для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Зрада, як теорія і практика української політики


Зрада, як теорія і практика української політики
ЗРАДА, як теорія і практика сучасної української політики
 
Першою в історії незалежної України широкомасштабною пропагандистською кампанією по звинуваченню політичного діяча у зраді стала «справа Олександра Мороза» після парламентських виборів 2006 року. Тоді після багатомісячних безплідних переговорів по створенню т. з. демократичної коаліції у складі БЮТ, Нашої України та СПУ лідер соціалістів за погодженням з керівними органами партії здійснив неочікуваний кульбіт, в результаті якого постала Антикризова коаліція у складі Партії регіонів, соціалістів і комуністів, а бютівці та нашоукраїнці опинилися за бортом владного олімпу. З точки зору логіки політичного процесу, та й здорового глузду взагалі, крок О. О. Мороза в тій патовій ситуації був цілком виправданим, в т. ч. з врахуванням подвійної гри, котру вели з соціалістами представники пропрезидентської «Нашої України». Навіть якщо не брати до уваги вищі державні інтереси, а лише виходити з факту хитромудрих політичних ігор, то Мороз елементарно переграв своїх політичних супротивників, пошивши їх в дурні. Тим паче, як підтвердили подальші події, з тієї затії нічого б толкового не вийшло, адже колишні помаранчеві союзники перетворилися на смертельних ворогів. І справа не лише в особистих амбіціях Ющенка і Тимошенко, проблема набагато серйозніша і лежить в площині інтересів наймогутніших кланово-олігархічних угрупувань України.
Звичайно, політична поразка перетворювалася у серйозну катастрофу, повний крах всіх попередніх розрахунків через державні ресурси відновити потрачені на вибори кошти, поповнити партійні каси і власні кишені. Тому, цілком зрозуміло, такий поворот подій був неприйнятний. Це вже було занадто для кланів, що стояли за Ющенком і Тимошенко. Потрібно було знову відкинути протиріччя, тимчасово забути про ворожнечу, об’єднати зусилля заради повернення до влади, притому взявши собі в союзники виборців.
Саме на рядового виборця і була розрахована кампанія по дискредитації Мороза, його демонізації і створення класичного образу зрадника, котрий заради посади продав Майдан, його цінності, підступно зрадив виборця, цинічно розтоптав його сподівання на щасливе життя в демократичній державі, злигавшись із ворогами народу – регіоналами, прихильниками тоталітаризму – комуністами. Мов, створена без БЮТ і «Нашої України» коаліція антидемократична за своїм єством, вона не має права на існування. Звичайно, в хід запускалися лише міркування морально-етичного характеру, економічні розрахунки і соціальні характеристики до уваги не бралися. Видибали сльозу істеричні водевілі про суцільну корупцію і підкуп народних депутатів. Врешті-решт, в умовах масового суспільного психозу антиконституційні дії Президента та інших учасників всенародної вистави «Не потерпимо зрадників у Верховній Раді» особливого народного спротиву не зустріли, окрім оплачуваного, за образним висловом того ж Мороза, «політичного туризму». Спрацював регулярно засуджуваний «демократами місцевого виробництва» принцип «Мета виправдовує засіб». Аякже, зраду пробачати не можна! І дійсно, не пробачили, після дочасних парламентських виборів 2006 р. соціалісти опинилися поза стінами Верховної Ради, а О. Мороз залишився з тавром «зрадник».
Все, із зрадою покінчено? Як би не так! Технологія створення, боротьби і перемоги над «зрадниками» так себе зарекомендувала, що стала використовуватися, як потогінна система на ранніх стадіях капіталізму. Те, що витворяють модератори процесу творення зрадників, гідне рекорду Гіннеса. Вчинок О. Мороза влітку 2006 р., який змінив на марші політичних партнерів, виглядає невинним жартом. Найбільш цікаво те, що в «мартенівській печі» виплавки зради і зрадників реальність змішалася з вигадкою. Вже ніхто недопетрає, де відбулася справжня зрада, а де просто розіграна вистава.
Новий серіал під робочою назвою «Пошуки зрадника» розпочався зразу ж і безрезультатні публічні та закулісні переговори кожного зі всіма і всіх з кожним. Партія регіонів, котра погодилася на дочасні, але незаконні вибори, розраховуючи одноосібно сформувати більшість, пролетіла, як «фанера над Парижем», тому змушена була повернутися до спроб порозумітися з НУНС, як це вже було у 2006 р. Що накликало на нунсівців цілком очікуване звинувачення з боку БЮТ у черговій зраді «ідеалів Майдану». Зворотна реакція не забарилася. І вийшло, що Партія регіонів у черговий раз перетворилася на «хлопчиків для биття». Комуністи та народники, що замінили у Верховній Раді соціалістів, зовні зберігали таку собі розважливість і не поспішали підтримати той чи інший табір, хоч кулуарно контактували з іншими учасниками політичного процесу. І, розуміється, не упускали можливості вставити свої «п’ять копійок» стосовно пріоритету національних інтересів та їх зрадників, котрі дбають лише про власну вигоду.
Врешті-решт, худо-бідно, але «демократичну коаліцію» у складі БЮТ та НУНС склепали. Довго вона, як і очікувалося, не протрималася, і у вересні минулого року із великим скандалом, що супроводжувався традиційним артобстрілом снарядами «Зрада», розвалилася. Все це обставлялося видовищними телевізійними шоу, що розбурхували громадську свідомість, породжували запеклі дискусії між «національно свідомими» і менш свідомими громадянами, наелектризовували суспільство, розбивали його на чітко окреслені табори прихильників БЮТ, НУНС, Партії регіонів, а також тих, хто по різному бачив конфігурацію нової коаліції: БЮТ-НУНС, БЮТ-НУНС-Блок Литвина, БЮТ-ПР, ПР-НУНС та інші. До речі, на той час електорат, хоч і почав прозрівати, але більшість все-таки вірила «вождям» і бачила у їхніх противниках «зрадників». Хоч самі дії «вождів» остаточно заплутали все у голові пересічного виборця: хто ж зрадник, якщо сьогодні БЮТ і Партія регіонів об’єдналися проти Президента і конституційною більшістю провели через парламент десяток законів, а завтра той же БЮТ «подружився» з НУНС і проголосував за їх відміну?
Як і слід було чекати, із всієї цієї великомасштабної політичної вистави вийшов великий «пшик». Арсенія Яценюка замінили на Володимира Литвина, створили недієздатну урядову коаліцію (бо вона навіть не має формальної більшості) у складі БЮТ, частини НУНС та Блоку Литвина. Перед тим ряд народних депутатів і міністрів змінили політичні симпатії, вибравши більш надійні для своєї професійної і бізнесової діяльності ніші, не дуже переймаючись проштампованим тавром «Зрадник». Подумаєш, зараз всі зрадники, а список очолюють сам Президент і Прем’єр-Міністр!
Так термін «зрадник» почав втрачати свою первісну сутність. Від частого вживання зрада почала сприйматися як звичайна дія в арсеналі політиків, що не має жодного стосунку до процесу державотворення, економічного і соціального курсу. Тому  жупелом «зради» користуються фактично всі політики. Але особливо вдало цей жанр застосовує Ю. Тимошенко.   У грудні минулого року на цей титул претендував В. Стельмах, на якого повісили всіх собак за падіння гривні. У січні п. р. «хлопчиком для биття» став В. Ющенко, винуватий у зриві газових переговорів і високу ціну за газ. У лютому крайнім призначили В. Хорошковського, котрий був звільнений за профнепридатність (хоч півроку тому назад робота Митниці ставилася за приклад). Проте «головним зрадником» лютого став би В. Пинзеник, якби він не упередив удар і сам не написав заяву про відставку.
  Скористалися можливістю обмінятися звинуваченням у державній зраді Президент та Прем’єр і на засіданні РНБО, де розглядалися питання газових угод з Росією. А продовженням словесної перепалки невдовзі стали практичні кроки з вияснення вельми специфічних стосунків ціною у декілька мільярдів гривень: кому належать 11 млрд. куб. м. російського газу – РосУкрЕнерго чи Нафтогазу України. Тут вже «зраду національних інтересів» гарно замісили на застосуванні силових структур, арештах, серцевих нападах і нагородах. Хоч, врешті-решт, мова йшла лише про банальні приватно-бізнесові інтереси двох найвищих державних посадовців.
Характерно, що озвучити позицію РНБО (читай – Президента) з газових питань і дезавуювати висловлювання Прем’єра доручено першому заступнику глави Секретаріату Степану Гавришу, котрого з повним правом можемо занести в реєстр зрадників. Судіть самі. Ось деякі висловлювання С. Гавриша, коли він ще був без портфеля. «…коли до влади прийшов діючий президент, ми не лише не просунулися вперед по шляху побудови сильної української держави, а, навпаки, відступили до рівня 1916 року». «За один рік Ющенко зміг провалити всі досягнення, набуті Україною за п’ятнадцять років». «Коли президентське оточення каже «Так, Ющенко», воно тим самим підтверджує політичну конструкцію, в якій влада належить сім’ї – родичам, кумам, сватам». «Команда Ющенко направила зусилля на збагачення саме себе і своїх родичів. Президент знаходиться в опозиції до власного народу. Ті ідеї, котрі він пропонує суспільству, далекі від демократії і національних інтересів» і т. д. і   т. п. Не дивно, що на сьогодні Ющенко має команду із десятка не дуже дружніх між собою людей, які приймають рішення у нього за спиною, розходяться у поглядах і готові принести його в жертву заради власних інтересів. Так що, бал в Україні правлять зрадники?
Останнім часом «правилом хорошого тону» серед політиків стало звинувачення у зраді національних інтересів за позитивне відношення до Росії і навіть просто ділові стосунки з нею. Теж, в принципі, логічно. Якщо не вдається навести лад всередині країни, потрібно знайти зовнішнього ворога. От Юлії Володимирівні і перепало на горіхи («здача національних інтересів) за те, що домовилася з російськими представниками про кредит у 5 млрд. доларів для покриття дефіциту державного бюджету. У відповідь пропрем’єрська частина правлячої коаліції разом з регіоналами і комуністами відправила у відставку міністра закордонних справ Огризка за «здачу позицій України» у Міжнародному суді з приводу острова Зміїний. Аргументація типова – непрофесіоналізм і нездатність захищати національні інтереси. Інакше кажучи, зрада ідеалів. Чиїх, питається.
Вигідну все-таки тактику обрали правлячі кола країни! Розділили людей на три-чотири головні табори і примусили вболівати за ту чи іншу команду, як на футбольних матчах. Притому нічого не втрачаючи. Бо діє свого роду принцип з’єднаних сосудів: зменшилося в одному, добавилося в іншому. Всі, хто залишився поза цими таборами і має дещо іншу точку зору, ризикують бути зарахованими до ворогів української державності або, ще гірше, прихильників повернення до часів СРСР. От і опустилися в обговоренні серйозних українських проблем, за всім зовнішнім антуражем, до рівня звичайних сільських бабок Фрісьок. Головний показник ефективності дискусій – хто кому краще заліпить «проміж очей» і склопоче аплодисменти масовки.
 
Максим Кернасовський
maxim [19.03.2009] | Переглядів: 3961
Мітки: #Ющенко 

2 3 4 5
 Рейтинг: 38.8/3

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook