Свого часу я провів декілька організаційно-ділових ігор, пов’язаних з майбутнім України. Що цікаво, в ході роботи над власною особистістю, дискусія завжди набувала загальнофілософського змісту. Отже, без подробиць про головне.
 
Процедура
 
Було дві групи по 16 осіб. На гру запрошувалися геть різні люди. Дівчат та хлопців були приблизно порівну. Вік учасників від 18 до 55 років. Спеціального підбору (як на ток-шоу – за вимогою репрезентативності)  не було. Гравці повинні мати бажання та бути мислячими істотами, здатними до незалежної оцінки та аналізу, тобто поленезалежними.
 
Учасникам пропонувалися певні завдання, які вони виконували особисто. Потім кожен представляв власне рішення, яке обговорювалося. Після обговорення 2 хвилини на рефлексію.
 
Грали один день протягом 10 годин…
 
Мабуть, про вихідні дані все. Тепер по суті.
 
Ключовими були дві процедури: «Суд» та «Мандрівка».
 
«Суд»
 
Учасникам пропонувалося «подати на себе в суд за злочини проти власного народу, оформивши відповідний позов». Тут все правильно, слова завдання необхідно розуміти буквально.
 
В ході гри дуже чітко виявилися, як це не дивно, статеві відмінності. Жіноча думка стосувалася дітей. Дівчата до 25 та незаміжні позивалися до себе за те, що вони досі не дали життя ще декільком українцям. Жінки у старшому віці та заміжні звинувачували себе в тому, що не виховували українців. Тобто, патріотизм та націоналізм у здоровому сенсі відсутні у вихованні в сім’ї. При цьому одна жінка поставила дуже цікаве питання, на яке, до речі, група відповісти не змогла. Питання сформульовано так: «Що саме я маю сказати дитині, щоб вона гордилися тим, що є українцем? Мені не потрібні приклади з минулого. Адже на питання «якщо ми такі гарні, то чому так живемо?» минуле не відповідає. А сьогодення не дає підстав для гордості.»
 
Чоловіки були більш егоїстичні і свою вину вбачали в тому, що їх дії не містять патріотизму. Причому, будь-які без винятку дії. Тобто патріотизм не є системоутворюючим фактом поведінки. Фактично претензія до себе звелася в нездатності до здійснення Вчинків. Вчинків з великої літери.
 
На мою думку, саме тут і «порився собака».
 
Неможливе можливе, бо крім зусиль, є надзусилля. І сьогодення просто вимагає від нас, від країни надзусиль. Адже ми мусимо не просто щось змінити у своєму житті. Ми мусимо зробити його якісно іншим. А для цього звичайних зусиль замало. Необхідні надзусилля, необхідно щось велике подолати («преодолеть» російською) в собі. Подолання («преодоление») – це завжди результат надзусиль, коли людина змінює щось важливе, і яке ми називаємо Вчинком. Ми приречені на подолання.
 
Але, мабуть, нездатні на це. Принаймні поки що…
 
«Мандрівка»
 
Завдання ставилося таке: «Ви мандруєте невідомою країною. Опишіть те, що Вас найбільше вразило в людях. Сформулюйте, що змінилося при перетині кордону.»
 
І тут з’ясувалася така цікава річ. Майже одностайною була думка про те, що унікальність кожного народу – це такий собі міф. Так би мовити, наукова фантазія, модель, конструкція, гіпотеза вигадана, що науковцями для простоти аналізу, класифікації. Адже наукова світоглядна парадигма заснована на класифікації та аналізі, систематизації та синтезі. Визначення унікальних якостей кожного народу, в тому числі й українців, є таким собі способом класифікації.
 
Так от. Українці, на думку учасників, не такі вже й унікальні. Ми маємо інший історичний досвід власного існування, ніж інші народи. Тут слово «інший» має не якісний, а кількісний зміст. Інший – значно коротший. Саме тому той же Ющенко і Ко намагалися «подовжити» історію України в минуле, обґрунтувавши унікальність та надважливість (необхідність) для світу існування такої нації, як українці. Що спроба незграбна, не має значення.
 
Глобалізація змушує народи інтенсивно обмінюватись ідеями, досвідом тощо. Таким чином, минуле стандартизується і перестає містить підстави для самоідентифікації. Необхідно ідентифікуватися через майбутнє. А для цього необхідно не стільки пам’ятати минуле, скільки засвоїти все, що напрацювала світова цивілізація. І спираючись на це, просуватися, проштовхуватися скрізь натовп.
 
Один з учасників розповів таку історію.
 
Приїхала делегація українських чиновників та бізнесменів на економічний форум (щось про маркетинг) до Швейцарії. Набралося на форумі близько 250 – 300 осіб зі всього світу. І хтось з нашої делегації став «повчати» модераторів: мовляв, це для нас не підходить, бо ми особливі. В нас є власний Український Шлях. А те, що роблять в Європі не більш , ніж просто цікаво. Росіяни теж вставили свої 5 копійок: «Умом Россию не понять, аршином общим не измерить».
 
І тут бере слово один з організаторів форум і каже приблизно таке.
 
Коли футбольна команда приїжджає в іншу країну, то вона грає на чужому полі за тими правилами, які прийняті у світі. Але аж ніяк не за власними. Так сталося, що сьогодні правила встановлюємо ми. В цьому ніхто не винний, та й пошуки винних – справа не просто марна. Це безглуздо, бо так ВЖЕ сталося.
 
Якщо ви хочете грати, то мусити прийняти правила гри, або не грати. Але сьогодні ви на нашому полі, і ми прагнемо навчити вас цим правилам. А коли ви засвоїте і будете їх додержуватись правил, то станете повноцінними та рівноправними гравцями. І тільки тоді ви зможете впливати на самі правила, брати участь у їх встановленні та вдосконаленні.
 
Якщо ви не хочете вчитись зараз, то життя дуже швидко змусить вас навчитись. І тоді ми з вами будемо грати за НАШИМИ правилами, але вже на ВАШОМУ полі. І ви будете позбавлені можливості змінити правила гри.
 
А тепер вибирайте.
 
Вибрали неправильно: влада на НАШОМУ полі грає за РОСІЯЦЬКИМИ правилами.