Видатний московський політик, бізнесмен і патріарх Гундяєв привіз до нас не тільки юрбу бабусь-порушниць другої заповіді, не тільки валізу позолочених шматочків латуні для роздачі туземним чиновникам, не тільки пастирське слово про те, чому росіяни, грузини, серби, румуни, болгари, греки, поляки, китайці, японці і албанці мають право на помісну Церкву, а українці не мають, найголовніше, що він протягує під своєю рясою - це специфічна традиція Московського православ'я.
Москва, як і решта православних, на відміну від католиків, не надто переймалася загибеллю православної імперії Ромеїв. Це не перешкоджало Москві в подальшому називати себе Третім Римом, не зовсім безпідставно, адже вона успадкувала всі пороки другого. Все краще, користуючись правом завойовника, забрала Оттоманська Порта.
Імперія Ромеїв, а згодом, мавпуючи її, Російська імперія претендували на особливу православну святість власного минулого, правління й народу. Початок московської церкви так само вкритий ганьбою, як і заснування московської держави.
Як з гордістю пише І.А. Монахова у своїй книжці "Основание Русского государства" ( 2007 р. видання в непоганій серії "Істория России"), "московские князья, как никакие другие русские правители, умели находить согласие с ордынскими ханами и находить у них покровительство."
Першим хто остаточно утвердив митрополичу кафедру у Москві був такий собі Феогност. Як з повагою пише Монахова, "особая заслуга нового митрополита заключалась в том, что он приобрел грамоту от хана Узбека." Він так добре прислуговував ординцям, що підлегле йому духовенство навіть було звільнене від сплати данини. Його служба полягала в залякуванні й деморалізації тих хто наважувався на антиординські повстання. Зокрема, він прокляв Псков за те що той підтримував повстання Твері.
Наївним є звинувачувати ерпецистів у сергіанстві. Патріарх Сергій, який прислужував більшовикам, не робив нічого такого, що до нього не робили засновники його конфесії.
В подальші століття історія Московської "церкви" і держави неоковирно міфологізувалася. Втім поодинокі святі, попри відпочатково бюрократичний характер ерпецизму, таки з'являлися у східних болотах. Таким був Сергій Радонезький, звісно, якщо очистити його біографію від житійних казок. Як зауважує Г. Дубовис, Святий Сергій не міг мати нічого спільного з таким сумнівним персонажем, як Дмитрій Донський, і не благословляв того на жодну "Куликовську битву", бо був вірним сподвижником митрополита Київського Кипріана, який у свою чергу відлучив від Церкви князя за розкол.
Пропагандистську казку за "Куликовську битву" почали складати століттям пізніше, коли з'являються перші письмові свідчення за цю велику перемогу. Сто років ні російські, ні будь-які інші джерела не помічали цю грандіозну подію. Після "битви" і Дмитрій Донський, і його син Василій І продовжували чеканити монети з традиційним написом "Султан Тохтамиш, нехай продовжиться його життя".
Далі ординська підстилка, московський князь Васілій ІІ, без дозволу Вселенської Патріархії скликає в Москві в 1448 році неканонічний собор, на якому поставляє на митрополичу кафедру свого ставленика - єпископа Рязанського Йону. Прихильники канонічного Православ'я, які виступили проти лже-собору, були "заковані в окови". В 1459 році князь примусив єпископів принести клятву йому особисто.
Разом з тим на Русь прибув канонічний митрополит Григорій (Болгарин). І Йона Рязанський був проклятий, як "розкольничий монах, син беззакония", а з ним і 9 єпископів. В 1470 році відлучені від церкви розкольницькі московські митрополити припинили титулуватися митрополитами Київськими, і з того часу з'явилася окрема "конфесія", яку більше 100 років не визнавав православний світ.
Як зауважує С. Чаплигін, гаслом Московської Церкви стають слова клятви єпископів Васілію ІІ Васільєвічу: "Яко прикаже князе веровати, тако и будем веровати". Подальші події добре відомі і яскраво описані багатьма істориками:
В 1586 році з метою зібрати трохи грошей на Русь прибув Патріарх Великої Антіохії та усього Сходу - Йоаким ІV. За 5 років свого перебування на кафедрі Антіохійський патріарх набрав боргів і був винен, на той час 8000 золотих.
Поїздивши Україною та Білоруссю Йоаким ІV зазирнув до Москви. Хоча московська митрополія і була вже більше 100 років неканонічною та розкольницькою, але все ж таки за обрядом царство було майже православне.
Йоакима ІV в Москві прийняв цар Феодор Іоаннович (син Іоанна ІV Грозного) та його шурин Борис Годунов, навіть запросили на трапезу. В очікуванні обіду йому запропонували оглянути облаштування та іконопис Успенського собору Московського Кремля. Коли Йоаким увійшов до собору, стрільці що його супроводжували, замкнули двері. Назустріч йому йшов в повному облаченні та супроводі сонму священників ніким не визнаний московський митрополит Діонісій. Підійшовши до Йоакима, Діонісій благословив останнього.
У Йоакима відняло мову. Мало того, що розкольник, та й ще митрополит благословляє патріарха та протягує руку для поцілунку. Московський митрополит розвернувшись увійшов до вівтаря й розпочав літургію. Антіохійському патріарху залишилося стояти біля заднього стовпа собору, як простому мирянину. Таким чином Москві вдалося отримати визнання та канонічність своїх богослужінь від одного з 4 Східних Патріархів.
В 1588 році до Москви прибув Вселенський Патріарх Єремія ІІ, який теж потребував грошей. Проблем з приїздом не було, оскільки московська митрополія вже вважалася канонічною. Але по приїзді до Москви Патріарх опинився під арештом в монастирській келії, в якій провів майже рік.
Йому відразу запропонували перенести кафедру Вселенської патріархії, яка перебуває під утисками турок, до Москви. Посидівши на воді та хлібі, Патріарх підписав відповідну грамоту. Але, як потім виявилося, він не може перебувати в Москві, оскільки тут вже є кафедра московського митрополита Йова (його попередник Діонісій за те, що не сподобався цариці Ірині, вже гриз сухарі). Тому Його Всесвятість Вселенський Патріарх, Архієпископ Константинополю-Нового Риму Єремія ІІ буде перебувати на першій московській кафедрі у Владімірє-на-Клязьмі. Жити в якомусь забутому селі Єремії не дуже хотілося. Разом з тим, Москва могла в будь-який час оприлюднити бажання Патріарха виїхати зі Стамбулу, у зв'язку з утисками турок. Залишалося два виходи – або жити у Владімірє-на-Клязьме, або сісти на палю в Стамбулі.
Врешті-решт домовилися: Патріарх висвячує в Москві Патріарха, повертається з грошима до Стамбулу, компромат спалюють. Грамота на утворення Московської Патріархії була підписана всіма Східними Патріархами (фальшиві підписи та печатки заздалегідь виготовили в Тайном приказє).
Так було створено Московську Патріархію. Можливо, українським президентам варто було б повчитися у московських царів, як поводитися з заїжджими патріархами? Московська церква народилася з розколу. Самочинно проголосивши себе незалежною від Вселенської патріархії.
Петро І взагалі скасував посаду Патріарха. Вищим органом церковного управління став Синод під наглядом обер-прокурора – призначеного імператором державного чиновника. Синод урівнювався в правах із Сенатом, підпорядковуючись безпосередньо государю, якого називали "крайнім суддею духовної колегії". На початку вісімнадцятого століття було впроваджено закон який зобов'язував священників стучати на мирян, порушуючи таємницю сповіді. Від Петра й по 1917-й рік ерпецизм, навіть за формальними ознаками, був протестантською деномінацією.
Після революції РПЦ стала сергіанською церквою – почала співпрацювати з богоборницькою червоною владою. В той самий час на Соловках та в інших концтаборах існувала категорія в'язнів, яких називали "христосики". Семен Піднагайний, який сидів разом з ними розповідає:
Чорниці Лебяжого монастиря на Північному Кавказі відмовилися виконати розпорядження совдепа - розійтися, одружитися й стати цивільними. Вони й ті, чоловіки й жінки, які приєднувалися до них пішли в радикальне заперечення, вважали неприпустимим гріхом виконати будь-яке розпорядження влади, в т.ч. й накази тюремної адміністрації. Спочатку їх розстрілювали, але побачивши з якою радістю "христосики" приймають смерть, їх катували, не завжди вбиваючи.
Вони всі проходили за номерами, позаяк відмовлялися на слідстві називати свої імена. Завжди були дуже чисті, ходили поміж іншими в'язнями й питали чим кому допомогти. Вони користувалися величезною повагою серед в'язнів і найбільше серед усіх зберігали людську подобу.
Лідером соловецьких "христосиків" був Филимон Подоляк - куркуль з Правобережжя. який після того як у 1921-му загинула вся чоловіча частина його родини, зняв чоботи й шапку, щоб не надягати їх більше ніколи, взяв костура й пішов у світ. Відтоді прославився на Житомирщині як святий подвижник, жив у лісі, в печері, силою молитви лікував хворих. Заарештований у 1926-му. Коли на Соловках його перший раз виводили з каземату (куди до того він потрапив за непокору), величезна юрба в'язнів впала перед ним на коліна й просила рятувати їх молитвами. Тоді вперше на Соловках по юрбі стріляли з кулеметів. Розстріляний у 1934-му.
До речі, ні він, ні "христосики" не канонізовані. Хоча саме вони й були Церквою в ті страшні часи, на відміну від тих патріархів та єпископів, які на братських могилах праведників примудрялися уживатися з совдепом.
"І ці люди забороняють нам копирсатися в носі? Церковна деномінація з таким бек-ґраундом закидає щось Київському патріархату чи УАПЦ? Останні, на жаль, успадкували багато від РПЦ. "З отруєного джерела не може витікати чиста вода". Але вони не зробили нічого такого, чого б РПЦ вже не робила раніше" (С. Чаплигін).
Для священства ортодоксальних конфесій дуже важлива безперервність передання благодаті. Апостоли одержали Духа Святого під час П'ятидесятниці, далі через рукопокладення передали благодать своїм наступникам, ті далі і аж до панотця з нашої сільської церкви.
Окрім того, ієрархія РПЦ благоговійно зберігає спадковість САНКЦІЇ. ГПУ перевірило, відібрало, видресирувало і санкціонувало єпископат московської церкви. Через санкцію МГБ та КГБ висвячувалися ієрархи аж до 1991 року, і нині вогняне слово САНКЦІЯ часом помітно проступає на чолі Патріарха Московського.
І хоча, здається, що САНКЦІЯ крутіша за благодать, проте, згодом, в пеклі все стає на свої місця.
Є певна фактурність у патріарха Кирила (нехай милостивий буде до нього Аллах!), на відміну від більшості московських чиновників, він породистий чолов'яга. Намагаюся уявити його в ролі кого-небудь з євангельських персонажів. Його неможливо уявити босоніж, отже, роль апостола не для нього. Він занадто солідний для доброго самаритянина і занадто бородатий для Магдаліни.
Проте, він чудово зіграв би члена синедріону, ревнителя чистоти віри і суспільної моралі проти підступів неканонічного пройдисвіта на чолі купки з дванадцяти неосвічених люмпенів.
Також в наявності ідеальні виконавці ролей Ірода Антіпи та іноземця - прокуратора. І лише того, хто міг би зіграти Христа, довелося б шукати не ближче, ніж десь у Південному Судані.
d_korchinskiy.livejournal.com
