для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Хроники Бульбії


Хроники Бульбії
Днями передивився «Тараса Бульбу» Бортка. Помилувався гарними костюмами. Переглянув бойові сцені вправно поставлені американським постановником Ніком Пауелом. Трошки позіхнув від нуднуватого сюжету. Посміявся над сценою де Андрій входить в кімнату повну шляхтичів аби полишити її не за кілька секунд в ті самі двері уперед ногами (як було б насправді), а в іншу кімнату – кохати доньку воєводи.
 
А потім глянув в інет, аби поцікавитися враженнями від фільму за півтора року по його виходу на екрани. Нічого несподіваного не побачив. З одного боку – обурений рев націонал-патріотів та звинувачення Бортка у провокації. З іншого – не менш вишуканий галас закремльованих копирсачів  чужому лайні: «Это еще и кино о нас… О настоящих запорожцах, сражавшихся за Русь и православие, а не за ющенковский учебник истории» (О. Бузина). Нормальні ж люди промовчали. І правильно зробили.
 
Скажіть мені шановні, ви уявляєте собі обурену заяву від казанських татар – нащадків чорних булгар-кемерійців про те що Шварценегер спотворив образ їхніх предків у фільмі «Конан-варвар»? Я – ні. Бо фільм не має до історії народу кемерійців жодного відношення. «Конан-варвар» це фентезі. А «Тарас Бульба»?
 
А подивіться самі.  
 
Питання перше. Ким був Тарас Бульба? Згідно книжки – полковником. Бульба володіє власними хуторами і майном. Полк Бульби – аж ніяк не збіговисько людей, що живуть на межі закону. «…Підійшов Тарасів полк, приведений Товкачем, з ним було ще два осавули, писар та інші полкові чини». Поринемо в історію. В першій половині XVII сторіччя в Речі Посполитій козацький полковник – це полковник реєстрових козаків. На всю Україну їх було лише шестеро. Реєстровий – це козак, який був вписаний до козацького реєстру, дав присягу на вірність польському королю і регулярно (!) отримував гроші за службу. Чи не з цих грошей полковник Бульба платив за навчання своїх синів у Київській бурсі? А клятву на вірність королю він давав у тверезій пам’яті?
Можна було б на цьому зупинитися, якби не два нюанси. Перший – Андрій Бульбенко якось аж надто легко потрапляє до корогви крилатих гусар – суто шляхетського роду військ. Друга - стоячи над убитим сином, Бульба ремствує: «…і обличчя, мов у дворянина». Висновок напрошується проти волі, Тарас Бульба за походженням – шляхтич. А якщо так, то стати полковником він міг тільки у єдиний спосіб – за королівським указом. То ж, подобається це комусь чи ні, але увесь сюжет «Тараса Бульби» - це історія польського офіцера-бунтівника. Іншої ролі історія для нього не передбачає.
В часи Гоголя геральдичні нюанси знали набагато краще ніж зараз. Польща входила до складу Росії. Але Гоголь нам про це не повідомив. З чого б це?
 
Питання друге. З легкої руки Миколи Васильовича Гоголя Запорізька Січ ще й зараз сприймається читачами як збіговисько невиправних забіяк та хронічних алкоголіків. Коли полковник Тарас Бульба з синами приїздить на Січ, там на них чекає вкрай весела обстановка. «Це була якась безперервна гулянка, бенкет, що гучно почався і загубив свій кінець». Звідси питання – за який кошт свято?
Гадаю читачеві буде цікаво дізнатися що на Січі в різні часи «пили-гуляли» від 10 до 40 тисяч осіб. 20 тисяч водив з собою під Москву гетьман Сагайдачний. 40 тисяч вирушили з ним проти турків під Хотин і ще 10 тисяч в той самий час топили турецькі транспортні кораблі на морі, зриваючи туркам постачання війська. Разом – 50 000. 30 тисяч мав проти ляхів гетьман Тарас Трясило. Для порівняння, поляки під Хотин в критичний для країни час змогли привести 58 тисяч і усю армію були змушені розпустити після війни через нестачу коштів. Чисельність же війська Московії ні в Смутні часи ні у Смоленську війну не перевищували 30 000 бійців. Більше москалі просто не могли прогодувати. Тож питання до аудиторії, яким же коштом на Січі пила-гуляла армія варта будь-якої сусідньої держави?
На це питання дав відповідь академік Яворницький. Ситуація подібна до описаної у Гоголя справді могла мати місце на Січі тільки у двох випадках – напередодні походу, або зразу після нього. Проміж походами переважна більшість осіб (які прибігли за легкою здобиччю) просто розбігалися по домівках, лишаючи на Січі кістяк війська. Але й він не сидів по самих куренях. За кожним з куренів на Січі були закріплені зимівники, пасовища, рибальські хутори, тощо. Кожен курінь своє харчування забезпечував самотужки банально працюючи в цих господарствах у вільний від походів час. Плюс до цього – певна кількість козаків відправлялася січовим осавулом на охорону купецьких валок на шляхи, та на сторожу від татар кордонів Речі Посполитої, за що власне поляки і надсилали Кошеві платню. Перефразовуючи відому приказку про десантників, життя запорожця – це «3 місяці з шаблею на морі і 9 місяців із сапою у полі». У цих умовах пити-гуляти можна було явно не частіше ніж у будь якому з українських сіл.
В часи Гоголя воювали часто й багато. Знавців з постачання війська серед його товаришів та читачів не бракувало. Але Гоголь нам про це не повідомив. З чого б це?
 
Продовжимо далі. Кідряга з військом вирушив проти ляхів. «Військо зважилося йти зразу на місто Дубно…» Вже можна починати сміятися. Гадаю, поляки ще й зараз цікавляться, а чому тільки на Дубно? Чому не на Замостя? Не на Краків? Не на Варшаву? Західна Україна у ті часи – це територія, на яку постійно наїжджали татари. Аби боронитися від них, на Волині і в Галичині сотнями будувалися замки, фортеці та оборонні монастирі. Навіть і зараз збереглося близько 100 замків. Тож напасти на якесь місто у Західній Україні було вкрай непросто. Северинові Наливайку вдалося пройти крізь Волинь, захопивши тамтешніх мешканців зненацька. Козацькі ватажки Жмайло, Трясило, Павлюк та Остряниця діяли виключно на Подніпров’ї і ні про які походи у бік Західної України навіть не мріяли. Першим, хто зміг протаранити цю мережу фортець, був гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький. Для цього йому знадобився відповідний військовий хист і 70 тисяч козаків та 20 тисяч татар під рукою. Тож якби Кідряга бодай дійшов до Дубна, він уже на віки вписав би в історію своє ім’я.
В часи Гоголя Дубно було прикордонним містом. Існувало чимало людей які знали про стратегічне положення Західної України. Але Гоголь про це не повідомив. Чого б це?
 
Але продовжуємо. Дубна козаки не взяли. «Запорожці не любили мати справу з фортецями, вести облоги було не їхнє призначення». Можна продовжувати сміятися.
Всупереч Гоголю (і Бортку) реальні запорожці це не кіннота. Це – морська піхота. Найулюбленіша тактика запорожців – десант з моря і щільна рішуча атака. Найжаданіша мета запорожців - багаті міста-фортеці. На рахунку в Запорізького Кошу були майже всі могутні турецькі фортеці чорноморського узбережжя - Кілія, Варна, Трапезунд, Синоп, Кафа. Козаки кілька разів атакували Стамбул – столицю Османської імперії. Якщо цього замало – пригадаймо російські Путивль, Єлець, Лівни, Переяславль, Каширу і передмістя Москви. І це – не враховуючи фортець взятих спільно з поляками. Львів здався козакам Хмельницького після того, як останні почали обстрілювати місто, здобувши ядро його оборони - неприступний замок на Замковій горі. На Азовській війні Петра І турецька фортеця Кізі-Кермен була взята козаками гетьмана Мазепи. А бастіони Азову (після яких Азов, власне, й здався) взяли запорожці кошового Костя Гордієнка, направлені до війська Петра І тим самим Мазепою. Орден «Андрія Первозванного» № 2 Мазепа отримав саме за ці подвиги.
Щоправда реальне Дубно й справді жодного разу не було взяте штурмом ані татарами, ані козаками, ані шведами, ані росіянами. Вежі й мури замків Хотин та Кам’янець-Подільський, показані у фільмі Бортка там ні до чого. Козаки брали міста й набагато міцніші. Просто реальний замок князів Любомирських у Дубні знаходиться на півострові. З трьох боків його захищає річка Іква, а з четвертого – ціла система укріплень з бастіонів, кронверків та куртин.
В часи Гоголя Дубинський замок ще розглядався як бойова споруда. Знавців з історії його фортифікації було безліч. Але Гоголь про це не повідомив. Чого б це?
 
Але продовжимо. Спіймавши облизня на штурмі Дубна, кошовий Кідряга вирішує: «Але будь я поганий татарин, а не християнин, якщо ми випустимо бодай одного з міста!» Можна сміятися на кутні. Згідно Гоголю, козаки програли під Дубном завдяки зраді кошового Кідряги разом з усією старшиною і самим Бульбою включно. Взявши в облогу Дубно, козаки самі себе загнали в пастку. Все подальше мав вирішити тільки час. Достатньо глянути на мапу. Дубно оточують міста Рівне, Луцьк, Броди, Кременець і Острог. У ті часи кожне з них було могутньою фортецею і пречудовим місцем для збору ворожого війська для нападів на тили запорожців.
У ситуацію описану Гоголем насправді потрапив у Московщині гетьман Сагайдачний. Місто Михайлів на Рязанщині незадовго до підходу козаків було підкріплене загоном «панцирних бояр» і вчинило жагучий опір запорожцям. Але зазнавши поразки, Сагайдачний навіть не думав морити мешканців голодом. Після невдалого штурму козаки покинули нескорене місто і пішли далі – на Москву. Гетьман добре розумів, що тримати облогу на ворожих землях та ще й в оточенні ворожих замків – це власноруч залізти в пастку і подарувати ворогові час на збори для контрудару. Реєстровий полковник Бульба просто не міг не знати про військове розташування Дубна, і про наслідки його облоги.
Серед товаришів та читачів Гоголя було чимало професійних військових які могли б звернути його увагу на цей нюанс. Але Гоголь про це не повідомив. Чого б це?
 
Але й це не кінець. Гонець сповіщає що Січ зруйнували татари. Можна робити висновок – в той рік татарські беї обкурилися гашишу. Випадку, коли татари атакують Січ, користуючись тим, що козаки б’ються з ляхами в історії НЕМА. Під час усіх антипольських козацьких повстань кримські татари або тримали нейтралітет, або – виступали на боці козаків. 50 кримських мірз зі слугами (спільно близько 2000 осіб) брали участь у повстанні Остряниці. 20 000 татар на чолі з Тухай-беєм надавали допомогу війську Хмельницького. Така щирість татар мала дуже проте пояснення – вони платили по старих боргах.
Воюючи з запорожцями запекло, як ні з ким, татари тим не менш не поспішали завдавати козакам підступних ударів у спину. Час від часу Кримський Юрт і сам починав війни за незалежність від Османської імперії. І на допомогу собі татарські хани зразу ж кликали своїх найближчих сусідів - козаків. Започаткували цю традицію хан Мехмед ІІІ і його брат Шахін. З 1624 по 1628 роки, спільним силам кримських татар і запорізьких козаків вдавалося чинити опір військам турецького султана і його союзникам – Буджацькій орді Мурзи Кантемира. Ще два роки християни-козаки допомагали мусульманину-хану і його прибічникам повернути владу. По допомогу до запорожців зверталися хани Джанібек та Інаєт. Хто ж битиме в спину можливого союзника?
Тим більше, що захопити Січ – фортецю, розташовану на острові посеред дикого степу, де нема чого грабувати і чим поживитися, для татар було вкрай непросто. Якраз кіннотники-татари і справді «не любили фортець». Якщо бути відвертим до кінця, то й росіянам взяти Січ вдалося не внаслідок штурму. Перший раз козаків було зраджено полковником Галаганом, а вдруге - запорожці здалися самі.
В часи Гоголя не бракувало не тільки знавців історії Кримського Ханства а й нащадків татарських беїв  та мірз серед знаті Петербургу. Гоголю було кому підказати нюанси складних стосунків між Ханом і Кошем. Але Гоголь про це не повідомив. Чого б це?
 
Проте у книжці, почувши про зруйнування Січі, Кидряга і Бульба вирішили поділити військо між собою. Отут не буду глузувати і скажу просто. Якби й справді постало таке питання, реальний кошовий Кідряга швидше за все відклав би вирішення на пару днів, аби тим часом Бульбу раптом поцілила дурна польська куля. Жодного випадку такої дурні, як той розподілу війська в історії українського козацтва НЕМА. Ділити військо під час війни означає впевнено приректи його на загибель. Що, власне, й сталося.
Військові напевно звертали увагу Гоголя на цей нюанс. Але Гоголь про це не повідомив.
 
Тут доречно обуритися. Гоголь писав не історичний твір. Він писав поему. Тобто – казочку. Тож давайте як до казочки ставитися й нюансу який до сказу розлютив наших націонал-патріотів.
 
Помираючи під ворожими щаблями, козаки горлають: «Хай же стоїть на віки віків православна Русская земля…» Чи могли козаки казати такі слова? Так, могли. В часи Бульби терени сучасної України й справді називали Русь, або Руська земля, а мешканців її – русинами або руськими. Щоправда, не позаздрив би я особі, яка взялась би пояснювати козакам-запорожцям, що Московщина – така сама Русь. Або що вони і москалі – один народ. Бо стосовно третього народу, литвинів (нині відомих як білоруси), у запорожців тоді були вкрай серйозні сумніви. У москалів в ті часи – так само. Російські історики якось забувають згадувати, що на відміну від України, Білорусь приєдналася до Московії не з доброї волі. Вона була приєднана внаслідок військової окупації. Досить таки жорстокої та кривавої.
Можна заперечити – московини як і козаки були православні. Майте на увазі – стверджувати таке може тільки особа не обізнана на нюансах тодішнього московського Православ’я. Тодішній московський патріархат не визнавав Ветхого заповіту, служив літургію по кількох різних Бібліях переписаних вручну, писав ім’я боже відмінно від українців й греків (Ісус, замість Іісус) та хрестився двома перстами (українці – трьома). Митрополит Сільвестр Косів в часи Хмельницького не дарма відмовився присягати Московському цареві. Ця присяга і поглинення Київської митрополії Москвою стали можливі ТІЛЬКИ після реформ патріарха Нікона, якому довелося приводити у відповідність до грецького православ’я навіть символ віри (!!!!!!!!!!!!). А тепер скажіть шановні, чим в очах козаків ТАКІ православні були кращими за тих в кого вся обрядова частина відповідала канонічній грецькій за винятком того, що вони прийняли зверхність Римського Папи? Так-так, мова про уніатів – Греко-Католицьку церкву.
З огляду на ці нюанси стає зрозуміло чому козаки частенько брати участь на боці поляків у війнах проти Московії. Під час Смоленської війни 1632-1634 років, в складі королівського війська воював 12-тисячний загін козаків-запорожців, на чолі з Тимошем Орендаренком. В складі загону Кам’янецького каштеляна Олександра Пісочинського перебував 5-тисячний загін отамана Якова Остряниці. У війні також брали участь отаман Тарас Трясило і майбутній гетьман Богдан Хмельницький. Останній (за Костомаровим) навіть мав за цю війну золоту шаблю з рук короля Владислава. Але й це не все. Тарас Бульба у книзі – людина літня. У нього дорослі зрілі сини. Тож цілком ймовірно, що бойовий шлях він розпочинав за гетьмана Сагайдачного. Тобто – безперечно брав участь у поході на Москву. Цікаво, як славили козаки «Русскую землю» б’ючись з вояками-москалями? Так само як у фільмі, чи якось інакше?
 
І таких розбіжностей у книзі – безліч. З чого можна зробити висновок. «Тарас Бульба» Гоголя це книжка яка майже не має відношення ні до реальної України 17-го сторіччя, ні до реальних козаків, хоч до реєстровців-черкас, хоч до виписчиків-низовців. У цій книзі змальована вигадана країна (Україною в книзі її ніхто не зве) в якій на вигаданій Січі живуть абсолютно вигадані запорожці. Як називається жанр книжки яка відповідає цим канонам? Правильно. Фентезі.
 
«Тарас Бульба» був створений Гоголем набагато раніше за твори Говарда, Толкіна та Люіса. Отже можна сміливо говорити що «Тарас Бульба» - це книжка не про українців 17-го сторіччя. Це – предок «Володаря кілець», «Хронік Нарнії», «Драгонлендс» та «Супермена» з «Бетменом». Микола Васильович гарно покепкував з кількох поколінь українських письменників. Всі спроби написати пригодницькі романи про козаків, і за совка і з Незалежної України були приреченні на провал саме через те, що автори намагалися узгодити образ реальних козаків з образами від Гоголя. Що станеться якщо змальовувати війну саксів з норманами в Англії, з війн ельфів з орками з «Володаря кілець»? Правильно – нісенітниця.
 
Тому показовим є факт, що єдиною вдалою книгою про козаків крім Гоголя є «Чорна рада» Куліша. Шановні, це ж очевидно, Куліш ненавидів запорожців. Його публіцистичні твори усі спрямовані на те аби показати козаків з дніпровського Низу харцизами, гайдамаками, ґвалтівниками та бузувірами. Його Кирило Тур мусив виглядати взірцевим шибайголовою, пройдисвітом та горлорізом. А результат вийшов протилежний очікуваному. Кулішівський Кирило Тур став єдиним справді живим, щирим, цікавим і енергійним персонажем не тільки в книжці, але й навіть у нашому лубочно-шароварному фільмі. Ненависть до запорожців позбавила Куліша гоголівської шароварщіни і несподівано він описав просто реальних живих людей. Зі всіма їхніми вадами та перевагами.
 
Фентзі може бути гарним, але воно залишиться фентезі. Українцям ще судиться створити справжній якісний історичний роман. Я вірю у майбутньому ми ще подаруємо світу своїх Дюма, Скотів та Дрюонів, які змалюють справжню Січ зі справжніми козаками-нозовцями. Сміливими й гордовитими крутими мужиками які не боялися ані жити під боком в татар (яким платили упомінки всі сусіди-християни), ані руйнувати міста Туреччини (яку Європа в ті часи просто боялася), ані боротися за свою волю попри всі невдачі і перепони. Носіїв полум’я віри та істинної волі. Зрештою – предків усіх нас, які знову й знову піднімаймося проти поневолювачів нашої свободи.
 
Хвацьких хлопців, які не гнулися перед негодами, а глузливо сміялися їм прямо у вічі.
 
А Борткові можна тільки поспівчувати. Російський кінематограф абсолютно байдужий до татар – другої за чисельністю нації в Росії. У фільм «Тарас Бульба» були вкладені шалені кошти. Але ані антиукраїнської провокації, ані вдалого бізнес-проекту з фільму не вийшло. Фільм не прийняв навіть російський глядач. Збитки «Тараса Бульби» сягають 5,5 мільйонів доларів. І нема в тому нічого дивного. Скільки «Відьмака» не знімай – історії середньовічної Польщі не вийде. Тож режисеру треба терміново виправити становище. Треба усвідомити що доля змусила його екранізувати роман-фентезі і заходитися знімати продовження.
 
Фільмів «Бульба-мен. Предстояніє», «Тарас Бульба завойовує Марс» чи-то «Тарас Бульба і Аліса Селезньова» чекаймо із нетерпінням.
© Дракон [28.06.2010] | Переглядів: 10056

2 3 4 5
 Рейтинг: 46.3/110

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2024 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook