для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Богданова липа або реінкарнація Криси


Богданова липа або реінкарнація Криси
Поважаючи чужий час, я виділила ізюм грубим шрифтом. Весь пиріг разом - безтурботна оповідка з підтекстом і не без моралі.
 

Першого липня обидві армії відпочивають. Воєнні дії обмежуються лише перестрілкою. Супротивники збирають трупи вбитих, король посилає за гарматами до Брод, а козаки збільшують висоту земляного валу.

 
Усе в житті не випадкове. Крім самого життя.
 
Відрахуйте від дня свого народження  дев'ять місяців. Потрапили на свято? Якщо випало на будній весняний день, не спішіть казати "ні". Загляньте до церковного календаря. Можливо, у тому році на ці дні припадала паска. До чого це я? Та якось заскочила до голови хуліганська думка. Спробувала від днів народження свого та своїх друзів відрахувати 40 тижнів назад і була зачарована результатом. Виходило як не 1-9 травня, так 7 листопада чи Новий рік. Деяку непевність вносила паска та трохи розмивали картину імовірні відпустки.
 
Якщо я і підганяю факти під бажану картинку, то хіба лозинкою, аж ніяк не батогом. Схоже, наші батьки так зосереджено будували світле майбутнє,  що про власну втіху згадували здебільша на свята. От і сходили з божого конвейєра цілісінькі святкові покоління. Відчуваєте нестерпну легкість буття?
 

. . . . .
 

Ми зовсім не планували заїжджати до Бродів. Більш того, ми мали досить розмите уявлення що це і де це. Проскакували безліч разів на шляху до Європи, але на прохання вказати їх місцезнаходження на трасі Київ-Чоп лише знизали би плечима. Адже дорога, що є продовженням Брест-Литовського проспекту ( от за всі ці роки не призвичаїлася називати його проспектом    **бєди) була для нас не трасою Київ-там Житомир, чи Ровно, чи Львів.
 
О, ні! Ми нічого не шукали у рідних палестинах. Вісімсот з гаком кілометрів українських земель були лише щільним фільтром на шляху до об'єктів наших поривань, такою собі офірою всемогутньому богу задоволень. Ще згірше. Заїжджаючи десь так за Ровно (люди добрі, ну не рівне ж воно, не рівне!!! погляньте на Ровінь у Хорватії, Равенну навпроти, можна до кельтських словників заглянути: ROWND - коло, населений округ,  (це лише версія, навскидку, шукайте свої))  ...   так от, заїжджаючи десь так за Ровно ми починали відчувати деякий дискомфорт - НЕ ДОМА..., при тому , що за Чопом цей дискомфорт зникав.
 
Хто, коли і як розставив невидимі орієнтири у свідомості - не знаю, та чомусь у Донецьку я почувалася ВДОМА, а за Ровно - У НИХ...  І це не дивлячись на те, що двадцяти одного року від різдва свого почула фантастичну у своєму алогізмі фразу: "На Донбассе жить хорошо, только хохлы вонючие понаехали!" Хай простить мене та людина, котра мені, українці, ці слова  адресувала. Хай простить мене за те, що я потривожила її пам'ять, я не маю на неї зла, і згадала про цей випадок лишень для того, щоб продемонструвати, як вправно працювали у ті часи штампувальники мізків. Хоч кіл на голові теши - у Донецьку - ВДОМА, а в РОВНО - НА ЗАХІДНІЙ...
 
У ті сімнадцять миттєвостей весни в листопаді-грудні 2004 року ми пізнали не лише себе, ми пізнали один одного. У  тій бентежній заметілі, у тому вихорі сніжинок, подій і людей Центр познайомився із Заходом. Дякувати Партії Регіонів, бо цього б могло не статися ще багато років. Центр познайомився із Заходом і закохався у нього з першого погляду. Вже з перших днів Майдану поняття МИ наповнилося новим, незнаним до того змістом, вже з перших днів Майдану двонімі мутанти стали пробувати на смак давно забуту материнську мову, вже з перших днів Майдану ми знали, що як тільки розтане сніг, ми рвонемо на Захід, і не у стару каргу Європу, а до оцих веселих і красивих людей.
 
Поїздка, що завела нас у Броди, була вже третя чи четверта. Ми славно погуляли по  Луцьку, завітали до Любарта, переночували у пристойному готельчику неподалік замку і зранку замість їхати згідно затверджених планів до якогось містечка із фортецею, несподівано рвонули до Львова на каву. От просто. Пити каву. Допилися до того, що почало темніти. Пора додому. А дім за 550 км. Які питання! Ми ж не У НИХ, ми ж У СЕБЕ! Вперед! Коли у нашої конячки стали заплітатися копита чи то, пак, колеса, а сонце вже не тільки сіло, а й стало готуватися з якої б ноги йому встати, ми таки прибилися до готелю "Європа" (куди ж без неї) у славному місті Броди.
 
Відвідавши нічничка і подивувавшися часовому розривові років так у 10-15 (кияни вже трішки підзабули, як це - купляти коньяк через металеву решітку) ми звідали ЙОГО.  ЩАСТЯ...  Для тих, хто не розуміє об чім річ, пояснюю: ніхто не знає, як воно виглядає і звідки береться, та на відчуття - воно таке легке, значно, значно легше за повітря, гніздиться у сонячному сплетінні і просочуючись крізь пори, витає навколо свого носія, заражаючи ні в чому не винних співпланетників. Крім тих, звісно, у кого стійкий імунітет.
 
А ще, хто знається на природі фізичних тіл, той швидко зметикує, що щастя не може не піднімати тебе над землею, і висота злітання залежить не тільки від об'єму ції субстанції, а й від низки сторонніх факторів, таких як камінь за пазухою чи гора на плечах.
 
Літаючи над нічними Бродами, ми ще не знали, що усе в житті має свою причину і сенс. А між тим невблаганна панна Закономірність вже відкривала своїм золотим ключиком двері у наші веселі долі. Зранку вона завела нас до місцевого краєзнавчого музею, а перед тим пригнала у вихідний день до робочого кабінету його директора, симпатичного молодого хлопчину із відкритим серцем і приязною посмішкою.
 
Явно, що дружина посилала чоловіка не до музею, бо за руку його тримав рішучий малюк років трьох. Прошу звернути увагу на цю деталь, не татусь тримав малюка, а малюк тримав батька за руку і з регулярністю метронома щосекунди за ту руку смикав, супроводжуючи кожен смик словами: "Ну, та-а...! Ну, та-а...! Ну, та-а...! Ну, пішли! Ну, та-а...! Ну, та-а...!" У мене не збереглися ні візитівка, ні ім'я цього пречудового директора, лише картинка - посмішка і намагання втриматися на ногах, бо синок його був наділений такою вольовою сенсорикою, що невимогливе "ось зачекай" було крихітці, як слону дробина.
 
Мимоволі хитаючися в такт, ми ловили кожне слово, добуте в нерівній боротьбі із малолітнім монстром:
 
- Так, значить, не в Олесько?! Підгірці?! Як зі Львову, праворуч?! Палац? Ага! Мушкетери?! Та що ви... Собор?! Домініканський?! Марія з немовлям? Позолота відновлюється на очах? (та цить... не штовхай... а може?...) А потім у Підкамінь? Прямо через ліс? Монастир? Походження дерева що? Хреста Господнього? І камінь? Який  камінь? Ну добре, добре, йдіть, ми знайдемо, ми зрозуміли...
 
- Хто що второпав? Як і я? Та, ладно, в машині карта є. Назви запам'ятали?
 
- А ти чула, що в ясний день із Підкаменя  видно Почаїв?
 
- А що це?...  Жартую... жартую...
 
Перед тим, як вирушити в путь, ми пройшлися залами музею. Музей та й музей, як тисячі інших. Та був у ньому один зальчик. На одній стіні - польська окупація таких-то років, на протилежній - радянська (читай - російська). І ти стоїш між тими двома стінами і до тебе починає щось потроху доходити. Ще не прочитаний латинський словник, ще не почуто про існування валійського, та перші молоточки чудернацького інструменту під кодовою назвою "самоідентифікація" вже починають постукувати по струнах твоєї деформованої  свідомості.
 
Підгірці зустріли нас божественною чорною керамікою (куди тим кічевим амфорам, купленим під Помпеєю!) і привітністю продавця. Чи, швидше, безкоштовного гіда.
 
- Отам - палац, отуди - собор, та як є час пройдіть у той бік, там росте Богданова липа.
 
- Що значить "Богданова"?
 
- Сам Богдан Хмельницький припинав до неї коня!
 
- Та ну!..
 
- А трохи від неї, праворуч, була церква, дерев'яна, 17-го століття.
 
- Чому була?
 
- Та позавчора якісь вар'яти спалили.
 
Я тоді вперше почула слово "вар'ят". І вперше побачила спалену церкву. Вразила одна деталь. Судячи з розмірів згарища, церква була чимала. Судячи з того, що не лишилося навіть абрисів її, полум'я було жахне. А за кілька метрів від попелища збереглася на постаменті фігура божої матері. І на ній ні штришка кіптяви. Звичайне диво. Буває...
 

 
Богданова липа полонила уяву. Ну, бачила я баньяни. Можливо, вони й більші. Та то ж чуже.
 
А потім ми їхали на Підкамінь, долами, лісами. Моментами хотілося кричати від тої краси, моментами відбирало мову. А в Підкамені ми разом видихнули: "ОГО..."  
 

 
Така собі улоговина, я б сказала, котлован, посеред якого крутий зелений пагорб. А на тому пагорбі - каменюка. Зрозуміло, в написах, від польської до російської. Зі зворотнього боку - заглибини у скелі, по яких можна видертися нагору.
 

 
Був у нашій компанії один Дон Кіхот, він, як ті заглибини побачив, так і рвонув наверх. Його дружина, не в силах терпіти муку очікування статусу вдови, розвернулася і пішла собі геть. Поважаю. А ми з сестрою залишилися спостерігати щось схоже на ролик із рубрики "А вам слабо?" Ту рубрику відкриває розумне попередження: " Ми ні в якому разі не радимо вам повторювати цей номер"  То ж не радимо і ми, але виключно за умови, що на вас будуть туфлі на шкіряній підошві. На відполірованих до блиску уступах це не найкращий вибір взуття.
 
- Ще п'ять сантиментрів уліво, а тепер десять сантиметрів униз. Став! А тепер правою ногою...
 
Отак, по міліметру, ми повернули Україні її славного сина. Як тільки Дон-Кіхотова нога торкнулася землі, сестра змахнула невидимий піт з чола і пішла за пані донкіхотовою, покоритель Каменя за нею, а я лишилася, щоб обійти Камінь ще раз. Обійшла. І побачила...
 
Я крикнула: "Ей!", але непевно якось крикнула, на пів-видоху. Невдобно ж... На мій окрик обернувся тільки Дон. О, ні, він би краще ішов собі... та Дон стояв уже поруч і вдивлявся в деталь:
 
- Оце так-так...
 
- Слухай, це ж природнє...
 
- Ще й яке природнє! Чиста анатомія. Сфотографуй!
 
Я лап-лап - скінчилася плівка! (цифровика розгепали у попередній поїздці)
 
- І більше нема?
 
- В машині.
 
- Сходить?
 
- Далеко. Та й крутувато. Ми ще приїдемо. Через пару тижнів.
 
Уже в машині Дон став гортати рекламні буклети про Підкамінь і кинув ніби ненароком:
 
- А знаєш як називається ця гора?
 
- Як?
 
- Рожаниця...
 
В монастирі нас прийняли, як рідних. Хоч до монастиря тим руїнам тоді ще було далеко. У 1938 році собор було сплюндровано, найбільший у Європі орган (зі слів чергового добровільного гіда) зник у невідомому напрямку, в келіях розмістилася божевільня, в самому соборі, здається, гараж, а у підземному приміщенні - розстрільня і трупарня. Щасливі були часи, звільнення українців набирало обертів. Зараз у тому підвалі підземна церква. Тоді роботи тільки розпочиналися, працювали студенти волонтери з України і Польщі.
 
Після Підкаменя ми зробили помилку - заїхали до Почаєва і отримали порцію окриків і, прости господи, обгавкувань від бабок-служительок, прошу вибачення у пастви Кирила Гундяєва, пишу, що бачила і чула, вразили портрети царя-батюшки, блазень-сторож у військовій формі царських часів. Компенсацією за конфуз став преподобний вид на Підкамінь, подивувала гра світла-тіні  -  з Підкаменя Почаїв видно, як біле марево на синьому небі, з Почаєва Підкамінь - темним  прорисом на білому тлі.
 
Досадуючи на втрату у Почаєві підкаменської благодаті, вибралися ми на проторений шлях, та й погнали до Києва. Дорога відсіяла зайве, розсортувала по вічках пам'яті грішне і праведне, намотала на колеса гіркоту розчарувань, заполонила душу світлими спогадами, спантеличила непроханими римами, якимись відстороненими асоціаціями...
 
Когда б вы знали, из какого сора растут стихи...
 

До стебла тонкого
липи молодої
припинав гнідого
сам Богдан-Зіновій.
 
Та чи знав, що неба
цвіт її дістане?
Я прийшов до тебе,
гетьмане Богдане.
 
Ти збирав каміння
в плетену корзину.
Ти шукав спасіння,
загубив дружину.
 
Перейшов дорогу
королю і хану.
Уступив лиш Богу
рідну і кохану.
 
Ой, чи чуєш, Хмелю,
як шумить та липа?
Я стою під нею
із гніздечка випав.
 
Від її безмежжя
холодіє рана,
бо у мене теж є
рідна і кохана.
 
З однією двічі
батьком охрестився,
другій глянув в вічі –
сам на світ родився.
 
Хай же Бог пошле їм
терпеливу вдачу,
бо держусь однеї,
за другою плачу.
 
Став моїм таланом
цвіт чортополохів.
Під згорілим храмом
загубив обох їх.
 
Ой, за пепелищем
сонця світ не видно!
Я полізу вище
виглядати рідну.
 
Ти ж поглянь за гаєм
степову кобилку.
Хай вона вертає
на мою розвилку.
 
Хай сідло червлене
серед степу скине,
хай летить до мене,
хай зі мною гине.
 
Бо розірве рота
золота вуздечка.
Бо на Жовті Води
буде Берестечко.    
 
Підгірці. Літо 2006
 

 
На цьому здоба закінчується і починається цвілий згірклий ізюм..
 
Коли той вірш нашептався, я подивувалася йому, та й годі. Але ж чомусь прийшли саме ці рими, саме ці образи. Повернувшись додому, я захотіла переглянути тему Берестечка.
 
А деньки тоді стояли гарячі. Спекотні, я б сказала, деньки. Мороз жарив так, що студеніло серце.
 
Це щоб освіжити пам'ять:
 
http://www.pravda.com.ua/news/2006/07/6/3124587/  
 
А це щоб сфокусувати зір:
 
http://www.indragop.org.ua/news/2009-03-06-282
 
Зверніть увагу на полковника Крису і на дату його переходу на бік Казимира ІІ.
З шостого на сьоме липня. Акурат через триста п'ятдесят п'ять років у цей самий день інша криса перейде на бік своїх політичних опонентів.

 
Усе в житті не випадкове. Крім самого життя...  
© Лісовська [01.07.2010] | Переглядів: 5221

2 3 4 5
 Рейтинг: 47.4/74

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook