»?
Один из ответов заключается в том, что возможно, Путин понимает, что при том качестве человеческого материала, который он избрал себе в помощники, химзавод просто не построишь: свистнут все. (В конце концов, есть прецедент: строили в Ленобласти завод по производству сжиженного газа с целью завоевания рынка США, и в конце концов обнаружилось, что завода вовсе нет, хотя на него вроде бы уже исправно поставляли по 3 млрд кубов газа: этот фантастический инцидент замяли, хотя кое-кому пришлось уйти с постов)”.
 
Немає сенсу обговорювати очевидні речі. Питання ж полягає не у тому, що у нас набагато краще – крадуть, тварини, неймовірно.
А суть в тому, що якщо ти хочеш запропонувати щось своє, то воно мусить бути, як мінімум, не гірше того, що ми вже маємо. То ж про яку „ефективність” і „етику” вела балачки патріарша експертна комісія? Тут один Кавказ чого вартий... До речі, коли плануєте там кінцево припинити стрілянину і встановити якийсь лад і спокій? От як припините хоча б війну у себе в державі, тоді й побалакаємо.
Щойно прочитав, що в московській електричці група з 30-40 чоловік, озброєних кастетами й ножами, пройшлася вагонами, системно дубасячи всіх, кого вважала за необхідне. Може церкві треба на цю проблему звернути увагу, а не на ракетобудування? До речі, „Булаву” окропили? Чи це в неї просто конструкторські недоліки?
 
І, на кінець, про „економіку і етику” у виконанні Шендеровича:
 
."...Ну, типа отцов нашей церкви, которые тоже: как торговать спиртным или делить нефтянку, так крупные акционеры, а как платить налоги — сразу у всех постные лица и такая духовность в глазах, что даже не подходи”.