«Нi,  ти  цього  не  збагнеш.  Занадто  в  тебе  вiдмiнна,
простолiнiйна, грубо витесана душа й груба шкіра...  
Хоч  нам,  власне, й треба б таких чортів, як ти...»
І. Багряний «Огненне коло».
 
По дорозі до аеропорту ми не говорили. Не було ані теми ані бажання. За інших умов я взагалі б не робив цієї поїздки, але мій пасажир продав уже геть усе і раптом вирішив зекономити на таксі. А може раптом захотів поспілкуватися зі старим другом? Даремно він обрав мене для цієї місії. Він знає як я ставлюся до співгромадян, які валять з моєї країни на ПМЖ в далеке й чудове забугор’я. А може саме тому він обрав саме мене?
 
В аеропорту ми не спілкувалися. Навіщо? Вирішив валити – вали. Дорога килимом. Чалапай туди де сито і стабільно. Човгай в ті краї де «тепло, море і фрукти». Що мені з того? Ти відчалюєш звідси, а я залишаюся. Я не збираюся звідси їхати. Мені чорт забирай тут подобається. А ти дивишся на мене наче хочеш аби я підтвердив правильність твого вибору. Дарма. Не дочекаєшся. Чого власне я мушу робити над собою зусилля аби допомагати тобі виправдовувати вчинок який сам для себе вважаю огидним?
 
Зібрався їхати – їдь. Не дивися на мене мов собака побитий.
 
Коли нарешті об’явили його літак, він підвівся і простягнув мені руку. А я демонстративно склав руки за спиною. Потискання руки серед іншого – знак поваги. А я не збирався його обнадіювати. Я його не поважав. За цей вояж. За цю подорож. За його рішення. І ще за дещо.
 
І отут його прорвало.
- Ну скільки ще ти будеш у дитинство гратися? – горлав він. - Ти що не розумієш? Ця країна безнадійна. Це кінець усьому. Кінець усім надіям і сподіванням. Донецькі ніколи добровільно не віддадуть владу. Далі – або донецький диктат або громадянська війна. Хіба не зрозуміло?
У відповідь – мій сумний зневажливий погляд. Мовляв: «не грузи».
Але його це розпалило ще дужче.
- Ну на що ти сподіваєшся, скажи мені НА ЩО? Ти сам говориш, знайти нормального працівника – проблема. Ти сам кажеш, фахових працівників все менше й менше. Ці люди розучилися працювати. У цій країні вміють тільки красти і дурити. Всі крадуть у всіх і всі одне одного дурять. Так буде завжди. На що сподіваєшся ти?
У відповідь – дивлюся у стелю немов нічого цікавішого ніколи не бачив. Мовляв: «тобі ще не набридло»?
А він немов на улюблену хвилю присів.
- Я тебе не розумію. Ти сам кажеш що головне – збудувати власний добробут. Ти сам кажеш що все життя робиш бізнес на завдяки державі, а всупереч їй. Тебе гнобить податкова. Душать інспекції. Нищать банки. Кидають працівники. Там ти міг би вже бути мільйонером. А що ти робиш тут? Хіба ти живеш? Ти виживаєш! Скажи мені заради чого?
У відповідь – глузливий погляд. Мовляв: «я сказав би, але тобі не збагнути».
Він дещо вщух.
- Зрозумій, я ж не підприємець. Я науковець. Чим я маю займатися тут? Там – перспективи, гранти, бюджети. А тут?
У відповідь – моя скривлена пика. Мовляв: «то нащо виправдовуєшся? Вали!»
І це нарешті його виснажило.
- Збагни, - каже він ледь не плачучи. – Я не можу жити тут спокійно. Тут все летить шкереберть. А в мене сім’я, діти. Що чекатиме на них тут? Яке майбутнє я їм влаштую?
У відповідь – втомлений погляд. Мовляв: «ти ще не закінчив»?
 
Нарешті він загас. Мовчки підхопив свою валізу. І почалапав до літака, кинувши мене через плече: «Господи, що тебе тільки тут тримає?»
 
А я стояв і дивився йому у спину, відчуваючи легку бридоту. Ця людина колись заїздила мені усі вуха розповідями про щасливе майбутнє української незалежності. Потім він так само плескала мені на вуха оповідями, яка гидота тодішній президент Кравчук і який вирій постане під владою голови опозиції Кучми. У нього палали очі коли він прогризав мені череп патяканням про український рай під керівництвом Ющенка.
 
Здається питання побудови раю він нарешті вирішив остаточно – рай треба будувати не в Україні.  Що ж – це його рішення. Здається тільки він з ним дещо запізнився. Може не треба було так наполегливо шукати рай в політичних перемінах? Може варто було злиняти зразу?
 
Машину я зупинив біля першого ж кафе. Настрій був паршивий, тож кортіло взяти 50 гр коняка. Але водійські права чергового дезертира не варті, тож прийшлося давитися кавою. Проте – можна було сісти біля віконця, помедитувати на машини що проїздили трасою і помислити за життя.
 
А й справді що мене тут тримає?
 
Виїхати на ПМЖ за кордон мені пропонували чотири рази. Росію – не заліковую, туди кличуть кілька разів на рік, незважаючи на мої запевнення що я переконаний український націоналіст. «Росію не любиш? А хто із нас тут її любить?!»
 
Проте сама думка про виїзд з України на ПМЖ здається мені огидною, незважаючи на всі політичні переміни і життєві труднощі. Чому?
 
Ну взагалі то я переконаний (і ніхто мене не зіб’є з тої думки) що я живу у найкращій країні світу. Я не олігарх і не депутат, серед тих хто читає ці рядки є чимало людей набагато заможніших за мене. Але – не в грошах щастя. Щастя грошами не вимірюється. Найбільше щастя у моєму житті – це коли народився син. За гроші цього щастя не купиш.
 
А найбільше нещастя – коли розбився на мотоциклі мій ліпший друг. І ніякими грошами цього не виправиш. І ніякі судові вироки над «невинними» і «непричетними» не заспокоять невтішну мати і не зігріють душу товаришам.
 
Існують місця в які і небожителі пішки ходять. Існує воля перед якою і олігархи безсилі. Від місця проживання та воля не залежить. Мені раз довелося побачити людину багату настільки що я того навіть не розумію. І настільки ж нещасну. Дядько, чий місячний дохід більший певно за все моє майно, «накрив поляну» першім ліпшим гостям (були б сантехники – накрив би сантехникам) бо йому кортіло просто висловитися. Випивши, він сумно хнюпив: «розумієте, втратив я час аби займатися сином. Усе бізнес-бізнес-бізнес. Дружина з сином до мене – а я їм 500 баксів в зуби і відчепіться. І що тепер? Де дружина? Де син? По закордонах тиняються? Кого я виростив? Кому усе нажите передам? Знаєте, моя зграя товаришів не просто їх по світу з торбою пустить! Вони ще й познущаються за роки принижень від мене. Влаштують сина десь мийником машин або пістолетником на заправці. Як пити дати!» Вийшовши з тої садиби, ми ще довго говорили з моїм супутником. І дійшли спільної думки – з таким щастям нехай казяться ті гроші.
 
Повторюю ще раз, я вважаю що живу в найкращій країні світу.
 
Негаразди бувають у всіх і скрізь. В моїй країні їх теж з достатком: корупція, непрацюючі закони, паршиві шляхи, донецькі при владі. Ну то хай їм грець. Негаразди – тимчасові, а Україна – вічна. Рано чи пізно донецькі підуть від влади, або стануть невід’ємною складовою строкатої української політичної мапи. От тільки самі вони так еволюціонізують ще, ой як не скоро. Власне – а навіщо їм те? Перевиховання донецьких здійсниться тільки за одної умови – в разі опору націонал-патріотичних політичних партій і громадян які вважають себе українцями. А не малоросами та хохлами.
 
А вибачте хто ж їх зупинятиме, якщо всі націонал-патріотично налаштовані громадяни втечуть за бугор? З ким тоді залишиться Україна? І найголовніше – що то за такий патріотизм, якщо люди що вважають себе його носіями ладні втекти зі своєї країни тільки тому що вона вскочила у халепу?
 
Проти волі проситься думка. Українська повстанці з УПА роками переховувалися по криївках, жили упроголодь, відбивали атаки щурів з НКВД і атакували їх самі. Цікаво ким їх вважають нинішні патріоти, які люблять свою Україну з меридіану Канади? Дурнями? Диваками? «Ольга Гасин поцікавилася, чому ж їм, втомленим і виснаженим, не піти на Захід? З гіркою усмішкою Шухевич відповів, що вони потрібні тут, в Україні, і нікому не потрібні там, на Заході»
Правда, дурень?
 
Я не маю жодного жалю чи співчуття до емігрантів. Власне, а чому я мушу їх жаліти? Вони поїхали звідси тому що їм тут було погано. Поїхали вони туди де їм, за визначенням, буде добре. То за логікою, це вони мають жаліти мене, а не навпаки. Але раз до разу я чую одне й те саме: «Вони емігранти, от небораки!» Або: «я не хочу тут жити, я емігрую». Гаразд і що далі? Чергова людина вирішила що жити треба там де краще. Гаразд, це її вибір. Тільки люди добрі, до чого, ну до чого тут патріотизм?
 
А іще краще звучить вислів: «я повернуся коли тут все владнається і складеться демократичний лад». Перекладаю з емігрантської на українську: «коли я і такі як я, що лишилися тут, усунуть донецьких від влади або змусять їх рахуватися із собою, то панове емігранти, нарешті обдарують нас милістю…». А те що в процесі цієї боротьби якась кількість «тих хто не поїхав» посмакують ментівських кийків та готелю «У діда Лук’яна» панів-емігрантів, певно, цікавить мало.
 
Вони повернуться ПІСЛЯ – коли ми будемо зализувати свої рани.
 
Свобода і демократія нікому й ніколи не давалися даром. Американці майже п’ятдесят років мусили відбиватися від англійців аби вибороти право на існування. У 1812 році англійці взяли Вашингтон, зчинили у Білому домі жагучу пиятику і на згадку «громадянам вільної країни» спалили Білий дім к свиням. Зараз на виїзд в Америку стоїть черга.
 
Ми – нічим не кращі. Свої свободу і права нас спіткає виборювати ще довго й наполегливо. І горе тим хто цього не розуміє. Але чим важчий шлях – тим смачніша перемога. Кажуть Юлій Цезар перед боєм угадував хто з його солдат лишиться живий, вглядаючись в обличчя. Якщо пика була червона – значить вояку кортіло битися. Отже – виживе. Якщо пика бліда – значить вояк боїться. Тоді, до ворожки не ходити – загине.
 
Кажуть хто хоче – шукає можливість. Хто не хоче – шукає причину. Ті хто їде з країни наводять мільярди причин чому не лишатися на рідній землі. Можливості шукають ті хто лишається. Коли Франція мусила виплачувати контрибуцію Німеччині після війни, французи мусили сплачувати податки на мило, парасольки та тютюн. То платили і не верещали. Добровільні внески робили навіть паризькі повії. Великий мікробіолог Луї Пастер відсунув геть усі дослідження, зайнявся варінням пива і не вгамувався доки французьке пиво не посунуло на ринку знамените баварське.
 
Хіба не дурень? А уявіть які гроші йому платили б в США чи в Британії?
 
Можна зазначити – еміграція навіть корисна для спільноти патріотів. Хто боїться – поїде. Хто не боїться – залишиться. Залишаться кращі. Вони й виборють свою свободу. Не вони перші. З Англії свого часу виїхало чимало громадян – вони стали предками сучасних американців. У Другу Світову «Бісмарк» топили, конвої в СССР водили і німецькі міста бомбами утюжили нащадки тих хто залишився.
 
Шкода тільки що статей змісту: «хай донецькі не сподіваються на легку перемогу – ми нікуди не їдемо, ми тут» я бачив зовсім небагато. Переважно Інтернет забитий скигленням: «тут життя не буде, тут повна безнадія, звідси треба їхати». Й тому інколи ловиш себе на думці, що політичного противника можна ненавидіти, але таки варто поважати. Хоча б тому, що він теж хоче жити у цій країні. Вона для нього теж має цінність.
 
Кожного ранку чимало моїх співгромадян їдучи по справах, уявляють собі Україну, якою вони хотіли б її бачити. Кожного дня вони працюють на здійснення цієї мрії. Може паршиво працюють, недолуго, невміло. Але вже пробачайте – як уміють так і працюють. Вони викручуються від обіймів ненажерливої податкової. Вони відбивають атаки скнарих інспекцій. Вони захищають свої права й свободи від свавілля влади. Це – боротьба. Це – війна. Це щоденна праця для майбутнього своєї країни.
 
Людина яка кидає товаришів під час війни в усі часи називалася дезертиром. У всі часи таких людей зневажали і засуджували. Тож нехай вони пробачають, але жалю чи співчуття до них у мене нема.
 
Дракон - Дмитро Калинчук