Війна між українською цивілізаційною спільнотою і  цивілізаційною спільнотою російською триває протягом багатьох століть. Вона ніколи не припинялась, ніколи не зупиниться, а може лише набути форму толерантних дискусій в рамках політкоректності, але щоб уявити собі таке, навіть в далекому майбутньому треба мати неабиякі здібності  суперфантаста, якими я не наділений, отже займатись подібною футурологію не маю наміру. Про історичні аспекти цього твердження можна прочитати в моєму тексті “Популярна політологія”, в якому я намагався показати як практичні прояви цієї війни, так і її сакральні засади, які лежать насамперед в духовному фундаменті українського і російського (правильніше — московитського, або москальського) етносів. Мою інформацію проігнорували, напевно, “маститі політологи” вміють ефектно аналізувати хіба що плітки та ще “соціологічні дослідження” анекдотично продажних і некомпетентних соціологів. А поки горе-політологи піддавали своєму  “мудрому аналізу” словоблудіє московських лідерів, поки оцінювали “хитання рейтингів” кандидатів в президенти (досі дивуюсь тупості людської — невже не була очевидною підтримка ВСІМ РОСІЙСЬКИМ і проросійським політикумом Януковича, невже незрозуміло, що рейтинги “коливали” саме соціологічні служби?). Тим часом війна тривала. Війна не обов’язково мусить проявлятися в військових операціях, от і під час президентських виборів вона була психологічною і інформаційною, але коректніше розглядати її не як окрему війну, а як спецоперацію, яку провела Росія проти України в рамках психологічної і інформаційної військової кампанії, що триває з 1991 року — року здобуття нашою країною формальної незалежності. Спецоперація виявилась дуже успішною для Росії, і нехай тепер високолобі мудрагелі вишукують стратегічні хиби для Росії цієї перемоги, які на їхню думку загальмують її перехід до інтенсивного європейського (а точніше було б сказати яфетичного) розвитку. Насправді Росія перемогла і треба чесно визнати — український народ зазнав серйозної поразки, ну а що стосується інтенсивного розвитку Росії, то він в принципі не можливий, бо вона ніколи і не належала до яфетичної цивілізації, а всі її модернізаційні потуги ніщо інше, ніж спроба мавпячого копіювання більш успішної євроатлантичної спільноти. Трохи відволікнусь від основної теми — до надбань яфетичної цивілізації можуть долучатись і інші етнічні спільноти (приклад Японії, Тайваню, Південної Кореї і т.п. свідчить саме про це), але — по перше, ці долучення проходили під тиском американського чинника (або в вигляді окупаційних сил, як в Японії, або сил захисту, як в Південній Кореї, або дружнього впливу, як на Тайвані), а по-друге не для всіх цивілізацій таке долучення можливе в принципі. Весь історичний досвід Росії свідчить, що єгипетсько-атлантидні дріжджі, закладенні при створенні сучасного російського етносу унеможливлюють його рух до т.зв. європейських цінностей, як тільки такий рух починається то  відбувається жовтневий переворот, або розпад Російської імперії і це добре усвідомлюють нинішні російські керівники. На сьогодні у Росії, на їхній погляд така альтернатива — залучення нехай не одномиттєве, нехай розтягнуте на певний час, України до свого псевдослов’янського болота і збереження імперії, або неминучий розпад цієї імперії невдовзі після початку чергової модернізації.
Спроба поглинути Україну приречена на невдачу – не вистачить сил у нинішньої Росії. Розпад Росії практично неминучий, і вже зараз треба готуватись мати справу з різними країнами на теренах нинішньої РФ. І дуже здивуються наші псевдо історики коли виявиться, що не тільки Татарстан, Башкортостан, Кавказ, але і північні Архангельські землі, Новгородщина, Сибір, тощо виявляться не просто чужерідним етнічним елементом по відношенню до московітів, але і елементом антагоністичним до останнього. Нинішня українська, а радше антиукраїнська влада робить все для того, щоб цим невідворотнім тектонічним зламом розчавило і нашу країну, тож одним з найголовніших завдань нинішньої опозиції буде унеможливити такий розвиток подій, зробити все для того, щоб разом з Російською імперією зникли і вороги України, а не Україна. Саме це стане історичною компенсацією Україні за віки московського рабства. А для цього потрібно формування української політичної нації, яке можливо лише в боротьбі з Росією і її холуями. Це і є історичним завданням Юлії Тимошенко і тих патріотів-націоналістів (а не псевдо патріотів-противсіхів), які дисциплінованими лавами підуть за єдиним лідером України – Юлією Тимошенко на боротьбу зі своїм споконвічним зовнішнім ворогом і його п’ятою колоною в Україні.
Борітеся – поборете.