Яскравий приклад безвідповідальності в поведінці української ментальності - діяльність Ющенка. На посаді президента він наговорив три мішки вовни, щодня патякав нам про всілякі патріотизми та неньколюбізми. Під прикриттям цієї демагогії він успішно очолював корупцію в країні , пакував свої офшорні рахунки.  Ну, на президент ських виборах народ відригнув накінець-то цього «патріота» і навіть самим тупим його галицьким пошановувачам після виборів  стало зрозуміло, що вся п»ятирічна  «патріотична» риторика Ющенка була тупим розводняком демократичного електорату. Ющенко після каденції забрав касу і поїхав собі розважатись по закордонах в п»ятизіркових готелях, йому вже не цікава Україна, він себе вже «реалізував як особистість».  Тепер він навіть боїться слово сказати протии нової влади, бо ж і держдачу прихватизовану відберуть і посадити є за що… А те, що всі його президенські здобутки за 100 днів нова влада зачистила і викинула на смітник як непотріб, то це його вже не обходить, він строїть з себе «ображеного», не дали ще 5 років поцарювати. Отакий наш справжній український президент без кавичок, надія і опора національно-демократичної еліти останнього десятиліття. То скільки годин, днів  притомній, адекватній людині потрібно було поспілкуватись з цим «месією», щоб зрозуміти, що на лідера національно-демократичного руху він ніяк не тяне? Думаю, не більше трьох днів. А він розвів нашу «патріотичну» еліту на якихось горшках та інших фольклорних хоббіях. Яка убога еліта, яка убога нація, щоб клюнути на такого пройдисвіта!? Остап Бендер нервно курит в сторонке.  Навіть жінка його перша  в 2005р. здивовано промовила: «І хто такого дурака президентом вибрав?».
   А двічі переможний мер Києва Ч.? Як столична, освічена та інтелігентна публіка могла двічі клюнути на такого афериста? В  нації не працює елементарний здоровий глузд, вона просто приречена раз за разом вибирати собі афериста за аферистом, тому що вона купується на дебільні обіцянки, ведеться на шахрайські заманухи. Кожен по життю може згадати пару-двійко своїх знайомих–невдах, які постійно вляпуються в якісь історії, завжди їх обманюють,  підставляють, роблять крайніми. Українці – така сама нація-невдаха, яка на своєму шляху не пропустить жодної калюжі, жодної ямки та вибоїни. Такій нації ніяка дорожня карта не допоможе кудись дійти, їй потрібні або поводирі, або конвой. Тепер історія рішила, що досить з цією нацією панькатись, буде їй конвой.  
Дратує дрібничність, поміркованість, захланність українського типу інтелектуалізму. Тебе слухають, коли ти говориш про завтрашнє, про післязавтрашнє навіть відмовляються слухати. Отакий провінціалізм думки. Виявляється, не лише моя хата скраю, але й мої мізки скраю. Де українська інтелектуальна «сходка»? Зараз наступив момент «Ч», тобто Україна розвалюється як картковий будиночок, а наші інтелектуали забилися в свої нірки і переживають тихенько за рідну неньку всім серцем. Але, через пару місяців  у вас взагалі не залишиться майданчиків для дискусій. «Дорога ложка к обеду», як кажуть наші сусіди, які зовсім не проти в нас і обідати,  тільки зараз ваші думки можуть мати ефект та реалізацію. Потім їх можна буде засунути лише в смітник на вашій кухні. Я не вірю, що 30-мільйонний народ  може просто так безславно, німо, немічно загнутись після 20 років бездарної незалежності! Гей, легіні, досить боятись, боятись вже нічого, тому що все саме погане вже відбулось. Ну, загинемо ми в відкритому бою, в кривавому протистоянні, але це ж краще, аніж нас поодинці будуть витягувати з нірок садисти і добивати собі на забаву. Українці стрімко перетворюються в абсолютно беззахисну націю- скопище бидла. Натовп з жахом в очах. Поверніться до досвіду голодомору 1932-1933 років:  українців дуже легко вбивати мільйонами, тому що самі ж українці  будуть в цьому допомагати. Ну, не влаштують голодомор, так влаштують тероромор. «Європа не допустить!» – а дзуськи, Європі на нас завжди було наплювати, що історія нічому не учить? До речі, не варто розкидатись існуючою опозицією, нової опозиції у нас просто не буде, нова влада не допустить розкрути через ЗМІ нових опозиціонерів, хіба що якихось  підставних опозиціонерів.
Щоб сформулювати суть нашої дискусії «що робити українській нації?», спробую сформулювати її на актуальному прикладі футбольної команди.
Була собі посередня футбольна команда. За випадкових обставин її зарахували у вищу лігу. Однак це її не надихнуло, а на оборот, розслабило: тренер загуляв, команда тренувалась так-сяк, пішла безперервна гризня за кращі зарплати, бонуси та пільги. Окремі члени команди почали продаватись і підігрувати суперникам, одним словом, повний розвал. Нарешті наступив момент, коли команда вилетіла з останньої ліги і її перекваліфікували на бригаду прибиральників на стадіоні. Тепер постало питання, що команді робити далі:
-одні запропонували стояти за межами поля і кепкувати з промахів суперників, які їх переграли;
-другі запропонували нічого не робити, красуватись на колишні грамоти та дипломи і надіятись, що їх знову  просто так запишуть у вищу лігу;
-треті запропонували просити допомоги у сусідів, щоб ті їх навчили грати;
- і лише четверті запропонували зібратись разом, проаналізувати свої помилки, поміняти негідних  тренерів, вигнати зрадників, розробити стратегію своєї гри і тренуватись, тренуватись, тренуватись!
А який варіант вибираєте ви?