Не так вже і часто нам випадають хвилини спокою. Я маю на увазі той час, ті короткі хвилини, коли людина може блаженно потягнутися у ліжку, або примружити від задоволення очі посмакувавши скажімо дозрілою вишнею… Мені, особисто страшенно подобається вийти з ванної кімнати, перед сном… знаючі, що день пройшов вдало… з дітьми, слава Богу, все добре… здоров’я, в цілому, відповідає даті у паспорті, але зараз нічого не болить… Телевізор виключений – наші виграли… Будильник не включений – завтра субота… І краще нехай це буде взимку. В кімнаті прохолодно… Ти підходиш до ліжка і “бігом” вкладаєшся у прохолодну, чисту і хрустку постіль… Поспіхом, з головою, вкриваєшся ковдрою, закриваєш очі і… завмираєш. Прислуховуєшся… Прислухався… Посміхнувся: “Як же добре…”
   І таких хвилин дійсно не багато. Завжди щось заважає. Якщо вдома все гаразд, так треба Анжелу Девіс від капіталістів захищати… У Греції, ніби все налагодилося, – так син у школі шибку розбив. А інколи ну, все гаразд… і наші виграли… а не зима.
Поза домівкою, такі хвилини випадають ще рідше. І коли щось подібне відбувається, то безумовно залишає в пам’яті приємні спогади. Про той далекий вечір спогади лишилися не однозначні.
   В той час, вдале виконання моїх службових обов’язків залежало від вдало проведених переговорів. А це означало – відрядження були настільки буденною справою, що просто перетворилося на життя.  Того разу я повертався з відрядження. Переговори завершилися вдало, квитки  взяв заздалегідь, на потяг не спізнився. Одне слово, все починалося дуже вдало. Мало того, приємні речі продовжувалися і під час подорожі. Пасажирів у плацкартному вагоні виявилося, приблизно, половина. Жодної п’яної морди не говорячи про “веселі” компанії. Провідниця, дуже мила і ввічлива жіночка, вчасно роздала суху і чисту постіль, бажаючим принесла чай, а також чітко виконала статутні норми “УкрЗалізниці”, вчасно виключила світло у вагоні. Спати ще не хотілося, газети читати не треба, рекорди по розгадуванню кросвордів ніхто не реєструє, про катаклізми та аварії сьогодні ніхто з телевізора не розкаже… Тільки тихий шелест обміну лікарськими та кулінарними рецептами і втаємничені оповіді про снігову людину, як батька голови сільради… Благодать…
   Те що зараз потяги рухаються, практично, по монорельсам, скоріше за все, добре. Рух і плавний, і тихий. Тільки мені здавалося, що монотонний стукіт коліс завжди якось заспокоював, заколисував… робив подорож затишною, як що це можна так назвати. До речі, настінні ходики із своїм рівномірним цоканням, були неодмінним атрибутом затишку, як цвіркун у селі. Принаймні для мене. Також, як на мене, і ходики і стукіт вагонних коліс, це досить переконливе свідчення швидкоплинності часу. Свідчення, котрі можна побачити і почути… Дорога стала для тебе коротшою на один удар колеса. Або – маятник відрізав секунду твого життя. Правда це вже у більш зрілому віці прийшло розуміння незворотності подій. Та, власне, і замислюєшся над цим, здебільшого під час тяжких роздумів. У блаженні хвилини над цим думати не хочеться.
   - …І от приходить до Бога мураха. Плаче, і каже: “П’яні дядьки заїхали у ліс на машині і колесом зруйнували наш мурашник. Де нам тепер жити?”
   Голос був тихий, лагідний і такий проникливий, що просто не можливо було не прислухатися. На боковому місці, внизу, бабуся заколисувала онука. Хлопчик лежав, а бабця сиділа, примостившись біля малого. Щоразу, коли хто проходив по вагону, вона прибирала ноги. Їй було не зручно, але вона жодного разу не змінила лагідну інтонацію своєї оповіді.
   - …Деревце стало Йому жалітися: “Хлопчисько зламав мені гілочку. Для того щоб збивати, за для розваги, метеликів. В мене тепер буде менше листочків і буде менше чистого повітря… І як же болить, Господи.” Деревце, як і мурашка, гірко заплакало. А перед Господом, жодна сльоза не впаде на камінь!
   - А куди вона впаде? – тихо, з острахом, спитав хлопчик.
   - Богові в душу! – запевнила бабуся. – І кривдники обов’язково будуть покарані.
   - А людей Бог захищає?
   - Поки люди вірили в нього – захищав. А тепер і не знаєш, чи то людину образили, чи то вже її сам Господь за щось карає, а вона плаче.
   Мене як током вдарило. Я не міг уявити, що можна так легко, без надсадного втовкмачування, просто… подарувати перлину мудрості. Але за мить я просто знав, що це можливо і вже більше замислився над змістом почутого. “…чи то вже її сам Господь за щось карає, а вона плаче.” – раз за разом я ніби чув бабусині слова. “…а вона плаче… а вона плаче…” – стверджували вагонні колеса.
   Якщо взяти будь-яку людину, хоча б мене, то плач не плач, а сльози мої впадуть на камінь. Я усвідомлюю – є за що мене карати. Ой є… І якщо я пройду по святих місцях, навіть побудую церкву, гріхи мої ніде не зникнуть. Маятник секунд не додає… і колесо життя не котиться у зворотному напрямку .
   Коли, вранці, я покидав вагон, бабуся сиділа в ногах у онука і зажурено дивилася у вікно. З зовнішнього вигляду було видно, якщо вона і освічена, то освіта їй мало чим в житті допомогла. Небагате вбрання, натруджені, вузлуваті руки і слід утоми на обличчі говорили про те, що дуже не легко давався їй життєвий шлях. Та й онук спав не на матраці, а на підстеленому пальтечку і вкритий бабиною свиткою, що безумовно свідчило про їх достаток. Перед такою жінкою не гріх впасти на коліна, поцілувати руку за мужність і вірність своїм переконання. За віру, котру не змогли вирвати з її серця тяжкі і несправедливі роки. За те, що передає свою віру далі – у майбутнє. Це все я усвідомив набагато пізніше, а тоді спромігся лише побажати їй доброго ранку.
Вона відповіла мені і подивившись чистими очима, поблажливо усміхнулася, ніби говорила: “А ти того всього не знав? Ну, то йди з Богом, голубе. Тепер будеш знати!”
   Поїзд пішов далі, розвозячи пасажирів по життю, а я, чи не вперше, дякував Богові за благодатну хвилину, що подарував мені. За той щасливий збіг обставин, коли можна було спокійно сприймати урок великої мудрості. Цього уроку я не забув донині, а тепер не забуду вже до скону.