Я чекаю цього дня із нетерпінням. Цієї днини здійсниться стільки гарного, жаданого, потрібного!...
 
Наприклад мій сусід по під’їзду нарешті припинить пити й гуляти, а візьметься за розум, знайде роботу, почне приносити гроші матері, а не циганити їх у неї. Облаштує нарешті своє сімейне життя. Бо якщо після входу до Європи мене знову розбудить п’яний рев сусіди аби мати дала грошей на півлітра, бо в нього душа болить через цю шльондру (його розлучену з ним колишню), то яка ж це к свиням буде Європа?
 
В день коли ми увійдемо до Європи, в Україні перестануть давати хабарі податківцям. Чесно кажучи – сам не знаю як це здійсниться. Певно – підприємці нарешті зіб’ються у якусь суто підприємницьку партію та змусять владу вести із собою діалог шляхом вимог, акцій непокори, страйків. Коли ж діалог налагодиться, підприємці з владою сумісно створять податковий кодекс та правила підприємництва які задовольнять більш-менш усіх. Всі звичайно задоволені не будуть,  так не буває, проте більшість погодиться з новими правилами гри. Ці правила гри підприємці  будуть відстоювати і вимагати від влади їхнього чіткого дотримання. В разі нахабності влади підприємці по всій країні вдаватимуться до акцій непокори, страйків та судових позовів. Бо якщо після входу до Європи знову доведеться тягти хабар у податкову за повної байдужості інших підприємців – яка ж це к бісу буде Європа?
 
В день коли ми увійдемо до Європи в Україні почнуть кілометрами з’являтися нові шляхи. Україна – держава транзитна, наявність гарних шляхів і розвиненої інфраструктури може приносити їй шалені кошті. Тож якщо інфраструктуру залюбки подолає підприємець, шляхи – то, вибачте, справа державна. По всій Україні в Автодорі будуть підняті зарплатні і звільнені з роботи всі ледацюги. Фірма-підрядникам почнуть переводити кошти вчасно, а не за два дні до Нового року з вимогою добудувати шлях терміном на позавчора. Наші міста перетнуть дорожні покрівлі без жодної ямки чи купинки, а обласні та бізнесові центри з’єднають сучасні автобани, а не шляхи між танкодромами, як зараз між Харковом та Дніпропетровськом. Бо якщо після входу до Європи мені за кермом знову доведеться накреслювати вихиляси між ямами та горбами, яка ж чортам це буде Європа?
 
В день коли ми увійдемо до Європи в Україні почнеться реконструкція ЖКГ. Як це буде здійснено при нинішній системі – мені складно навіть уявити. Як провести ремонт під’їзду в якому третина мешканців – пенсіонери на яких держава постійно не платить субсидії, третина – просто не платить з різних причин, а в ЖЕКу скиглять що в них грошей нема навіть на фарбу для стін (що, до речі, не заважає начальникові ЖЕКу їздити на «Мазді»)? А електрогосподарство, збудоване з розрахунку по 5 ампер на кожну квартиру, коли вже зараз з мікрохвильовими, духовками, електроплитками та теплими підлогами це значення перевищене вже ледь не у півтора рази? А водоспоживання, в якому іржа – найпоширеніше антикорозійне покриття? Я, чесно, не знаю як у цьому гармидері можна навести лад. Я знаю інше. Якщо після входу до Європи я знову матиму воду за графіком, а освітлення раз на кілька днів – це буде що завгодно, але тільки не Європа.
 
В день коли ми увійдемо до Європи в Україні почне зміцнюватися село. Мій дядько багато років працює у селі лікарем. Він познайомив мене з родиною яка п’ять років тому виїхала з Києва бо дитину треба було рятувати від алергії. Зараз це подружжя живе у селі в двоповерховому котеджі, та доглядає за власним садом. А голова колгоспу молиться на них, бо вони допомогли йому збувати збіжжя напряму смачним клієнтам, а не шахраям-посередникам. А ще четверо хлопців-селян мають у власності комбайн-трактор-вантажівку і працюють майже без вихідних по замовленнях агрофірм і фермерів. А ще у сусідньому селі мешкає хлопець-португалець, який через шалене кохання переїхав до хати дружини-українки. У них зараз величезні теплиці і невеличке власне консервне виробництво. А навколо них – цілі села без усякого німця, турка, ляха чи москаля, захоплено нищать себе горілкою та наркотою. А уявіть собі, що таких як ті колишні кияни, як ті четверо хлопців чи та родина португальця – три чверті села а не поодинокі винятки. Хто ж має рятувати людей від алкогольного та наркотичного рабства? Держава чи сама людина? Біс його відає. Але якщо після входу до Європи я знову проїжджатиму села в яких лика не в’яжуть всі від мала до велика, це буде що завгодно але тільки не Європа.
 
В день коли ми увійдемо до Європи українські робочі будуть ладні зароблять гроші як у Європі, виробляючи продукцію рівня двигунів BMW, оптики Simens, та кораблів Vickers. Бо зараз вони ладні тільки гроші отримувати як у Європі, а от працювати як у Європі… В той день зникне проблема з фаховими робочими. Той хто працював на заводі знає, що то за кайф керувати слюсарями які не знають на яку посадку садити підшипник, не знають коли треба вибраковувати стропи, або як на кресленнях позначається база. І не хочуть знати – їм це не цікаво. Та що там заводи? На приватних фірмах мене постійно питають: «У тебе нема знайомого токаря, фрезерувальника, розточника?...» Йдеться, звичайно, не про будь-кого – про працівників з якісним ставленням до роботи. Такі люди в наш час – рідкість. Уже не раз спостерігав як совісних відповідальних хлопців власники фірм самі ставлять учнями до верстатників, слюсарів, зварників, аби переймали фах та досвід. Бо якщо після входу до Європи ми матимемо робочих ладних тільки заробляти як у Європі, а працювати як у сучасному Донбасі, яка ж це в дідька буде Європа?
 
В день коли ми увійдемо до Європи на полицях магазинів з’являться цікаві книжки українською мовою, які будуть здатні читати всі, а не тільки шанувальники андерграундної літератури. Сам дитину виховую і не з чуток знаю. Можна наполягти і зробити аби дитина вільно говорила українською. А можна дати дитині прочитати захоплюючий роман про козаків та руську шляхту рівня Фенімора Купера, Вальтера Скотта чи Олександра Дюма? Не можна. А можна дати почитати цікаві художні книжки про Січових стрільців, Чорних запорожців чи повстанців УПА, рівня Віктора Нєкрасова та Володимира Богомолова? Не можна. А детективи, чи жіночі романи? Не можна. Їх нема. А що можна? А можна насолодитися проповідями патріастів про те як шкодить українському вухові клятий «русскій язик». Згнобити «русскій язик» вони не можуть – 18 років гноблять, а тому хоч казися. Створити цікаву сучасну українську літературу вони теж не можуть – то працювати треба. Що ж вони в дідька можуть? Не знаю я чи можуть чогось патріасти. Знаю тільки що в справі розбудови національної української культури допоможе нам хто завгодно, але точно не Європа.
В день коли ми увійдемо до Європи…
 
А чи увійдемо? А чи потрібні ми тій Європі зі своїми проблемами, як тій бабі порося через нестачу клопоту? Чи не має Європа клопоту й без нас?
 
Має, ще й як має. Країни східної Європи прийняті до ЄС протягом останніх 10 років створюють «старій Європі» стільки проблем, що років 20 наступних, Європі точно буде не до нас. Я ось сів якось і спробував пригадати, а які кроки назустріч Україні зробила Європа протягом останніх п’яти років, за наявності на владі «шанувальника Європи» Ющенка? І чесно – не пригадав жодного. Може там десь на великих кабінетах і відчули якийсь інтерес до Європи, але мені-смертному почути його не судилося. Принаймні – інтерес Європи до України мало чим відрізнявся від інтересу ж самої Європи до авторитарної Росії.
 
А чи треба нам до Європи, взагалі? Дурне питання, звичайно треба!
 
Нам потрібні її технології. Нам потрібні її контракти. Нам потрібна її система керування і менеджменту. Нам потрібна її технічна освіта. Прядіть що хочете про бездоганну освіту «made in совок», але поки українці їздять на «Рено» та «Опелях», а європейці НЕ їздять на «Запорожцях», «Тавріях» та «ЛАЗах», європейська технічна освіта – попереду. Європа – це те чого ми мусимо прагнути і до чого тягнутися в перспективі. В робітничих стосунках. В стосунках між підприємством і працівником. Між бізнесом і владою. Між людиною і людиною. Європа – це знання, технології, досвід, освіта. Тож питання полягає не в тому, здобуватимемо ми європейські цінності чи ні. Питання в тому, здобуватимемо ми їх напряму, чи через кацапську шибочку?
 
Шкода тільки, з сусідом який реве й стогне за стінкою через сині очі, з підприємцем який сам несе хабар податківцю, з трасою що нагадує танкодром, з ЖКГ з яким життя дивовижне (скільки живеш – стільки дивуєшся), з селюком що заливає себе горілкою мов самогубця, з робочим що мріє заробляти як німець а працювати як араб, та з патріастом який невміння розбудувати культуру свою, маскує під кипучу боротьбу з культурою чужою, європейські цінності світять нам ще ой як не скоро. Я переконаний, аби ми змогли власноруч вирішити бодай ці проблеми – Європа сама прибігла б до нас горлаючи: «Хлопці й дівчата! Гайда до нас! У нас гарно!»
 
Шкода тільки вирішимо ми їх, певно, тільки коли й справді увійдемо до Європи.