От, Ashnar Lynx, наприклад, вважає, що у побудові нашої, так би мовити, демократії мають місце дрібні огріхи («Ми пробуємо скопіювати, не помічаючи дрібних огріхів, які накопичуються, і призводять у підсумку до краху).
 
Звичайно, кожен сам собі визначає, що то є - дрібний огріх, що таке системні помилки, що розуміється під непрофесіоналізмом, а що взагалі вважається злочином і злочинною діяльністю. Ну, певна річ, усі ці визначення і уявлення базуються на світогляді людини, залежать від міри її освіченості, ментальності, моралі і моральності. А іще від того, чи співала мама колискові в дитинстві і, навіть, які. Від того, чи навчав татко майструвати шпаківні і лагодити велосипед. Чи водила бабуся у секцію боротьби або в басейн. З ким водився, кого мав за взірець. Та й, просто від того, чи були вони – батьки…
 
Так у нашій країні склалося, що у політику і державницькі інституції НОРМАЛЬНІ люди працювати не йдуть. На питання чому(?) відповідь очевидна: тому, що у цій царині виживає і навіть добре почувається лише НЕНОРМАЛЬНА людина. Це такий індивід, у якого людські якості перебувають у конкретно визначеному співвідношенні. Щось додати, або вилучити – і особина вже не має шансів попасти у це коло.
 
Чого ми чекаємо від таких людей? І що маємо? Я склала таку собі порівняльну табличку (ліворуч – якість або риса характеру, яку пересічні громадяни у своїй більшості хочуть бачити у політикові або чиновникові, праворуч - якість або риса характеру, яка натомість насправді притаманна політику або чиновнику нашої країни):
 
- чесність - відсутня
- непідкупність - продажність
- патріотизм - відсутній
- порядність - відсутня
- освіченість - трапляються куповані дипломи
- професіоналізм - скоріше відсутній, ніж є у наявності
- висока мораль - аморальність
- державницька позиція                      - відсутня
- розум                                                                         - якщо є, то використовується вузько специфічно;
                                                                                       якщо недостатньо, то поповнюється
                                                                                       допоміжними якостями сумнівного, ба, навіть,
                                                                                       від’ємного штибу.
 
Чому саме такі особи у владі, писалося багато, різними словами і під різними кутами зору. І серйозно, і весело, і гнівно, і дотепно, і обурено, і сумно… Тому толочити воду у ступі у черговий раз не буду.
 
У політиці і чиновництві зараз гарують (виключно на себе) особи віком від 25 до 60 років. Це вихідці із компартії і комсомолії СРСР, їх діти та, навіть, онуки. Їх становлення відбувалось певним чином. Вони до своїх крісел пройшли певні шляхи. Вони, безперечно, морально готові до цієї роботи. Але результат, який вони можуть видати – суто специфічний внаслідок специфічності особистих якісних потенцій. Вони абсолютно підходять для видачі бажаних результатів праці в умовах совка. І абсолютно не підходять для роботи в умовах демократії. Більше того, вони ніякої уяви не мають про сутність демократії і методи, способи її розбудови та зміцнення.
 
Зрештою, їм і не потрібно а ні фахово, ані будь-як розбиратися у цьому, бо їх мета ніяк не пов’язана з демократією. Хоча, якщо бути більш точною, то демократія цим особинам необхідна лише у тій частині їх діяльності, яка дозволяє їм сісти на голову народові. Саме тому ми чуємо від них лише голосні гасла і не бачимо жодної справи на користь країні і ії громадян. Саме тому їх роззявлені пащеки галасують про розбудову або знищення демократії (в залежності від контексту подій), про «покращення життя вже сьогодні», про їх особисті криваві битви за щастя народу, а руки у цей час крадуть, крадуть, крадуть… Вони, як солодкоголосі сирени, гіпнотизують нас гарними словами, голосними закликами, а у цей час напихають власні кишені заробленим нашими горбами добром, нашим особистим, приватним добром. Саме тому нам не вистачає а ні на якісне харчування, а ні на ефективне лікування, а ні на гарний відпочинок, ані на комунальні платежі. Коротко кажучи, на людське життя.
 
А ми слухаємо. Слухаємо і обираємо. Обираємо і ЗАВЖДИ не тих. Бо не треба слухати. Треба ДУМАТИ. Аналізувати, порівнювати, робити висновки. І лише тоді обирати.
 
Усі чули, та, не всі дотумкали, що то є – управляти власним життям. У будь-якій країні її господарем є народ. Задля керування нею і порядку у ній народ обирає собі актив – людей, які повинні підтримувати правила існування спільноти, яка у цей час будує житло, шляхи та мости, виготовляє одяг, взуття, меблі, праски, сіє та пече хліб, лікує хворих, навчає грамоті та професії, словом, працює.
 
Оцей обраний актив є по суті найнятим колективом. Спільнота, виробивши продукт, заробивши на ньому гроші, частиною цих грошей оплачує роботу активу.
 
А за що ми йому платимо? Причому, останнім? Може, він розробив досконалі правила нашого співіснування? Та, нехай, навіть, не досконалі, а просто прийнятні? Може, тих правил, які цей актив прописав у законах, він сам дотримується, як того вимагає від решти громадян? Я вже не кажу про моральні якості активу, який ми САМІ ДОБРОВІЛЬНО всадовили на власні шиї.
 
Ми, отримавши самостійність і незалежність, жодного дня не замислились над тим, що закони пишуться ДЛЯ НАС. Ми їх не читали. Не вивчали. Не аналізували. А у ці закони обраний нами актив заклав і продовжує закладати вибухівку, яка рано чи пізно здійме у повітря наше спільне житло.
 
Ми, отримавши мізер власної свободи, відкараскались від влади податками і роками не звертали на неї уваги. А вона у цей час бурхливо клонувала сама себе, мовчки віднімаючи у нас все більше заробленого нами для власного спочатку розкішного існування, а згодом – і безумовного ПАНУВАННЯ. Ми із господарів за смішно короткий час перетворилися на холопів, кріпаків. Бо не цікавились, що робить влада, як робить, для чого і для кого.
 
Навіть, коли на пост прем’єра призначено було особу з кримінальним минулим, ми проковтнули це, як дрібну крихту. Далі – більше. А ми – продовжуємо мовчки ковтати.
 
Хто ж нам винний?! І чому ми такі сліпі? І чому ми ЇХ, а не СЕБЕ називаємо владою? Ми нічого не переплутали?
 
Ну, нашу нерозумність на початку самостійного існування ще якось зрозуміти можна. Але невже двадцяти років не достатньо, щоб уяснити, що влада – це не Азаров, не Тимошенко, не Ющенко, не Янукович, не Кучма або Кравчук, а МИ! Саме МИ! А всі вони – наймити. Нехай, навіть, високооплачувані.
 
Ми дозволяємо їм плодитися і розмножатися, як ненажерливій сарані, яка нищить усе на своєму шляху. Ми дозволяємо їм понукати нами, наче ми їх власність – безсловесна скотина. Ми дозволяємо їм нахабно здирати з нас останнє. Ми дозволяємо їм безсоромно дефілювати перед нашими очима у дорогому вбранні, коштовних цяцьках, розкішних авто, ба навіть, чавити нас, як тарганів. Усе це у той час, як самі ледь зводимо кінці з кінцями. І, що найогидніше, знаходимо виправдання  саме такому їх існуванню і поведінці.
 
У підсумку не ми управляємо, а нами управляють.
 
Тому у мене є величезне побажання сліпим, що прозрівають. Не заради прихильників Тимошенко, а заради себе самих, знайдіть у собі сили сказати собі правду: немає влади в Україні. А ні з боку «влади», а ні з нашого боку – з боку народу. Є бригада, яка прийшла не заради нас – звичайних громадян, а заради СЕБЕ. Не слухайте розмови і обіцянки. Рахуйте їх справи, дивіться на результат, робіть висновки. Шукайте достойників у владу.  
 
Та «державна політика», та «демократія», яка зараз «будується» в Україні, не має дрібних огріхів. Натомість має системні злочинні дії, розраховані на конкретний результат – шалені статки, які пояснити здоровим глуздом неможливо.
 
Ми зараз усі разом у одному дірявому кориті під назвою Україна. Нас несе лихий вітер на рифи. І чи вирулимо, чи не розлетимось на друзки, залежить НЕ ВІД НИХ, А ТІЛЬКИ ВІД НАС.
 
Багато разів це уже говорилося, але плекаю надію, що з кожного разу хоча б по одному слову, хоча б до однієї людини, але доходить.