для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Облога химер 2


Облога химер 2
… Гвардія вишикувалася біля Короля, поряд стояли стомлені битвою лицарі. Народ почав скандувати:
- Слава Королю Віку! Слава Королівству! Слава! Слава! Слава!
 

Король і лицарі притисли своїх коней і самі схилилися в поклоні:
- Дякую! Дякую мій народе! Ми з Вами перемогли! Слава Королівству! – Король вітав натовп, і в повітрі, багатотисячним голосом залунав гімн Королівства.
 
Раптом слова гімну змішалися з незрозуміло звідки линувшим гулом, в якому при наближенні, яскраво чувся гімн Північного Королівства… Пісня потонула в брязкоті зброї і командах чужою мовою… З усіх вуличок, що вели до палацу виходили воїни в іноземній формі. Гвардія Роша відразу перешикувалася і на чолі з Королем рушила їм назустріч. Оторопілий народ кинувся хто куди. Червонний жбурнув Сінгі в колонаду, що підтримувала балкон палацу, і скочивши на коня, помчав до свого Короля. Хто вони? Звідки тут взялися? Як – перемігши заколотників друзі опинилися в пастці?
 

Лицарі ще більш здивувалися, коли побачили на чолі війська… Дона… Того самого Дона, якого щойно Рош розрубав навпіл! Він їхав на кремезному, під стать своїй статурі, вороному коні, а поряд з ним Імператор Північного Королівства і  Верховний Жрець Північного Королівства, або як його називали ВВП -  Верховний Володар Півночі – два карлика з Північного Сходу, які своєю жадібністю до чужих земель наводили жах на всі сусідні королівства…
 
- Сто чортів в печінку! – розлютився Червонний, - що це, в біса, таке?!!!
- Рош, ти сліпий або дурень – невже ти думав, що ти б так легко мене переміг, аби то дійсно був Я?!!! – відверто глузував зі здивованих лицарів Дон.
 
Почалася запекла січ. Військо Дона і  союзників разів в п’ять-шість чисельно переважало гвардію Роша. Ламалися мечі, тріщали обладунки, то там то тут бризкав фонтан крові… Вік прокладав собі дорогу мечем, прагнув дістатися до Північного Володаря і його Імператора, та ворожа армія весь час крила своїх ватажків. Не відступаючи ні на крок від Короля, немов вихор проривався Червонний:
 
- Мій Королю, обережно!!! – хрипів він, раз по разу відбиваючи страшні удари. Поряд в смертельному водовороті  бився Рош. Відразу було видно, що сили не рівні, проте це не зупиняло витязів, відступати було нікуди – хіба що здати Королівство…
Рошу вдалося пробитися вперед, але це кинуло його в оточення ворогів. Червонний, який весь час був біля Короля, метнувся йому на допомогу, та в цю мить Король опинився сам на сам десь з десятком чужинців і Червонний в останню мить відбив удар, який ледь не проломив Королю спину.  Король понісся до Роша, та вже було запізно – оточений Рош не міг довго триматися і за якусь мить його схопили вороги..
- Рош!!!!!!!!!!!! Тримайся!!! - прохрипів Король і вони з Червонним полетіли до нього. Та це не допомогло – Король сам ледь не впав з коня, наскочивши на ворога.
- Червонний! Рятуй Короля… - прохрипів Рош, який пручався в руках чужинців, - тікайте!!!
- Рош!!! – Та удар, який ледь не вибив Короля з сідла був останнім аргументом і Червонний міг допустити що завгодно, але не смерть Короля – свого друга.
- Тікайте!!!
Їх погляди зустрілися. Червонний подивився на Роша і зрозумів, що нічим не зможе йому допомогти. А от Короля втратить…
- Тікайте! Може ще зустрінемося… - видавив Рош.
- Прощай… - якусь мить Червонний дивився в очі Рошу, стримуючи сльози, та все ж повернувся до Короля, який прагнув дістатися Роша і визволити його.
Червонний опинився поруч:
- Назад! Мій Королю – ти загинеш!
- Рош!!!  - лише міг проричати Король.
- Сто чортів в печінку! Вік стій!!! – волав Червонний, та Король вже летів на вірну смерть.
 

Червонний порівнявся з Королем і схватив його коня:
- Вибач друже… - і тримаючи однією рукою Короля за талію, другою вдарив його в голову. Король втратив свідомість від велетенського кулака друга і впав в його обійми… Віртуозно керуючи конем (недарма кращого вершника марно було й шукати в усьому Королівстві) і однією рукою рубаючи ворогів, Червонний вивозив Короля з поля бою, прямуючи до Палацу. Удари сипалися звідусіль, оскаженілі вороги прагнули вбити Короля, та влучали лише в Червоного, який не звертаючи уваги на рани, ніжно тримав Короля, закриваючи своїм тілом.
 
Ошаленілі вороги кинулися за лицарем, прагнучи за будь-яку ціну дістатися Короля, та ніщо не може зупинити Червонного, який виносить з поля бою Віка… Прорвавшись до колонади, в якій залишилася Сінгі, Червонний осадив коня і спішився, бережно тримаючи непритомного друга. Сінгі в цей момент з останніх сил відбивалася від двох гвардійців, які порвали на ній одяг і майже схопили дівчину.  Влучний удар меча і один з ґвалтівників уже лежав розрубаний, а інший кинувся тікати від оскаженілого Червонного, який підхопив Сінгі і поніс їх з Королем до стіни Замку. Намацавши у візерунку стіни відбиток трьох рук, Червонний приклад свою долоню до однієї з них і в стіні відкрився отвір, куди витязь й щез разом з друзями. Отвір закрився перед оторопілими ворогами, які розлючено гатили по стіні мечами, та марно…
 
До Замку під’їхали два Карлики з Доном:
- Куда ані к чорту дєлісь?!!! – лютував Північний Володар.
Раптом, вбита Леді почала скручуватися кільцями і через мить змія з обличчям Леді обвивала Жерця:
- Вашє вєлічєство! Я памагу Вам получіть Віка… - солодко зашепотіла вона
- Ах ти курва! – вигукнув Дон і вихопивши меча, кинувся на Леді.
- Падажді! – зупинив його Жрець, - ну давай, потаскушка – помогі…
- Вашє вєлічєство, но Ви мнє гарантіруєтє мєсто у Вашіх ног… - вірно дивлячись у очі прошепотіла Леді.
- К черту! Ти давай доставай єтого падлєца Віка!
Леді підповзла до стіни і намагалася знайти шпаринку в яку б вона могла змією просочитися… Та отвір закрився за Червонним так щільно, що неможливо було побачити бодай найменшу тріщину…
- Ну, шо, стерва, помогла? – глузував Дон.
Леді зашипіла на нього, прагнучи плюнути отрутою.
- Вашє вєлічєство…
-    Брись, нічтожєство! – пнув її ногою Жрець. Леді ображено зашипіла, відповзла геть і зиркнувши на тріумфуючого Дона повними люті очима, обернулася на химеру й полетіла геть, плюючи навколо себе отрутою…
- Ну вот, я к Вашім услугам, Вашє Вєлічєство! – на північній мові звернувся Дон до Верховного Жреця…
- Ну что ти, Дон? Ти же тєпєрь тут полноправний владика… Я прієхал только поздравіть тєбя с побєдой, і прослєдіть, чтоби ти не обдєлался как прошлий раз – Жрець глумливо засміявся в очі Дону, - Смотрі только, нє забивай кто твой НАСТОЯЩІЙ Хазяін, – він добродушно  потріпав по плечу свого Імператора.
- Мой Господін! – звернувся Імператор до Жерця – а почєму ОН Король?
- А что? – не зрозумів Володар.
- Солнцєлікій Господін, помілуйтє – зачєм Вам в Вєлікосєвєрной Імпєріі і Імператор, - Карлик надувся від пихи, - і король?
- Син мой, нєужто ти его опасаєшся? Хотя ти прав… - зачєм нам Король?
- Нє понял, о Господін? А кто жє я? – обізвався Дон.
- Ну ти…- задумався Жрець, -А кєм ти єго назначішь? – звернувся він до Імператора.
- Ну… Намєсніком! Ілі… - Імператор наморщив свого смішного лоба, -  Гєнєрал-губєрнатором…Пожалуй  мнє нравіцца-Гєнєрал Губернатор Малого Королєвтва! Ух! Как звучіт! Дон тєбє нравіца твоя новая должность?
 

Червонний ніс на руках непритомного друга, плутаючи по вузенькому коридору. Поранена Сінгі йшла поруч. Якийсь час вони мовчали… Раптом лицар зупинився, поклав Віка на підлогу і важко дихаючи сів на землю.
- Мій пане… - кинулася до нього дівчина.
- Все нормально, маленька… Все нормально… Якщо в такому випадку взагалі буває нормально… - гірко прошепотів Червонний.
- Ти поранений… - Сінгі відірвала від залишків блузи шматок тканини і почала перев’язувати найглибші рани.
- Сінгі… - прошепотів Червонний, - через пару миль ми досягнемо першої стоянки – там розберемося.
- Ти втомився… Тобі треба відпочити…
- Пусте… Всі ми, без виключення, колись відпочинемо назовсім… - іронічно кинув Червонний, - Сінгі… - він важко обійняв дівчину, - Сінгі, наш Король… Ми програли країну…
 

В королівському палаці було гамірно – нові власники метушилися брутально оглядаючи свої володіння.  Із вдоволеним реготом Дон пробігав очима свої нові покої:
- А нічого так – можна жить…
- А ето что за урод? – в історичній залі Жрець невдоволено зупинив свій погляд на вишуканій статуї одного з героїв минулого сторіччя, саме того, що вів визвольну боротьбу земель сучасного Королівства проти Північної імперії.
- Звіняюсь, Вашє Вєлічєство! Ща ісправім! – і Дон запустив в  героя сокирою…  Гигикнувши, він задоволено повернувся до Жерця.
- Сто чортів в печінку!!!!!!!!! – срібна скульптура похитнувшись від удару полетіла на блискучу мармурову підлогу, вдаривши піднятою рукою Дона…- Чортів вилупок!!! – Дон розлючено копнув статую, потираючи вдарене плече…
- Не поворачивайся к єтім сволочам спіной! – розреготався Жрець, - Ну хватіт там… Пашлі в тронний зал!
- Клята курва! – заходячи в тронний зал, Дон вдарився об двері, здавалося сам палац противився приходу нового господаря…
- Шото дворєц тєбя нє любіт, - зауважив Імператор.
- К черту! Я его сєйчас нє полюблю! – Дон розлючено тицьнув кулаком в двері.
- Ну шо Ви носітьсь по залу как дєті?! – метушня Дона й Імператора почала дратувати Жреця, - Дон! Сядь на трон! Ти жє Сам Гєнєрал Губернатор Малого Королєвства в концє-концов ілі кто?!!! Надєнь корону! Во! О, Господі… Дон! Повєрні корону – ти єйо задом напєрєд надєл! Шут гороховий… …Тьфу ти! Совсєм заморочіл мєня, дурєнь, какая, к черту, корона? Зачєм Губернатору корона? Скідивай корону! Нє положєно!
 
Двері широко розкрилися і в тронну залу велично впливли розкішні носилки. Пурпуровий оксамит важко звисав із золоченої рами, завіса, розшита коштовним камінням бряжчала в такт руху, вишукана золота вишивка прикрашала розкішну тканину. Раптом один з тих, хто ніс носилки, спіткнувся і ледь не впустив вантаж… Померши при життю рази три, вкрившись холодним потом, ставши блідим немов стіна, неймовірним зусиллям хлопцю вдалося втримати дорогоцінну ношу. Та все ж ледь помітне коливання було відчутне і відразу ж покаране батогом наглядача. Носилки плавно опустилися і відразу ж двоє хлопчиків відкрили напівпрозорий полог з якого з’явилося обличчя Хана Ахмада – найбагатшого і найвпливовішого вельможі Королівства. Позаду нього з’явився ще один хлопчик із золотим опахалом, а перші два шанобливо подали володарю руки.
- Хеєрлє кон! То єсть – рад прівєтствовать, Намєсніка Двохглавого Священного Орла на зємлє! – Прєдлагаю нє терять врємя і плавно пєрємєстітся в трапєзную, даби достойно отпраздновать нашу с Вамі пабєду! Дон, - різко окрикнув він, - слазь с трона!
- Вєсьма пріятно Вас відєть, - не менш привітно відповів Жрєць, - тєм болєє, что у нас тєпєрь єсть намного большє поводов тєсно общаться, і я увєрєн, что ето общєніє будєт взаімно пріятним і полєзним всєм.
Розлігшись на розкішному ложі Жрєць і Хан потягували густе червоне вино і повагом вели розмову, періодично кидаючи погляди на новоспеченого правителя, біля якого метушився віконт Рич.
- Я сказав – ні! Ми разом з ним розважимося!
- Ваша Величносте… - підлабузо занив Рич, - але ж я п’ять років чекав цього моменту!!! Він мене тоді смертельно образив…
- Ага, смертельно образив – нахитнув дверима… - гигикнув Дон.
- Ваша Величносте..
- Я сказав – НІ! – Дон грюкнув келихом по столу, та так, що розтрощив витончений кришталевий фіал (саме той, з якого Сінгі давала протиотруту Королю Віку…), - хіба що… О! Ти особисто можеш його катувати! Якщо він, звісно, не пристане на наші умови… - розреготався Дон, - хоча, я думаю, він не зможе нам відмовити… Я б, особисто, на його місті погодився!
«Ну то ти, а то Рош», – подумав Рич, але розумно промовчав.
 

Нарешті друзі дісталися першої стоянки – передбачливі лицарі обладнали таємний хід «залами» в яких містилося все необхідне для виживання. Цим ходом можна було покинути палац непоміченими і відійти від нього так далеко, що ніхто б і не подумав їх там шукати. Більше того – якби чужинці й потрапили до таємного ходу (що повістю виключалося), то знайти стоянки перепочинку було зовсім нереально: Червонний в одному, відомому тільки їм трьом місці, підійшов до стіни, знайшов між природнім малюнком на стінах свою долонь і натиснувши, відкрив малюсіньку шпаринку, в яку й проштовхнув здивовану Сінгі.
- Де ми? – озирнулася навколо себе дівчина і побачила, що в печеру звідкись проникало тьмяне світло, десь в глибині журчало джерельце, декілька відгалужень вели в сусідні «кімнати», в глибині стояло величезне ліжко, здатне витримати трьох богатирів, далі кам’яна піч, над якою була розщелина в каменях, а поряд добрячий запас дров… В цілому це було схоже на печеру, в якій вони зупинялися, як їхали до Палацу, але більш надійно облаштована і абсолютно недосяжна для сторонніх…
- Одна з наших шпаринок! – вдоволено підморгнув Червонний і бережно поклав Короля на ліжко, - місце де будемо лише ми втрьох, і до того ж в цілковитій безпеці!
І дійсно – Сінгі обернулася і побачила, що дірочка, в яку вони прослизнули повністю закрилася, на її місці була стіна. Втомлена Сінгі притиснулася до плеча Червоного і справді відчула себе надійно й безпечно.
- Ну що, маленька, подобається тобі тут? – Червонний обійняв дівчину за талію, - ну облаштовуйся - тут ми залишимося на певний час, поки залижемо поверхово рани…
Дівчина озирнулася на плескіт води. Червонний всміхнувся:
- Отам, в боковій залі джерельце з маленьким басейном. Вода там доволі прохолодна, але не крижана. А я поки розпалю вогонь.
Сінгі звернула в бокову «кімнатку» та побачила там джерельце, яке било зі скелі десь на рівні її грудей і струмінь води падав в кам’яний басейн. Дівчина скинула з себе залишки порваного в битві одягу, і з насолодою підставила тіло потужному струменю води. Червонний розвів вогнище   і не відмовив собі у задоволенні помилуватися Сінгі, яка купалася в сусідній печерці.
-Ой! – зойкнула дівчина відчувши на собі чиїсь гарячі великі руки. – Мій пане, дозволь я омию твої рани!
Червонний розлігся в басейні, а дівчина почала натирати його тіло піною та розминати втомлені битвою і важкою ношею м’язи…
-Мррррррррррр, Сінгі, моя дівчинко… Ну досить поки що, досить… - провівши рукою по стрункому стегну Сінгі, зупинив її Червонний, - спершу пішли до Короля...
Вони вийшли в основну залу, Червонний підійшов до великої скрині і дістав звідти новий одяг.
- Так, а в що ми тебе одягнемо? – підморгнув лицар дівчині, - Хоча навіщо тебе одягати? – Червонний погладив її по щоці, провів по грудях, спустився до живота... – Все ж ні - нам ще Короля треба привести до тями… Так-с…, - Червонний перебирав одяг, - тут до тебе не ступала нога жінки – лише ми втрьох тут бували, - і обличчя лицаря засмутилося, згадавши про Роша, та він спробував відігнати темні думки, - так що одягнешся в моє, хоча ти «трохи» менша за мене…
Червонний дістав зі скрині свою сорочку і подав Сінгі. Дівчина потонула в ній – настільки великим був контраст між кремезним дорідним Червонним і високою стрункою дівчиною. Сорочка Червоного обгорнула тіло дівчини, повністю його поглинувши. Лицар зворушливо дивився на цю картину – тендітна дівчина здавалася ще меншою і беззахиснішою в його одязі. Сінгі сором’язливо затягнула червону куліску на грудях, прагнучи зменшити виріз сорочки, який здавався їй надто глибоким.
- Ну ж бо! Не старайся – тобі так гарно! – почула вона голос Червонного, від якого її щоки зашарілися, - отак, моя дівчинонька, - поправив складки на її плечах.
 

Король, точніше тепер вже колишній король, лежав на ліжку. Його обличчя було бліде, а  дихання важким і глибоким. Раз у раз з його грудей виривався важкий втомлений подих. Друзі роздягли Короля і Червонний бережно підняв його на руки, немов дитину, і поніс в басейн… Прохолодна вода і повітря, що проникало у печеру десь через покручені канали у каменях зробили свою справу – Король відкрив очі і оглянув кімнату пустим поглядом.
- Пити… - простогнав він.
Сінгі подала йому келих свіжого вина. Він випив напій залпом, не відчуваючи смаку. Червонний сидів в басейні, поклавши голову Короля собі на коліна і дбайливо вдивляючись в його обличчя:
- Ну слава Богу! Вік! – зрадів він, що друг нарешті прийшов до тями.
- Де ми? Що трапилося? – важко дихаючи запитав Король.
Сінгі перезирнулася з Червонним…
- Ми в нашій печерці, - коротко відповів Червонний, - в тій що перша по дорозі від Палацу.
- Нічого не розумію…, - Король дивився навкруги, - Червонний!!! – радісно пізнав друга. Лицар полегшено зітхнув і ласкаво провів по волоссю Короля, - Сінгі… - ніжно прошепотів Король, - дівчина посміхнулася, промиваючи Королю рани, - чому ми не в Палаці? Де Рош?
Червонний відвів погляд, промовчав, потім зібрався з духом:
- В Палаці зараз Дон і Північні Карлики. Рош там же в полоні, якщо його ще не вбили. Ми програли.
- ЯК?!!!!!!!!!!! – стрепенувся Король, - а що з Королівством буде?!!!!!!!!!!!
- Прос**ли Королівство…, - прямо відповів Червонний, - тепер Північ може робити, що завгодно…
- А де був я? Я нічого не пам’ятаю…
- Ти хотів вбити Верховного Жерця, кинувся в саму гущу бою. Я з Рошем були поряд… - Червонний допоміг Сінгі перев’язати чергову рану Короля, - отак, затягуй сильніше… Рош прорвався вперед, потрапив в оточення, його захопили вороги. Ти кинувся йому на допомогу, проте зробити нічого не міг – тебе просто вбили б або взяли в полон, що ще гірше. Я просив тебе зупинитися – ти не слухав… Тоді я був змушений вдарити тебе, щоб ти втратив свідомість і  переніс на свого коня. Я вивіз тебе з бою, підібрав Сінгі і ми щезли таємним ходом…
- ЯК ТИ МІГ?!!!!!!!!!!!!!
- Вибач, друже… Інколи я змушений робити тобі боляче… Інакше б ти загинув… Не смикайся – порвеш перев’язку.
- ТАК ЗАГИНУВ БИ!!! КРАЩЕ ЗАГИНУТИ В БОЮ, ВБИВШИ ВЕРХОВНОГО ЖЕРЦЯ, НІЖ ЗНАТИ, ЩО МОЯ КРАЇНА ПІД ЇХ П’ЯТОЮ, А РОШ В ЇХНІХ РУКАХ!!!!!!!!!!!!
- Спокійно, Вік… Їх було в чотири-п’ять раз більше ніж нас. І ти б не дістався ні до Жерця ні до Імператора. Тебе б просто вбили б в спину – я ледь відбивав удари, що сипалися на тебе. Я сам не свій від того, що буде з Королівством… Але втратити тебе я не міг… - прошепотів лицар, провівши рукою по плечу Короля.
- Червонний!!! Ти хоч розумієш, що тепер буде?!!!!!!!!!!!
- Я що дурень? Звісно розумію… - зітхнув він, - але ти поряд і живий – це вже не мало.
- Та кому я потрібен? Кому я потрібен, якщо просто щез з поля бою?!!!
- Не ти щез, а я тебе вивіз, до речі, проти твоєї волі.
- Що тепер буде з Державою? Як я тепер буду дивитися в очі людям? Он хоча б їй, - Король кивнув на Сінгі, - на мене сподівалися, мені вірили… А тепер вони там – під владою Карликів, а я тут – в повній безпеці…
- Вік!!! Ти з глузду з’їхав? Ти б там поліг…
Червонний непомітно кивнув Сінгі… Дівчина все зрозуміла і подала ще один келих вина:
- Ваша Величносте…
Король машинально прийняв келих і погладив Сінгі по волоссю.
- Вік, - Червонний торкнувся оголеного плеча Короля.
- Я не хочу тебе бачити!!! Як ти міг мене так зганьбити – я втік з поля бою мов боягуз!!! – Король відштовхнув руку лицаря.
Обличчя Червонного потемніло і перетворилося на камінь. Він не сказав ні слова.
- Як ти міг?!!! Ми ж завжди були друзями!!! Я завжди тобі вірив!!! І ТИ, ТИ – мій Червонний так вчинив зі мною… Я вірив… тобі…, я… любив тебе… більше за всіх… - вино яке подала Сінгі почало діяти і Король заснув.
Червонний мовчки підняв Короля на руки, загорнув у поданий дівчиною рушник, витер і поніс на ліжко. Бережно поклав, вкрив і сів поряд… Якусь хвилину він вдивлявся в дороге обличчя друга, потім потемнів, важко зітхнув і відійшов від нього, ховаючи від Сінгі сльози…
Сінгі готувала вечерю. Знайшовши запаси, вона варила картоплю, дістала засолену рибу, на вогні кипіло вариво з сухих фруктів, а дівчина вже місила тісто.
Червонний бродив туди сюди по печері, потім щез в бокову кімнату, прагнучи залишитися на одинці зі своїм болем…
 

Вік спав, звалений дією зілля, яке Червонний звелів Сінгі подати Королю…
Вік… Його дорогий Вік, якому він служив вірою і правдою. Вік, з яким його стільки пов’язувало, з яким вони ділили разом і страшні дні підпілля, коли його замки, його артілі, його копальні, його стайні було розорено, коли на нього самого полювали вороги, коли йому стільки раз пропонували: відцурайся від Віка і все в тебе буде добре, і запеклі бої, коли Червонний довіряв Віку як самому собі, а в битві перш за все беріг друга, часто отримуючи удари, що сипалися на нього собі, і солодку мить тріумфу і смертельну небезпеку, коли він практично врятував тяжко пораненого Віка і лише швидкість Червонного і знахарі, яким він його відвіз, змогли витягнути Короля з лап смерті… І тепер його Вік, найдорожча людина, практично відрікся від Червонного лише за те, що він врятував йому життя, не давши загинути… Червонний даремно прагнув стримати сльози, які вже котилися по його обличчю…
 

Дівчина сформувала симпатичні хлібці і поставила їх до маленької печі. Озирнувшись вона помітила, що окрім неї в печері спить лише Король, а Червонний кудись зник… Сінгі збентежилася залишившись без надійного плеча. Стурбовано оглянула печеру, зазирнула до басейну – лицаря не було. Обшукала місце де був вхід з підземного ходу – ніяких слідів. Занепокоєна дівчина моталася по кімнаті, не знаходячи собі місця… Зазирнула в бокові маленькі печерки – одна з них слугувала складом запасу їжі й води, інша була манюсінькою і її стіни складалися з висічених з каменю полиць, на яких стояло безліч якихось чарів. Нарешті зазирнувши в ще одну, вона побачила там небувалий запас зброї – мечі дворучні і одноручні, бойові сокири, булави, щити різних форм, ланцюги з кулями і шипами – безліч важкої зброї і трохи арбалетів, луків, списів… Тут же висіла різноманітна збруя для коней… Придивившись, Сінгі побачила серед всього цього багатства могутню спину Червонного… Лицар сидів, опустивши голову, вся його постать була сповнена туги і суму, дівчині здалося, що вона чує його плач… Вона дивилася на цього кремезного лицаря, який зараз був втомлений і розчарований, здалося світ перестав для нього існувати, все що його хвилювало стало дріб'язковим, скорбота повністю поглинула його. Сінгі відчула небувалу ніжність до такого сильного, і одночасно, такого вразливого чоловіка, вона фізично відчувала як огортає його плечі, прагнучи заховати від туги, врятувати від печалі і зігріти теплом свого серця… Нарешті наважившись, вона підійшла і ледь чутно, нерішуче, обійняла його опущені плечі, притислася груддю до його спини і відчула як вкриває його своїм теплом, як струмінь ніжності виходить з її грудей і оповиває мужнього і, одночасно, тендітного душею лицаря. Він поєднував в собі небувалу силу духу, здатність долати свій страх, небачену енергію і водночас - його вірність, його честь, його шана власної гідності, його любов до друга, його глибока прив’язаність до Держави робили його вразливим і навіть сентиментальним. Він міг витримати найкривавіший бій, та не міг знести те, що друг його відцурався…
- Мій пане…
- Сінгі, облиш… - лицар важко стис її долонь, - ти сама все чула… Він не хоче мене більше бачити…
- Йому зараз важко…
- Він відрікається від мене…
- Тільки не від тебе… Це неможливо!
- Проте…
- Зруйновано все, за що він боровся. Йому зараз дуже тяжко…І ти не дав йому померти за його ідеали…
- Ти розумієш, що я не міг його втратити?!!!!!!!!!!!!!! Він для мене все!!!!!!!!!!!
- Звісно… Аби всі відносини були такими вірними й чистими як твої до нього – світ був би інший… І наше Королівство теж…
- Я не покину його. Ніколи. Навіть якщо він зречеться мене – я завжди буду поруч. І завжди прийду на допомогу…
 

 
Вночі Червонний прокинувся від того, що відчув холод на своєму тілі. Відкривши очі, він побачив, що їхня ковдра повністю опинилася на Віку, який уві сні ненароком стягнув її. Всміхнувшись, лицар потягнувся, щоб підтикати зручніше друга, а самому вкритися плащем. Та піднявшись на лікті, Червонний побачив, що ковдра наполовину сповзла і з Сінгі, яка лежала між ними. Дівчина спала, повернувшись до нього обличчям, і закинувши руку за голову. Її шоколадно-медове волосся розметалося по шовковій золотавій подушці, вії тендітно опущені, вона спала лагідно посміхаючись уві сні, чуттєво напіввідкривши ледь вологі ніжно-рожеві  вуста. Волосся розсипалося по бурштинових дівочих плечах, ковдра відкрила круглі, пружні, з рожевими бутончиками груди, один з яких ховався під золотою китицею ковдри. Дівчина інстинктивно лежала повернута обличчям до лицаря, під золотим покровом ковдри вимальовувалися її стрункі ноги, тонка гнучка талія, сильні стегна… Червонний замилувався цією картиною, вдивляючись в темряві печери в обличчя дівчини. Її оксамитова шкіра пахла свіжістю й духмяними травами. Лицар занурив кремезну долонь у водоспад її волосся, відчувши ледь вловимий запах чи то меду чи липового цвіту. Губи дівчини всміхнулися у відповідь на його дотик, вона потягнулася і вмостилася по-зручніше біля нього. Червонний вдоволено подивився на неї і в його очах заграли сластолюбні  вогники. Витязь ледь чутно провів рукою по її обличчю, погладив ніжну шию… Непрокидаючись, дівчина посунулася йому назустріч, всміхаючись своїм снам… Червонний обвів основу її грудей, відкинув китицю ковдри, помилувався на стрункий живіт, на якому вимальовувалися вигинисті м’язи… Задивився на акуратні пружні груди і торкнувся губами її вуст… Дівчина відкрила великі шоколадні очі і зустрілася поглядом з палкими і ніжними зіницями Червонного. Впустивши його в свої вуста, вона оповила ніжними руками його кремезну шию і пристрасно притулилася до лицаря, притиснулася плоским животом, розпласталася об його широкі груди, відчула тілом його жагу. Червонний міцніше занурився в дівчину, проникаючи у її губи, ловлячи її вологі вуста і гаряче дихання. Сінгі прагнула стати одним  цілим з ним, вона тулилася до його тіла, обхопила  довгими сильними ногами лицаря і з жаром пестила його губи, гладила його долоні, що обіймали її перси, схилилася до його грудей, ловлячи їх губами. Червонний замурчав від задоволення і ще сильніше здавив її грудки, спускаючись іншою рукою до стегон, що немов ліана оповили його. Сінгі рухалася до нього, повністю насолоджуючись кожною миттю їх пестощів. З вуст дівчини зірвався приглушений стогін, коли його руки прослизнули по внутрішній стороні її стегон. Вона скажено подалася йому назустріч, вигинаючись в його руках. Лицар не поспішав, хоча відчував несамовите бажання рухатися вперед, та одночасно він, як і вона, не хотів пропустити жодної краплини їх ніжностей… Він поступово відкривав мушлю, спершу зупинившись на перламутрі її створок, не поспішаючи відразу знайти перлину чи зануритися в саму глибину. Червонний відчував насолоду,  спостерігаючи за дівчиною, обличчя якої палало вогнем і раз по разу тонуло в солодкому забутті… Відчуваючи шалене єднання з лицарем, Сінгі стисла його ногами, подалася вперед, з її губ зірвався стогін , тіло здригнулося і за мить вона впала на його груди. Червонний притис її, пірнув обличчям в волосся, відчуваючи як її вії лоскочуть його груди. Він гладив гнучку спину, цілував волосся… Тіло дівчини пронизливо  відчувало кожен, щонайменший його дотик, кожен клаптик її плоті відкрився йому на зустріч і зараз довірливо приймав ласки лицаря. Вона відчувала небувалу довіру, небувалу ніжність, коли він пестив її спину, розслабившись в його руках, вона почувала себе як ніколи гарно… Через якусь мить Сінгі почала цілувати його обличчя, заринаючись в коротке волосся і притягуючи до себе. Червонного не потрібно було запрошувати двічі – накривши її губи поцілунком і обійнявши за плечі, він перекотився, поклавши дівчину перед собою, і обійнявши її стегна, притягнув до себе… Дівчина зустріла його вологим жаром і тіснотою, Червонний обійняв Сінгі розчиняючись в ній… Він згадав її кров в таверні, коли він врятував її, винісши з лісової бійки і вони вперше опинилися разом… Насолоджуючись дівчиною, лицар не поспішаючи смакував кожну мить, кожен рух їх кохання. Відчуваючи її щільне лоно він не витримав і вибухнув пристрастю, важко дихаючи і стискаючи дівчину в обіймах…Якийсь час вони лежали переплівшись тілами, не бажаючи розлучатися. Потім Сінгі знайшла губи Червонного і ніжно, ледь торкаючись накрила своїми вустами. Лицар відкрив очі і провів рукою по її волоссю:
- Сінгі… - промурчав він.
Дівчина гладила його, перебирала завитки волосся на його грудях, ніжно, майже нечутно пестила його гарячу шкіру, тонула в його ароматі, занурюючись обличчям в його тіло.
- Сінгі…. Ррррррррррррррр… Сінгі… - Ледь чутно воркотів богатир.
Дівчина милувалася цієї миті Червонним – повністю розслаблений з по-дитячому щасливим обличчям, він лежав, абсолютно довірившись їй. Вона ніжно-ніжно поцілувала його в губи, передаючи разом з поцілунком всю любов, яку відчувала до нього…
Вона пестила його тіло, розминала дебелі м’язи, знаходячи точки, від яких Червонного пронизувало насолодою… Вона цілувала його обличчя, ніжно покусувала плечі, терлася обличчям об його порослі волоссям груди, дражнила язиком бруньки на його грудях, лоскотала живіт, цілувала кремезні стегна… Від її виду і рухів, які вона здійснювала, лицар знову відчув бажання. Дівчина повернулася і схилилася до його ніг, пестячи і цілуючи кожен пальчик, розминаючи литки… Червоний відверто милувався нею, віддаючись її ласкам… Сінгі знову повернулася до нього обличчям, обіймала і масажувала  його ноги, вкривала їх поцілунками… Червонний ледь стримував вдоволений рик і розслаблено  відкликався на її пестощі… Коли дівчина обережно торкнулася губами його плоті, лицар солодко застогнав… Обійнявши долонями, вона з ніжністю цілувала його, відчуваючи тонку шкіру і пульсуючу силу його тіла. Червонний лежав, повністю довірившись їй і лише з губ раз по разу злітали п’янкі стони… Поглинаючи його, вкриваючи своєю ласкою, дівчина дарувала йому хмільну втіху, відчуваючи себе на сьомому небі, від його стогонів… Витязь владно поклав руку на її волосся і смакував її пестощі. Його єство відгукувалося на її вологі і ніжні рухи, він  упивався щастям, забувши про всі біди й образи, що звалилися на нього за останні дні. Його природа  озивалося наростаючою насолодою в усьому тілі, рука власно стискала волосся дівчини, смикаючи її в ритмі її ж рухів… Сінгі п'яніла від його реакції і натхненно тішила його своїми стараннями… Дівчина глибше поглинала його, не зупиняючись ні на мить, дихання Червонного ставало частішим, охкання голоснішим, рухи відвертішими, насолода гострішою… І ось дівчина досягла бажаного, приймаючи сильний гіркуватий смак його задоволення. З грудей лицаря вихопилося ревіння і потонуло десь під зводом печери. Сінгі трепетно поцілувала вологу плоть і щасливими очима подивилася на витязя… Червонний лежав, замруживши очі, віддаючись останнім, вже не таким гострим, пульсаціям хмільного туману. На душі дівчини було неймовірно радісно, її заливала безмежна ніжність і ласка, вона хотіла продовжити цю мить як найдовше, милуючись Червонним, що плив на хвилях щастя… Вона сиділа нерухомо, боячись порушити хитке відчуття гармонії. Раптом дівчина відчула на собі чийсь погляд… Відвівши очі від Червонного, Сінгі побачила, що за ними спостерігає Король…
 

 
- Ввести Роша!
Віконт Рич радісно кинувся виконувати наказ. Двері розчинилися і в тронну залу ввели лицаря. Закуті в кайдани руки, сплутані важкими ланцюгами ноги, порвана, забруднена кров’ю та пилом сорочка. Двоє донових гвардійців супроводжували його по боках, а попереду, тримаючи за накинутий на шию ланцюг, вів бранця Рич. Широко розвернуті плечі полоненого Роша, гордо піднята голова, викликали злість новоспеченого керівника Держави. Рош, трохи менший за Дона і однозначно більший за віконта, який з гордим видом вів його, виглядав нескореним, незважаючи на кроваві синці і сліди від батога, не кажучи вже про глибокі рани, отримані в бою, що ледь почали затягуватися. Гідно пройшовши повз карликів, що розляглися на подушках, ледь глянувши запливши оком на Хана, Рош змушений був підійти до трону, куди його, смикнувши потягнув віконт:
- Давай, давай, паскудо, шевели ніжками!
Рош підійшов до трону і нерухомо зупинився тупо дивлячись в очі Дону.
- Ну що, вбив ти мене? – сміючись кинув Дон.
Рош не почув запитання.
- Відповідай, коли з тобою розмовляє Володар! – смикнув його віконт. Закривавлені губи Роша скривилися в іронічній посмішці.
- Так-с, вірний лицар Короля, - насмішкувато почав Дон, - як воно в королівській в’язниці?
Рош кинув на Дона байдужий погляд.
- Значно краще ніж тобі на королівському троні… До речі, ти забув одягти корону… - кивнув Рош.
- Замовкни, покидьку! – Рич смачно вдарив Роша в щелепу.
- Ану тихо, Рич! – гаркнув на нього Дон, - не чіпай мого любого Роша, він не навмисно хотів мене вбити, - єлейно зазначив «вінценосець», - тим паче, що в мене на нього великі плани. Так, що, Роше, славний МІЙ лицарю, - насмішкувато-улесливо звернувся Дон до бранця, - як бачу у темниці тобі не солодко… Та й не місце такому вельможі як ти в буцегарні… Сам розумієш – твого Віка вже не має, та й якби був – там Червонний має всі права, одним словом – вибір в тебе невеликий, і ти як розумний хлопчик, розумієш, що тобі робити… Я від тебе багато не хочу – скоро буде моє Помазання на престол, - в цей момент Імператор щось зашепотів на вухо Жерцю, на що останній відповів задумливим поглядом, - так от від тебе вимагається «небагато» - на святі з приводу мого входження на Престол, ти принесеш мені клятву вірності, публічно станеш на коліна, поцілуєш мій чобіт…
- Це твоє улюблене становище – на колінах, - відповів Рош Дону, насмішкувато кивнувши в бік Жерця і Імператора.
- Та як ти смієш?!!!!!!!!!!!!!!! – Рич ще раз заліпив Рошу по обличчю, розбивши губу.
- Дон, ти боягуз, підлабузник і негідник! Ти зрадив Королівство, кинувши його на задоволення сусідам заради примарної насолоди посидіти на чужому троні з виглядом господаря. Гірше тебе лише потвора-леді, яка взагалі не зупиняється ні перед чим, лиш би одягти на себе корону. А тоді навіть повноцінно поносити корону не дали. І правильно – бо зрадник не гідний цього! Тішся, дитино, поки твій повелитель це тобі дозволяє! Та не думай, що я колись стану перед тобою на коліна! – з цими словами, Рош сплюнув кров, що сочилася з губи на підніжжя трону.
- Ах ти сволота!!!!!!!!!!!!! – в гніві кинувся Рич на Роша.
- Стій! Не чіпай! – гнівно окрикнув його Дон, - кинути цього «нескореного» назад в каземати! Може порозумнішає… Тим паче, що я Хану обіцяв частину його володінь, - вже тихо додав він говорячи сам до себе…
 

 
Підземний хід ставав дедалі крутішим – друзі підіймалися вгору. Долаючи останні милі шляху, що зв’язував Королівський Палац і Цитадель Червонного, яка ховалася на віддалених кордонах Королівства високо в горах, лицар підтримував втомлену дівчину за талію, періодично поглядаючи на друга. Вік був понурий і мовчазний – незважаючи на те, що вони були разом, пробачити Червонного він не міг.  Лицар відчував це і сам був насуплений і пониклий. Сінгі як могла намагалася їх втішити, та все ж відчувалося, що між друзями висить гнітюче непорозуміння – попри все тепло, попри всю вірність друга, Вік не міг примиритися з Червонним, що й гнітило витязя…
 

 
- Ей! Поді сюда! – покликав Жрець Імператора. Останній швиденько підбіг і шанобливо схилився в поклоні, - шо там у Вас, сейчас?
- Как Ви і вєлєлі – подпісиваєм договор об общєй історіі!
- Ето правільно! Умний мальчік! Токо ти там смотрі нє забудь основноє – что там с нашім флотом?
- Сєгодня закончім!
- Маладца! Харашо работаєм! Нє то что етот мєрзавєц Вік – відітє лі он рєшіл что оні нєзавісімоє государство!!! Нічого – ща с Доном бистренько всє ісправім… Только Ви бистрєє работайтє, бистрєє – мнє надоєло здєсь сідєть – хачу назад в свой сєвєрний чертог!
- У мєня ужє рука боліт подпісивать!!! Я нє могу работать в таком тємпє!!! – капризно заскавучав Дон.
- А прідєцца! – весело підморгнув Північний Імператор.
 

 
Високо в горах, порослих лісами, неприступно височіла цитадель Червонного. Туди й привів друзів лицар, прагнучи заховати друга в безпечному місці, допоки він відійде від шоку через те, що Королівство опинилося в ворожих руках. Цитадель була розкішною і надійною – тут легко можна було протриматися незліченну кількість часу і одночасно непогано відпочити і розважитися. Фортеця займала доволі велику площу, була обнесена височезними укріпленнями, облаштованими різноманітними захисними засобами, що навіть у відсутність господаря перешкоджали проникненню туди чужинців. Глибокий рівчак по контуру, в який була спрямована гірська річка, вертикальні стіни, бійниці, катапульти. У фортеці постійно перебував гарнізон найвірніших, особисто перевірених бійців, озброєних так, що навіть Рош і Король заздрили Червоному, окрім того з десяток дужих вовкодавів бігало по маєтку . На баштах муру сиділи кам’яні орлани, вони нагадали Сінгі химер на королівському замку – можливо вони теж в разі нападу можуть оживати і захищати свого господаря? Дівчина кинула запитальний погляд на Червонного, на що лицар відповів задумливим обличчям – все може бути…Ділянка, яку займало володіння Червонного, дозволила розташувати на ній власне палац, який в разі необхідності міг перетворитися в абсолютно неприступний замок, величезний манеж, де трималися елітні коні Червонного, парк, що починався вишуканими статуями, фонтанами і квітниками з трояндами та лілеями, а закінчувався дубовим гаєм, який ще далі ставав лугом, де можна було вдосталь гарцювати на конях. Через фільварок тік бурхливий гірський потічок з холодною кришталево чистою питною водою, який і живив фонтани парку. Окрім струмка, цитадель мала декілька підземних джерел питної води, значні запаси їжі та зброї, розгалужену систему підземних ходів, одним із яких і прийшли друзі. Була голуб’ятня з поштовими голубами, які дозволяли Червонному зв’язатися з  будь-яким своїм іншим замком, де стояли його війська чи Королівським палацом. Та по правді кажучи, голуби були не основним зв’язком цитаделі зі світом – це Сінгі зрозуміла, коли лицар привів її в одну із кімнат, де було повно різноманітного зілля, лежали старовинні чарівні книги і стояв доволі великий кришталевий шар. Підійшовши до нього і щось пробурмотівши, друзі побачили тронну залу Палацу, якраз в той момент, коли Рош плюнув на підніжжя трону і розлючений Дон звелів кинути його назад у в’язницю.
- Ну слава Богу! Живий… - прошепотів Червонний, - залишилося тебе витягти звідти… Тримайся, друже – ми по тебе повернемося! – лицар змахнув сльозинку чи то суму чи злоби на нових господарів Палацу, - чуєш, Вік! – прагнув від підбадьорити Короля, - ще є надія повернути Роша! Тим паче – він не зламався! Так що веселіше – ще все попереду! Вік! – обійняв він за плечі друга, - ну ж бо, Вік! Досить хандрити! Зараз ми зробимо так – ти відпочинеш в мене в гостях, до речі ти давно тут не бував. Сінгі теж насолодиться моїм палацом і нашим з тобою товариством. А потім я буду підтягувати всі свої сили, які, я впевнений, мене не зрадять і подумаємо над реваншем і в першу чергу над визволенням Роша. Він тримається молодцем і до нашого приходу буде рватися в бій, щоб допомогти нам помститися… Тим паче, що однією проблемою менше – ці потвори один одного «з’їли» і Леді ліквідовано. Вік! – стиснув Червонний друга.
Король як і раніше гніваючись на друга, скинув його руку і похмуро подивився йому в очі.
- Вік! Сто чортів в печінку! Може досить? Так, я знаю тобі важко – все що ти робив пішло коту під хвіст і зараз в нашій Державі править бал Північ, схиляючи наше Королівство як хоче. Так, я це розумію і мене це дратує ! Але дати тобі там загинути я не міг! З твого героїзму нічого б не вийшло – Королівство все одно опинилося б під п’ятою сусідів, а тебе б не було живого! А втратити тебе – це для мене значно важче, ніж зганьбити честь Королівства! Тим паче, що врятувати Державу я не міг! Віку, друже, - Червонний тепло й вірно подивився в очі друга, та побачив там лише холод і сум. Вік скинув руку Червонного, вийшов з кімнати й пішов в майстерню – різьбити по дереву.
- Мій пане… - обійняла Червонного Сінгі, - він заспокоїться… Йому дуже боляче зараз… Ти повинен його зрозуміти і підтримати… Ти відігрієш його тут і ми знову повернемо собі Короля! Ви помиритеся… Мій пане… - Сінгі ніжно поцілувала його вуста.
- Моя дівчинко… - лицар стиснув її долонь, дивлячись кудись вдалечінь, прагнучи приховати сльози…
 

 
- Що там за метушня? – роздратовано проричав Дон, почувши на майдані перед Палацом якийсь шум, і гнівно підійшов до вікна.
Перед палацом зібрався натовп, населення збуджено щось обговорювало і вимагало зустрічі з правителем.
- Люди цікавляться як може бути панщина вісім днів на тиждень, Закон про яку ми вчора, за Вашим велінням, оголосили народу…
- І шумливі ж покидьки! – Дон сердито закрив вікно, - ей там! – звернувся він до керівника внутрішньої гвардії, що тепер мала права розправлятися з різними бунтами і протестами, - утихомирте їх!
 
To be continue… (можливо)
То лі єшо будєт…
***
 
Липень, 2010
 

© Roshenka [12.07.2010] | Переглядів: 4945

2 3 4 5
 Рейтинг: 26.8/15

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook