Завжди в історії людства вишукували збочення у художників, поетів, філософів, та іншого творчого люду, переважно імпотенти із спецслужб.
 
І не важливо, як називалася ця спецслужба: КДБ, Свята Інквізиція, тощо, важливо те, що цією справою, вишукуванням чужих збочень, можна займатися тільки з насолодою. Певного ґатунку. Яке є не меншим збоченням. Бо за спостерігання за спостерігачем, як відомо з анекдоту, в американському будинку розпусти беруть найбільшу плату.
 
Якщо ти здатен тільки руйнувати і охороняти порядок на  руїні, тобі завжди важливо довести усім, що ті, хто здатен творити, мають підґрунтям для своєї творчості якесь лайно, що їх завжди надихають джерела та мотиви сумнівної якості. Що у нормальної людини, яка пахає, жне і сіє, потягу до творчості немає, бо за важкою працею не лишається сил на збочення, які є, на їх думку, живильним середовищем будь-якої творчості.
 
На захист цих підходів можна зауважили лише, що великі митці і великі коханці завжди були великими ліньками, але, хто довів, що лінь - то збочення? Як на мене - то найбільш природній стан людини, якого без примусу прагне переважна більшість людського загалу. Який дає змогу озиратися на прийдешній досвід і робити з нього художні висновки.
 
А ними вже розбарвлювати дійсність для тих, хто пахає, жне і сіє.
 
Саме цього бояться імпотенти із спецслужб. Бо вони почувають себе впевнено тільки у сірих кольорах дійсності і тоді, коли інші не бачать спектру барв. Ось вони і нав’язують свою нездатність решті суспільства.
 
Залишаючи суспільству тільки сумнівне задоволення нищити різноманітність і шикуватися в колони для спільного створення чергової безглуздості.
 
Зараз це називається: укріплення вертикалі влади.
 
Неспроможні творити - здатні лише шукати стабільність. Імпотенція - це дуже стабільно.
 
Об’єднувати всіх під цим прапором - насолода для імпотентів усіх орієнтацій, від політичної до творчої. Винахід, звичайно, не так званої "української політеліти", але до всцику нею бажаний, від Кравчука-Панька з його пташенятами гнізда Щербицького до нинішніх колорадських жуків, які на вершках української політики розмножуються із швидкістю табачникових шкод і килимністю пострілів в кабанів.
 
Парадоксально: Суслових та Торквемад в сьогоднішній український політиці  хоч греблю гати, а от митців-збоченців - катма.
 
Подібний перекіс свідчить не лише про хворобу суспільства і неможливість отримання та кристалізації золотої середини, але й про те, що наша, знову ж таки так звана, "творча інтелігенція" неспроможна до політичного драйву, до протидіяння "совинным крылам Победоносцева" висуванням нової соціальної ідеології, яка надасть поштовх творчому розвитку суспільства.
 
Поховалися. Самі себе поховали, і в собі все поховали. Зачах саженець від крижаного подиху з териконів.
 
Вони звично будуть обговорювати на сторінках видань: хто що сказав в кулуарах, чи можна усе ж таки зробити з Януковича українця, сумнівні тенденції, які завтра перетворяться на жменьку праху.
 
Нібито це має значення! Нібито нормальна людина може ставитися до представників "політеліти" - як до живих людей,  а не як до персонажів страшної казки з дитинства.
 
Дозволяючи їм мати людські вади - ми даємо їм право на існування! І відповідно дозволяємо існувати тому стану безладу в державі і розрухи в наших головах.
 
Ні, право мати людські вади маємо тільки ми, пересічні громадяни. А вони в нашому сприйманні повинні бути лише персонажами. Страшної казки. Яка має закінчитися. Бо суспільство-немовля вже від неї плаче.