Веселі брате часи настали! Росії на 30 років передали в оренду базу в Севастополі аби добитися знижку на газ у 100 доларів, потім відзвітували про велику перемогу і… підвищили платню за газ. Колишній член правління «Росукренерго» пан Юрій Бойко програв Стокгольмський арбітражний суд  тій самій «Росукренерго» і прирік громадян Україну виплатити пану Фірташу $ 5,4 млрд за газ, за який Україна вже раз розрахувалася з росіянами, погасивши тодішній борг РУЕ перед РФ. З повного сприяння уряду російський «Внешекономбанк» ледь не  став власником українських «Запорожсталі» та ММК ім. Ілліча. «Запорожсталь» наразі завис між судами і як наслідок скоротив виробництво вдвічі та продовжує скорочувати далі.
 
Замість підвищення пенсій – підвищили пенсійний вік. Блогерів викликають до СБУ через коментарі в ЖЖ.  Головний піп Московії їздить до України як до себе до дому і рекламує шизофренічний «Русскій мір». А влада йому на потіху радісно перейменовує вулицю Мазепи і викидає хворих на СНІД з лікарні що межує з Лаврою. У Львові створено проросійську молодіжну організацію «Георгієвський союз» аби «з націоналізмом боротися».
 
Власне здійснюється все те чого побоювалися противники Януковича. Іншого і не чекали.
 
І саме цікаве – широкі маси громадян на все це – нуль уваги. Ніяких акцій на кшталт «України без Кучми», «Повстань Україна» чи-то Помаранчевої революції я наразі не спостерігаю. Анонсованого деякими колегами (переважно з Галичини) збройного руху опору на кшталт УПА не видно упритул. Який к свиням рух опору? Прокремлівські «Георгієвські союзи» проводять збори у Львові без жодних перешкод з боку УНСО, КУНу, УНП та «Патріотів України».
 
Отже треба зробити неприємний але очевидний висновок – переважна більшість громадян ЗГОДНА з тим що відбувається у країні. Тут третього не дано. Або ти проти влади і підтримуєш опір їй – або ні. Байдужість – це синонім співпраці з владою.
 
Людей охопила апатія. Люди втомилися. Люди переконали самі себе що «вони всі однакові». Люди вирішили що з них політики – досить. Люди переконані що їхня хата скраю, що добробут вони собі куплять за гроші а нейтральність влади – за хабарі.
 
Регіоналам час святкувати перемогу – іншого їм власне й не треба. Їм ніхто не опирається. До повного щастя їм було б ще гарно аби найбільш активні їхні противники нарешті прогорлали б: «Тут щастя не буде» і виїхали за кордон. Але над цим питанням вони вже активно працюють за повного сприяння з боку «патріастів».
 
Націонал-патріотично налаштовані громадяни проти волі розводять руками і говорять цілком щиро: «а що ми можемо?»
 
А от справді, а що?
 
Для початку – можемо не розкисати, а спокійно і тверезо оцінити обстановку. Треба чесно і відверто відповісти собі на деякі неприємні запитання. Так, до влади в Україні прийшли проросійські сили. Так, ці сили тутешнього походження з пропискою на Сході України. Так, навіть в разі повернення на владу представників націонал-патріотичного табору ці сили нікуди не зникнуть – протягом останніх п’яти років ми переконалися в цьому. Так, націонал-патріоти ведуть боротьбу  глухій меншості – нам протистоять не тільки політичні партії і кремле-збоджені громадяни зі Сходу, але й весь теле-радіо-інтернет ефір Агітпропу Російської Федерації. Скільки б не закидали націонал-патріотам співпрацею з США, але NBC, CNN та «Голос Америки» не поспішають створювати пару телеканалів для ведення інформаційної війни на користь української опозиції. В той самий час на російських телеканалах події з України були топ-темою весь період влади Ющенка. Про путінюгенд-«Діти Селігеру» на наших інтернет-форумах я вже просто мовчу. Отже, українським націонал-демократам, яких НЕ підтримує Захід, наразі доводиться боротися і проти Росії, і проти своєї п’ятої колони водночас. Приблизно – як «Солідрності» в Польщі в часи совка.
 
Стало очевидно, опозиція в Україні може чинити чуттєвий опір владі і захищати схильних до неї підприємців тільки за умов якщо вона спирається на потужні олігархічно-кримінальні структури, здатні «повоювати з центром». Саме тому зараз Янукович помітно відсторонюється від Ахметова – гарно пам’ятає Федорич як у 2005-му від сам здобував від Рината по пиці і годинами чекав у нього в приймальні. Розумів тоді, сердега, без Рината йому гаплик. Певно – соловейком тоді співав, даючи обіцянки.
 
У опозиції подібної олігархічно-кримінальної структури за плечима нема – звідси більшість їхніх негараздів. На суди ж сподіватися марно, закони в нашій країні це щось на кшталт збірки казочок. Виграє у підсумку той хто має кращу адвокатську команду – тобто той в кого більше грошей.
 
Отаке становище ми маємо наразі. На додачу – родзинка. Природно кортить вірити що на місцевих та парламентських виборах збереться критична маса невдоволених владою, в місцеві та Верховну ради буде просунуто депутатів-опозиціонерів і націонал-демократи здобудуть реванш. Вирити кортить, але підстав замало. Вся логіка дій регіоналів свідчить, що вдруге втратити владу через думку якихось там доярок, слюсарів та бухгалтерок вони не згодяться. Тож матимемо ми знову масштабні фальсифікації з потрібним вибором у підсумку.
 
Як жити в таких умовах? Зустрічне питання, а як жили в СССР між 53-м та 91-м колишні підпільники ОУН та повстанці УПА? В анабіозі? Та ні. Вони жили тут, серед «совєцкіх людей». Працювали на заводах, в установах, колгоспах та кооперативах. Мали «мінус» у правах, але не надто тим переймалися. Під загрозою «статті та відсидки» розповідали молоді правду про збройний опір більшовицькому загарбанню. Ховали своїх, зберігали літературу, підкидали листівки у ВУЗи. Формували громадську думку. І вірили. Вірили що ця влада – тимчасова. Що їхня боротьба – не даремна. Що більшовизм нарешті набере критичну масу економічних проблем (закладених в самому механізмі «планової економіки), захитається економічно і посиплеться.
 
Що зрештою і сталося у 91-му.
 
Життя триває. Оголосивши негаразди що посипалися на нас нині, варто оголосити і наявні плюси. Ситуація наразі звичайно гірша ніж за Ющенка та на Заході. Але разом із тим – набагато краща якщо порівнювати її з часами совка.
 
По-перше у країні все ж таки існує і працює ринкова економіка. Отже – її розвиток за західним взірцем і супутні соціальні процеси в суспільстві неминучі так само як ухід Януковича від влади у майбутньому.
 
По-друге придушити свободу преси остаточно не спромоглася навіть Росія, тобто повний інформаційний вакуум нам точно не загрожує. В часи совка було криміналом якщо у вас на полиці стояв томик Яворницького. Зараз ніхто не забороняє тримати в шафі повну збірку «Історії УПА». В разі потреби через інтернет-магазин придбати потрібну літературу нині – як плюнути.
 
По-третє ідеологія прибічників Третього Риму має дуже цікаву властивість. Кількість її прибічників чомусь напряму залежить від світових цін на нафту й газ. Скільки було росіянствуючих у Криму та Донеччині за Єльцина? Отож! А були ж іще й часи Горбачова, коли у Севастополь заходили кораблі США і нинішні шанувальники Третього Риму міняли американцям безкозирки, пілотки та кітелі з погонами на жуйку, чупа-чупси і банки з кока-колою. Ми все пам’ятаємо.
Тож у крайньому випадку, у разі повної безнадії, треба просто почекати. Москалі і так вже самі вирили собі економічну яму в яку вони лізуть із завзятістю навіжених. Колись-то та проваляться. Так само як совок.
 
По-четверте – мушу усіх заспокоїти, ніяких масових арештів «інакомислячих» не буде. Шановні, ви уявляєте собі скільки людей треба тоді пересадити? Утримання зека в камері вимагає певних розходів (хоча б на харчі для охорони та собак). Це не вигідно. Навіть у Росії та Білорусі існує своя «позапарламентська опозиція» представників якої випускають на волю щоразу після кожної протестної акції. Утримувати їх дорого, в Росії і так 890 тис зеків – на чверть менше за російську армію.
 
По-п’яте. У тій самій Росії активістів опозиції посаджених ментами за грати примудряються чудово витягувати на волю. Справа в тому що, знову таки на відміну від совка, за законом ніхто не має права садити вас за політичні переконання і громадську діяльність, й тому слідаки мусять знаходити інші причини для посадки – економічні, кримінальні, тощо. А от їх як раз можна спростувати у суді. Принаймні росіянам це вдається – сайт «Грані» забитий матеріалами про це. Позиція громадськості, солідарність прибічників і увага преси свою справу таки роблять.
 
Так що жити можна. У порівнянні з часами совка – просто курорт.
 
Ті хто гадає що я заспокоюю читача, аби спав покійно і не турбував владу своїм обуренням, помиляються повністю. Я кажу що боротися можна й треба. Що чорт у ближчому розгляданні, виявляється не таким страшним як його малюють. Що ця конструкція не є непохитною – її просто ще ніхто всерйоз не хитав.
 
Що ж нам усім робити? Перелічимо по мірі складності.
 
По-перше – не мовчати. Не мовчати про наше лихе сьогодення, про злочини чинної влади, про причини, про наслідки. Давно доведено реаліями бізнесу – рекламна агенція «один хлопець казав» є найбільш ефективною. Росіяни зараз всерйоз обговорюють ідею створення інформаційних військ. Інформація в наші часи – зброя. Сформована громадська думка – дорівнює вдалій військовій операції. Якщо новина пробила шар байдужості людини і змусила її замислитися – людина ніколи не проголосує за цю владу і за потребою допоможе тим хто з владою бореться. На що здатна – тим і допоможе. Згадайте 2004-й.
 
Ті самі росіяни-кремліни чудово розуміють, що в добу інтернету боротися з розповсюдженням інформації - справа безнадійна. Вони й не борються – вони забивають ефір інформацією, потрібною саме для них. Маючи під рукою спеців ще совецького агітпропу та розгалужену мережу путінюгенду з озера Селігер («Крокуючі разом», «Молода гвардія» й інші «НАШІ») вони залюбки можуть поставити на вуха будь-який опозиційний сайт. В часи Ющенка у інформпросторі 2/3 жахів про Україну були пустушками. Але людей чіпляло і полохало, люди вірили, люди почувалися непевно, нервували і бажали чортів на лисину демократам. Результати – наявні.
 
Виказуючи свою точку зору навіть в інеті, людина може протистояти цій навалі, може підтримати прибічників і часто-густо – влучною аргументацією посадити в калюжу російських тролів, доказавши читачам їхню власну нікчемність і недолугість їхніх тверджень. І долучити до наших лав ще одного співгромадянина. А це – немало.
 
Друге. Складніше. Треба власноруч будувати свій добробут, хай навіть через «не можу».
Одна хороша людина колись мені сказала чудову фразу: «Хочеш допомогти своїй державі – зароби грошей для себе. По-перше – позбавиш її одного утриманця. По-друге – сплатиш податки і допоможеш їй фінансово. По-третє – купуючи товари і створюючи робочі місця ти даси заробити своїм співгромадянам». Як створити власний добробут – хай кожен вирішить сам. Тут остаточного рецепту не існує. Але зробити це необхідно. Тільки вільна людина здатна протистояти владі не побоюючись репресій. Людина яка не вільна фінансово – не може бути вільною остаточно. На цьому шляху часто-густо доводиться забруднити руки. Але не забувайте, у нинішніх умовах ми – повстанці. А повстанцеві можна все. Зрештою, дівчата надто схильні до чистоти – не кохаються з хлопцями.
 
Серед гасел студентських революцій 60-х було й таке: «Вони купили твоє щастя – вкради його назад».
 
Давно варто збагнути, вибору між президентом-державником і президентом-підлабузником Москви насправді не існує. Досвід Ющанства довів – Москва НІКОЛИ не дасть нам побудувати власний добробут самотужки з орієнтацією на Європу. Вибір у нас наразі між добробутом побудованим власноруч і щасливим майбутнім у союзі з москалями.
 
Союз з москалями для мене дорівнює квітку на «Титанік». Тому я – проти.
 
Нема кращої реклами націонал-демократичної ідеології (особливо серед молоді) ніж заможний, успішний упевнений в собі її носій.
 
Третє. Найбільш складне. Багато доводилося чути про те що наші суди мов дишло, хто керує того й везе. Ми знаємо безліч прикладів того як суди карали невинних і нехтували справами знедолених. А знаємо ми скільки було приладів коли суди виносили вирок не на користь владі і багатіям? От наприклад у Харкові кілька будівництв у дворах було зупинено через групову скаргу до суду від мешканців сусідніх будинків. От прямо недалеко від мого дому автовласники відвоювали автостоянку на яку зазіхала потужна компанія-забудовник. От мешканці будинків змушують через суд компенсувати їм збитки від вимкнення світла та тепла і в результаті цілий під’їзд не платить за світло протягом кількох місяців за рахунок компенсації.
 
Що об’єднує всі ці випадки? Правильно – у них приймала участь велика кількість людей. Тож виникає закономірне питання, а чому націонал-патріоти не допомагають одне одному? Чому підприємці-шанувальники героїчної історії своєї країни не прикривають колег від судів та податкової? Чому спільно скарги не подають? Зрозуміло чому – бо своя хата скраю. Аж поки так, для влади – воля золота.
 
Чують того хто галасує. Рахуються з тим хто опирається. Зараз у Росії коли затримують підприємця-чеченця, міліція змушена узгоджувати затримання з чеченським земляцтвом. Те саме – стосовно азербайджанців та осетин. У Запоріжжі на околиці є такий район ДД, там живуть самі тільки цигани. Так от міліція вважає за прокляття їхати туди когось затримувати. До будинку арештованого миттю збігається увесь район, здіймається галас, вереск та безлад. А росіяни… Розповідали про казаха, який живучі у Москві вирішив одружитися з росянкою (проти волі батьків) і жити як всі росіяни. «Якщо хочеш – роби як знаєш» - сказав йому на те батько. Та коли цього казаха вперше всерйоз притисли кредити, безлад міліції, податкова та кримінал, він знову прибіг до татуся. А той став глузувати – ти ж мовляв вирішив жити культурним життям, ти ж тепер живеш по їхнім законам, то хіба тебе не захищають вправно? Чого ж ти причалапав до нас-дикунів?
 
Світова історія свідчить – об’єднання великих мас людей здатне робити дива. У Британії колись робітники стали створювати каси взаємодопомоги аби підтримати на плаву робочих які захворіли чи вилетіли з роботи через якісь негаразди. За сторіччя братства взаємодопомоги покрили усю Британію. Так з’явилися перші англійські «юніони» - профспілки. Свавілля шляхти й лицарства по всій Європі зупиняли не селюки – ремісницькі цехи з міст.
 
Теорія взаємодії та взаємодопомоги людей різних соціальних верств з метою вдосконалення свого суспільства називається СОЛІДАРІЗМ.
 
Українцям явно бракує взаємовиручки, але події сприяють цьому. Нічого не заважає наприклад нам тут, на ДД, обмінятися телефонами, мейлами, перезнайомитися візаві. З’ясувати хто чим займається і хто кому чим може допомогти. А там як говориться – бойовий загін гартує перша перемога.
 
Тим більше що процес знайомства уже іде.
 
Об’єднання навколо спільних інтересів і допомоги одне одному це вже немало. Коли це об’єднання відпрацює механізм протистояння владі і захисту своїх товаришів від їхнього свавілля, особам що його складають стане байдуже хто взагалі є владою. Вони нав’язують нам історію від Бузини і Табачника -  а ми визнаємо тільки Грушевського, Субтельного та Шанковського. І зась. Вони душать нас податками – а ми спільними зусиллями перетворимо на пекло життя інспектора. Аж доки не домовимося з ним. Вони роблять життя лікаря неможливим? А ми бомбардуватимемо суди скаргами доти доки суддя не з’їде з глузду і не почне виносити вироки на нашу користь.
 
Я мрію що доживу до часів коли на Сході слово «свідомий» сприйматиметься не в значенні «дурнуватий невдаха який у всіх своїх бідах винить москалів», а означатиме «успішна людина що входить до об’єднання патріотів, здатного ефективно захищати своїх членів і навіть протистояти державі». Як ви гадаєте з якою швидкістю тоді поширюватиметься на Сході українізм?
 
Звичайно виглядає ідеалістично і утопічно. Але життя доводить – найбільші перетворення в світовій історії починалися з гонитви за ідеалами. Під гаслом втілення ілюзії було відкрито Америку, побудовано літак, створено сучасну Європейську демократію.
 
Не дарма у 1968 році паризькі студенти скандували:
 
«Будьте реалістами – вимагайте неможливого».
 
Дракон - Дмитро Калинчук