Коротко про себе. Якщо це можливо, коротко. З дитячих років я крім прізвиськ які виростали з коренів мого прізвища я носив ще одне, котре було загальним для людей моєї статури "Длінний". Хоча я й ріс в україномовному середовищі, але воно звучало так як я написав "Длінний". Це зараз, розмінявши п"ятий десяток я розумію, один метр та ще й дев"яносто сантиметрів більш слугує предметом заздрощів, а не причиною для насміхання. Але в роки моєї школяської науки це завдавало мені, правда лише інколи, певних неприємностей.
   Закінчивши навчання в середній школі, з досить непоганими оцінками, я не знайшов мудрішого рішення, як закінчивши  курси водіїв,  влитися до лав "Советской Армии". Я був стопроцентним "продуктом своей эпохи". Я не роблю ніякого аналізу того періоду нашої історії, тільки лінивий не кинув каменя в "совок". Хоча якби мене хто запитав, то я б чесно відповів, я за збереження Радянського Союзу, реструктурованого і перебудованого звичайно, щось на зразок Сполучених Штатів. Хоча й розумію, це неможливо було тоді зробити, так само як не можливо, або майже неможливо зробити це зараз. З часом, може бути, але то вже історія наших правнуків.Чесно віддавши свій громадянський обов"язок я повернувся на "гражданку", маючи за плчима "всьго" лише гастрит і один перелом. Потупцювавши з декілька місяців на життєвому роздоріжжі спрямував свої ноги до технічного училища, де отримав спеціальність "дизеліст моторист бурових установок" і свою першу дружину. Про неї власне і піде мова. Але вже не як про мою першу дружину, ми вже майже чверть століття як розлучилися, а як про таку собі людину, що вона змогла й чого добилася...
   Вітер мандрів не давав мені спокою ні в юності, ні в більш зрілі роки, та й зараз я не уявляю своє життя без дороги. Де я тільки не жив, чим тільки не займався, хоча левову частку свого життя провів у пошуках нафти й газу (після училища я закінчив ще й технікум по  спорідненій спеціальності). Не скажу, що грошовий еквівалент результатів моєї праці мене зовсім не цікавив, але сама праця, сам "процесс" мене захоплював більше.  "Движение это жизнь! Не путать с фрикциями!", цитуючи самого себе дістався я до берегів вже теплого моря, де й проживаю останні десять років.
  Моя ж колишня дружина зосталася там же, на тому самому місті і в томуж місті, вибачте за каламбур. Маючи досить великі амбіції, майже відсутні в мене, вона вирішила докорінним чином змінити своє життя. Маючи педагогічну освіту вона заочно скінчила ще й юридичний ВУЗ. Забігаючи трішки наперед хочу сказати, її дуже "гріє" словосполучення "ваша честь". В цьму не було б нічого поганого
якби честь була дійсно присутня.
   Вогонь, вода і мідні труби... Мідні труби це найтяжче випробування, тепер я це розумію. Не володіючи здатністю до самоаналізу і великим інтелектуальним потенціалом Олька (так умовно назвемо нашу героїню) мала непомірні амбіції, що замінювали її і самоаналіз з інтелектуальним  потенціалом та смаки і вподобання.
   Відпрацювавши декілька років в арбітражному суді Олька зрозуміла всю безперспективність свого перебування там і спрямувала свої стопи в народний суд. Хоч і з обласного центру та в районне містечко, але ж "ваша честь"!. Дйсно, краще бути першим на селі, чим останнім в місті. Отримуючи при цьому непогані девіденти в вигляді зарплатні і перспективи карєрного зростання.
  І все б було добре, та "житловий вопрос" був так і не вирішений, хоча спочатку Ольці обіцяли квартиру. Обіцянка цяцянка, зрозумівши це Олька сама взялася облаштовувати собі житло. Ще після весілля наші батьки купили пів будиночка, де ми й прожили разом якусь кількість років. Потім суд нам розділив ту частину і я був вимушений добудувати окремий вхід. Не буду кривити душею, я вийшов за межі дозволу Районної ради, будував з перспективою, на майбутнє. Хоча до сих пір там майже й не живу, періодично приїжджаю. Скориставшись моєю відсутністю і не звертаючи уваги на сусідів, котрі мають таке ж право як і я з Олькою на земельну ділянку, ми є співвласники, вона затіяла добудову. Не маючи дозволу Районного архітектурного відділу, згоди сусідів, так як і моєї згоди вона знесла наш спільний сарай і почала добудову, повністю блокуючи мені вхід в вою частину помешкання.
   Нвші з сусідами аргументи її не переконують, вона каже, з вовками жити, по вовчі вити. Ви тут "порозстраювались", а я теж маю право!  Хоча ніякого законного права в неї немає. Принцип справедливості можливо й мав би місце, якби вона звернулася до мене і сусідів з пропозицією, а не "стукала кулаком по столі". Чому не будувала разом зі мною, запитую? А в мене не було грошей, а зараз є, ти своє не "узаконив" за двадцять років, а я тільки добудую, зараз же й узаконю! А як же згода сусідів? А нас...ть!  Ось Ольчині аргументи.
   Ні, не в Швейцарії вона добудовує, не коштує це мільЁнів, хоча на зарплатню народного судді...  Звичайний побутовий, ніби то, конфлікт. Хоча звичайний він для стороннього спостерігача, а для його учасників, для всіх, він перетворює і без того нелегке життя на справжні бої без правил.
    Які можуть бути правила для "вашої честі"? Я так думаю що одне правило,
Закон. А якщо на закон плю"є сам суддя, то про що можна говорити, чого очікувати від таких "слуг народу".
   "Вышли мы все из народа!", а от куди прийдемо з такою мораллю. Дійсно стає страшно, ні не за себе, я вже якось впораюсь. За
державу? Всі признаки державності ніби є, навіть президент, якинй не є, самі вибирали, ніби то. Люди втрачають свою суть, свою людську суть. З вовками жити, по вовчі вити, а як же "Честь", ваша честь?  
   Так вона ж Олька, що з неї візьмеш...