Було бажання продовжити серію своїх статей логічним продовженням – обґрунтуванням своїх думок ідеологічно.
Але події останнього часу, зокрема, загрозливі повідомлення щодо повернення 2-ї хвилі фінансової кризи, яка знову ж не омине України, ставлять трішечки інші пріоритети тактичного характеру.
 
Аналіз економічного стану ряду держав Європи, що турбує всю євроспільноту, повинен обов’язково призвести до підготування тих превентивних заходів, яких має вживати Україна для запобігання і пом’якшення наслідків другої хвилі кризи. Тим більше, що уже деякий гіркий досвід держава має.
 
Із врахуванням наявного досвіду, не повинно більше повторюватися помилок, допущених напередодні попередньої кризи в Україні. Ще в жовтні 2008 р. звучали заспокійливі заяви найвищих посадових осіб держави та представників банківської сфери. Але сама криза особливої уваги на такі заяви не звертала і не питала – пустять її до України чи ні. І коли криза все ж прийшла, знову було багато розмов, що усім добре відомо, що необхідно робити: розвивати внутрішній ринок, розбудовувати внутрішню інфраструктуру, виконувати громадські роботи, скорочувати видатки і, оптимістично так, криза – це просто чудовий час для реформ!
Як далі показали практичні дії всієї української влади – їм криза не тільки до наснаги, але і значно глибше.
На жаль, своєчасно не вирішені проблеми не зникають, а тільки накопичуються, щоб звалитися на нас усією своєю масою в найближчому майбутньому.
 
Минула криза прийшла з фінансового сектору США, друга хвиля може прийти набагато швидше, бо шлях коротший – з Європи. Крім Греції багато проблем з дефіцитом бюджету мають Португалія, Ірландія, Іспанія, інші країни. Греції допомогли, хоча її проблеми не закінчилися, бо необхідно проводити непопулярні реформи. Це стосується і інших неблагополучних країн. Про Італію раніше якось не згадували, але декілька днів тому Уряд Італії ухвалив антикризовий проект, з метою не повторити грецького сценарію. Згідно із запропонованими урядом заходами, поступитися частиною доходів повинні усі без виключення: від Прем’єр–Міністра – до пенсіонерів.
 
Можна шукати і інші приклади але питання в тому, чи готується до другої хвилі кризи Україна?
Усіх мабуть заспокоює, що таких тяжких наслідків уже не буде, хоча це гадання на воді, бо як буде розвиватися ситуація точно передбачити ніхто не може. Дуже багато вірогідних варіантів. У всякому випадку, прояснюється картина із фінансуванням від МВФ. Здається його не буде і точно не буде в тих розмірах, на які розраховували – 19 мільярдів доларів США. Бо Уряд України не виконав усіх вимог МВФ щодо дефіциту бюджету та деяких інших. А це загроза для підтримання нинішнього курсу гривні. Наслідки різкого знецінення національної грошової одиниці нам усім уже дуже добре відомі.
Не секрет, що наша банківська система має великий обсяг зовнішнього корпоративного боргу (близько 30 млрд. доларів США). Якщо міжнародні ринки капіталів залихоманить, вони можуть просто закритися для України.
На сьогоднішній день закінчуються домовленості банків з позичальниками про відстрочки виплати заборгованості за кредитами. Рідкісні випадки, коли позичальники фінансового зміцніли, а тому більшість і далі не має змоги розраховуватись за кредитами. Протистояння клієнти – банки зростає по всій країні. А це відтермінування надання кредитів в Україні для розвитку виробництва і стимулювання попиту.
Зріс загальний зовнішній борг України. З 2012 року повинно початися його погашення. А з яких джерел при розвитку нинішніх тенденцій на придушення підприємництва?
Уже були повідомлення щодо скорочення випуску продукції українськими меткомбінатами, йде зменшення попиту і ціни на їх продукцію за кордоном, що зменшить надходження валюти в країну. А буквально кілька днів тому, стало відомо, що деякі з цих комбінатів уже не зовсім українські. Значить і прибутки від їх діяльності необхідно ділити з новими власниками. А взагалі робота всього великого бізнесу побудована з допомогою таких схем з мінімізації сплати податків, що левова частина прибутків виводиться в офшорні зони, що також не сприяє збалансуванню державного бюджету.
Звичайно, що це далеко не всі проблеми і загрози для стабільності в державі.
 
Як же Уряд України збирається виконувати свої обіцянки і розвивати країну в таких умовах?
 
Є два взаємопов’язані способи виходу із цієї ситуації.
Перший – це знімати усі штучні перепони для здійснення господарської діяльності суб’єктів підприємництва в країні і створювати режим сприяння і заохочення в реальному секторі економіки, в тому числі і за рахунок залучення іноземних інвестицій. За статистичними даними більше 93 % підприємств – це суб’єкти малого бізнесу. І чуть менше 7% випадає на великі і середні підприємства.
 
Уже після написання цієї статті в ЗМІ з’явилося повідомлення, що Урядом розглянуто питання про зменшення видів робіт, що підлягають ліцензуванню, і планується нарада з розширення переліку видів господарської діяльності, які можуть запроваджуватися за «декларативним принципом». Тепер співставимо повідомлення в пресі з офіційною інформацією на сайті Держкомпідприємництва станом на 28.05.2010 р. Про зменшення переліку ліцензування нічого, про перспективи запровадження «декларативного принципу» чітко і ясно – Центральні органи виконавчої влади ігнорують вже друге доручення Кабміну: Мінтрансзв'язку, Мінекономіки, Укравтодор, Мінкультури, Мінагрополітики, Держводгосп, Держмитслужба, Держкомтелерадіо, Держкомветмедицини, Держкомрибгосп, НКРЗ підтвердили свою позицію щодо неможливості запровадження «декларативного принципу». Щодо зменшення переліку видів ліцензування, також відомо, що існує сильне бюрократичне лоббі проти цього рішення. Залишається спостерігати як рішення буде виконуватися на практиці і яким чином бюрократи на місцях будуть придумувати способи саботажу урядового рішення.
 
Сам М.Бродський дуже переймається тим, що буцім то 5 млн. осіб працюють в тіньовому секторі і намагається «реформувати» в сторону збільшення сплату податків представниками малого бізнесу.
Надзвичайно дуже багато повідомлень, що посилився тиск податківців на підприємців. Є свідчення, що податківцям зверху спустили плани по збору податків і уже ходять їх представники вимагаючи сплачувати ті суми, яких в нинішніх умовах підприємства і підприємці не заробляють. Це податкова «продразвёрстка». І до чого їм закони, якими регулюються питання сплати податків, коли у них «план». Крім того, органи державної влади та їх посадові особи мають діяти виключно в межах їх повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (ст.19 Конституції, ст.13 Закону «Про державну податкову службу в Україні).
 
Не можу обійти увагою і таке повідомлення http://www.zn.ua/2000/2675/69488/  - вся країна під ковпаком. Держдепартамент фінансового моніторингу одержав повноваження, яких не має ні міліція, ні прокуратура, ні податкова служба. Усі, хто має бізнес почитайте, бо фінансовий моніторинг в українському виконанні це досить специфічна діяльність і може дістати будь-кого.
 
Залученню інвестицій в Україну перешкоджає політична і соціальна нестабільність в державі та відсутність правосуддя. Це мені добре відомо з практики роботи з іноземними інвесторами. Усі без винятку кандидати в Президенти обіцяють покращити інвестиційний клімат, не дотримує обіцянок ніхто. За умовами ведення бізнесу Україна знаходиться десь між Нігерією і Мозамбіком. Можливо і гарні країни, але географічно не наші сусіди, чому ж ми в рейтингу європейських країн серед них?
 
Другий спосіб: це економія.
В Україні роздутий до абсурду бюрократичний апарат. На передачі Шустер-live (28.05.2010 р.) А.Яценюк назвав кількість депутатів усіх рівнів – 223 тисячі. 1 на 200 осіб – дітей, дорослих, пенсіонерів. Крім депутатів є ще їх помічники, апарат, є ще органи виконавчої влади, я згадував в одній із статей їх кількість, є суди, прокуратура, податківці і т.д. – від Києва і до кожного районного центру. Та ніхто навіть не згадує про можливість їх скорочення. Хоч я особисто впевнений, що 80 % цієї бюрократичної братії зайвої. І зовсім не зайвим було б витурити їх з насиджених місць, щоб не мішали працювати, і спробували застосувати свої «знання» і набутий «досвід» в реальних умовах тієї «ринкової економіки», до створення якої вони мають безпосереднє відношення. А тим часом, скорочення видатків на їх утримання значно покращило б показники державного бюджету.
 
Каюсь, що не встиг написати статті про місцеві органи самоврядування, але той же А.Яценюк сказав, що районні ради зараз зайва ланка. Я кажу про це мінімум 10 років. Для чого нам стільки депутатів у кожній обласній раді, в районній? Якраз нам це не потрібно. А для квазіпартій – це політичний бізнес, бо за кожне депутатське місце платиться. А ми усі вимушені тягнути на собі оцю всю братію, що не сіє і не жне, але добре живе. Контингент обласних, міських і районних рад всі мають змогу оцінити на прикладі і Києва і Харкова та і інших міст по всій Україні по їхніх справах. Питання до всіх – а чому ми терпимо це до цих пір? Уже ж внутрішніх ресурсів немає утримувати цього спрута, який душить своїх годувальників і господарів владно-управлінським маразмом.
 
Ця стаття не претендує на високопрофесійний аналіз ситуації, я намагаюся звернути увагу на дуже негативну тенденцію, коли в умовах погіршення економічної ситуації не вживаються необхідні для її запобігання заходи і здійснюється безпрецедентний тиск на наші з вами права. Бо як інакше назвати становище, коли представники влади не здатні створити нормального інвестиційного клімату в державі, не можуть забезпечити законності і правопорядку, не в змозі створити умов для розвитку бізнесу, а ми вимушені невідомо яким чином і за які заслуги їх утримувати на рівні їх зовсім нескромних бажань. Адже витрати на своє утримання вони збільшили десь на 20 % і прикладу своїх колег із Італії ну ніяк не наслідують. А реальних реформ все ніяк не видно, бо це ж можна популярність втратити напередодні місцевих виборів, а після місцевих знову вибори до Верховної Ради, потім Президента, а є ще позачергові і вся країна не вилізає з процесу перманентних виборів, хіба тут до реформ.
Україна заражена вірусом популізму. Кожен політик дбає виключно про свій рейтинг, при цьому зовсім неважливо в якому стані економіка. Основне «боротися» за забезпечення убогих соцстандартів і багато розповідати, якими героїчними зусиллями це владі вдається досягати. І чим гірші економічні показники – тим більш титанічними мають бути потуги. А порушення прав людей на цьому фоні – це неминучі «издержки» повсякденної боротьби влади з несвідомими членами суспільства, котрі вперто не бажають бути пограбованими і вимагають законності.
Звідсіля висновок – без наших вольових зусиль на коректування дій влади, нинішні політики країну до успіху не приведуть. Хоч би з тієї причини, що вони зайняті вирішенням сугубо своїх політичних питань, не зважаючи на економічні реалії і потреби всього суспільства. Для закріплення своїх позицій у владі йде жонглювання з датою виборів до місцевих рад, не міняється ставлення влади до людини і до підприємництва, нехтуються демократичні принципи управління державою. Немає потреби продовжувати перелік, і цього уже достатньо.
 
То чи будемо вивчити та застосувати досвід тих країн, де народ ефективно захищає свої права, порушення яких і близько не співставне з масштабами порушень наших прав і свобод з боку влади? Чи покірно будемо чекати настання чергової кризи, в результаті якої буде реалізована чергова штатна процедура вилучення залишків наших грошенят, а у декого і іншої власності, на користь винуватців виникнення цієї ситуації.
Що думаєте, товариство?