У глухому селі, на болоті хмільного Полісся
Скількись років тому народила матуся мене.
Колихала дитя у різьбленій дубовій колисці
Й пелюшки попелюшку міняла вона кожен день.
 
І співала пісні про високі чини і посади,
Про іудине срібло, про те, що солодке воно.
Ті пісні я назавжди сприйняв як життєві засади.
Й не смердючі для мене вони, бо ж то рідне гімно.
 
Потім лісом пішов і дістався до Києва хутко.
Я вступив в КДБ, науковцем великим я став,
І вертівся під Кучмою, наче черв’як той на вудці,
І весь час Україну - єднав, і єднав, і єднав!
 
Пам’ятаю усе, і в рушник вишиваний ридаю,
Коли хочу збрехати я так, щоб повірили всі.
І калину у лузі з березою в гаї єднаю
Я і взимку, і влітку, і осінню, і навесні.
 
Люди добрі, без мене вам буде війна і розруха.
А зі мною країні і вам буде повний Донбас.
Ви почуйте на шоу мене, розтуліть ваші вуха:
День і ніч я все дбаю, і дбаю, і дбаю про вас.
 
Ви годуйте довічно мене, бережіть мою дупу!
В кріслі спікера лебедем стане бридке каченя.
І напише про мене мій тезка Вован Козолупов
На скрижалях історії в котру вступаю щодня.
 
А робота моя ризикована: звідусіль жалять
То слівцем, то яйцем - отака золота кабала.
Рідна мати моя, ти у Раду мене проводжала
Й парасольку і памперс на щастя, на долю дала.
 

Шедевральні рядки Оспіранта Козолупова про Вову Білого Лебедя можна прочитати ось тут:
http://www.pdrs.dp.ua