Питання «Хто ж проср@в Україну?» вже наче й не стоїть. Відповідь очевидна – творча інтелігенція (назвемо їх так, скориставшись готовим терміном, хоча тут наявна підміна понять, та Бог з ним). Питання в іншому: « А чому вони її проср@ли?»
 
Для початку треба розібратися, а хто ж вони такі, всі ці драчі, павлички, яворівські, пушики (список продовжує читач). Звідки взялися, чим дихали, на що були здатні.
 
В той час, як Стус гнив в Сибірських таборах, Симоненко повільно вмирав внаслідок нанесених міліцією побоїв, Левко Лук’яненко сидів в камері смертників, вони друкували книжки, писали статті в газетах, в яких вихваляли існуючий радянський устрій, отримували державні премії та радянські нагороди – за вклад, за розвиток, за смиренність і догідливість.
 
Ні, їм ні в якому разі не можна цим докоряти. Воно ж відомо, що риба шукає де глибше, а людина – де краще. У них були сім’ї, стабільні (немалі) прибутки (гонорари, відрахування за пісні, те-се), така-сяка слава, дачі, автомобілі. Хто ж при здоровому глузді відмовиться від таких благ? Одиниці. А ми ще від Маяковського знаємо, що "...єдініца - вздор, єдініца - ноль...". А що там далі? «А єсли в партію сплотілісь малиє…». Так, так – всі ці люди були членами партії. Єдиної на той час партії – комуністичної.
 
І можна безкінечно розповідати про якісь там дулі в кишенях, але беззаперечним залишається те, що ці «дулі» не заважали їм втішатися благами й комфортом.
 
Аж тут пєрєстройка, гласность, плюралізм, а потім взагалі  розвал СРСР. І складається так, що саме ці люди раптом опиняються на чолі національно-визвольного руху (назовемо його так, щоб, знову ж таки, не вигадувати нові терміни). Ні, поки що їх ряди ще розчинені окремими вкрапленнями тих, хто свого часу сидів по тюрмах і таборах за боротьбу з режимом. Але це - поки що.
 
Що таке справжній національно-визвольний рух? Це боротьба. Боротьба постійна, нещадна й безкомпромісна. Це здатність до самопожертви, це нехтування власними благами заради нації.
 
А тепер скажіть, чи здатні були до такої боротьби всі ці розжирілі на державних харчах поети-піснярі? Єдине їх незаперечне вміння – це здатність до компромісів. До компромісів постійних. До компромісів, які шикуються в чергу один за одним.
 
З ким вони зчепилися ці «інтелектуали»? З махровими партійними апаратниками, які в мистецтві інтриги з’їли стільки собак, що якби ті не були такими плодовитими, то давно б зникли, як сумчастий вовк в Австралії.
 
Отак – компроміс за компромісом і від національного-визвольного руху залишився куценький шматочок, який згодом роздерли на ще менші клапті.
 
Ну, партійні апаратники – це було ще пів біди. Але цим, нехай підлим, нехай хитрим, нехай зажерливим, та все ж бодай на якісь дрібні відсотки, та все ж цивілізованим типам прийшли ті, для кого всі цивілізаційні закони були підмінені одним поняттям – урвати побільше не зважаючи ні на що. Того, хто заважає це робити треба розірвати на шматки – динамітом, зубами, бензопилою, чим завгодно.
 
Що могли протиставити цій навалі лякливі інтелігенти. Вони й на далі вважали, що найкраще вирішення конфлікту, це його уникнення. Можливо, це може працювати, але не у випадку, коли суперник вже вчепився зубами тобі в горло. А наші лицарі пера і чарки битися не звикли. Для них залишався єдиний вихід – втеча. Вони втекли, так і не давши одкоша нападнику.
 
В наслідок чого їхні потуги створити комітет захисту України вже здаються смішними. Час декларацій скінчився. Почався час дій. А вони й на далі покладаються на якісь слова, звернення, компроміси. Наївні. З ними ніхто ніяких універсалів укладати не буде. Їх або проігнорують, як нешкідливу бактерію - це в одному випадку, або притиснуть в кутку й зламають пару ребер (фігурально, а може й ні), залякають й викинуть на смітник – у випадку іншому. Слухати їх ніхто не буде. І дарма вони покладаються на якийсь свій авторитет.
 
Тому, швидше за все, комітетчики взагалі нічого робити не будуть. Хтось побіжить в радники до Януковича, як це вже зробив Іван Драч, хтось вирішить втішатися забезпеченою старістю.  Бо ще Лао Цзи сказав: «Здійснення недіяння завжди приносить спокій.» А вони завжди хотіли лише одного – спокою й комфорту, комфорту й спокою.