Двадцять п’ятого липня, у роковини смерті Володимира Висоцького, Микола Стефанович Гумільов завжди розмірковує над проблемою вибору життєвих пріоритетів для художника.
 
Ось і цього року в цей день вони з друзями за чарчиною оковитої вели бесіду про це.
 
Пан Гумільов, в притаманній йому манері, намагався пояснити свою думку ілюструючи її знайомими для багатьох ситуаціями:
 
"Моя бабуся завжди клала під квочку двадцять одне яйце. І габарити квочки тут були ні до чого, а до чого була непохитна впевненість у складності і незрозумілій розумності цього світу.
 
Коли з’являлися курчата, бабця Віра брала цих голих, мокрих істот, - у яких дзьоб був важчий за решту тіла, бо голови підвести вони не могли, - і клала їх у картону коробку вистелену ніжним пухом. Мабуть, щоб не застудилися. За день в цих м’яких білих джунглях курчата набували стану зовнішності ступеню "пухнастики". Так я називав ці жовті кумедні кульки, недовговічні в цій швидкоплинній іпостасі, як посмішка немовляти чи політ мильної бульбашки.
 
Потім в них з’являлася шия і чаклунство зникало.
 
То вже були підростаючі кури.
 
У людей, на відміну від курчат, шия переважно зникає у старості. Міфічним авторитетом затуляє її "друге підборіддя".
 
На те ми й люди, щоби, на відміну від домашніх тварин, із віком усе краще втрачати, а не набувати. Наприклад, і ми і тварини набуваємо вагу, але для них то - чеснота, а для нас - гидота.
 
Втрачаємо ж риси, які тваринам непотрібні, а для людини гонорові, як дівоча незайманість:
 
"Гордий дух, шляхетні намагання, волю непохитну до змагань..."
 
Так писав мій знайомець Микола Заболоцький про поклик журавлиний, що сягнув у височінь.
 
Кожен з нас має бути вимогливим до себе, фанатично вимогливим, аби утримати і зберегти в своїй душі людські пріоритети, і уславити пишне наймення українця"
 
Переклад вірша Володимира Висоцького у виконанні славетного українського поета Миколи Стефановича Гумільова.
 
Невластивий текст:
 
Полководец с шеею короткой
Должен быть в любые времена:
Чтобы грудь – почти от подбородка,
От затылка – сразу чтоб спина.
На короткой незаметной шее
Голове уютнее сидеть, -
И душить значительно труднее,
И арканом не за что задеть.
А они вытягивают шеи
И встают на кончики носков:
Чтобы видеть дальше и вернее -
Нужно посмотреть поверх голов.
Все, теперь ты – темная лошадка,
Даже если видел свет вдали, -
Поза – неустойчива и шатка,
И открыта шея для петли.
И любая подлая ехидна
Сосчитает позвонки на ней, -
Дальше видно, но – недальновидно
Жить с открытой шеей меж людей.
Вот какую притчу о Востоке
Рассказал мне старый аксакал.
«Даже сказки здесь – и те жестоки», -
Думал я – и шею измерял.
 

Властивий текст:
 
Полководець й мирний обиватель,
Всі, хто прагнуть жити між людей,
Непримітну шию винні мати,
Підборіддя до самих грудей.
На короткій непримітній шиї
Голова в безпеці від петлі.
Не накинуть мотуз, як на Гію.
Хата с краю, ніс у тютюні.
А вони, вистромлюючись, тягнуть
Шиї, щоб побачити краї
Обрію, бо вірять у звитягу
Над закостенілістю в житті.
Вже засяяв вогник у віддалі -
Ось навшпиньки витягнувся ти.
Й став мішенню для брудної швалі,
Здобиччю для сірої юрби.
"Правило ти поважати маєш:
В панцир вліз - й живи межи людей,
І якщо ти шию не сховаєш -
Геть макітру!" - так сказав сенсей.