Міністр освіти обіцяє прописати в навчальній програмі, «що Голодомор - це не геноцид українського народу». Інший державнюк «щєглом» торохтить в унісон і напряму усьому українському генофонду каже: «Тут зібралися кращі геноциди країни!»
 
Табачник наголосив, що найвищі втрати сільського населення – під час радянського голодомору, були в Росії - Саратовській області, і вони ніби-то були навіть вищі 41 відсотка, але чиновник чомусь і оком не моргнув відносно національного складу тих відсотків… Але усе – до ладу, та – по поличкам.
 
Так собі - зі своєю дурістю почав мізгувати…  Якщо, український голодомор – це не геноцид українського народу, то випливає тоді що наш генофонд заголодоморили і  організували найкращі геноциди своєї ж країни… Вийшла якась перемахорена брєдятіна… Високопосадові папуги заплутали мене остаточно…
 
Ну - була би у них якась одна позиція, може тоді я знав би - як до неї підійти… Так - ні! Щось крутять, вертять і весь час викаблучуються. Як же ж в такій ситуації можна знайти ту єдино-вірну розумну мить взаємного порозуміння?…
 
За свої роки, вже якось так сталося, що я чомусь перестав довіряти «брєдово-пустопорожнім» словам наших херманичів, а тому піднявши довідкові матеріали - занурився в їх вивчення. Серед тих, незасекречених документів - які були на підхваті доступно-досяжні, і які вдалося розшукати, натрапив на дуже цікаві факти, які і намагатимуся донести до Вашого споживання.
 
Райони Саратовської та Пензенської областей займають приблизно третину Поволжя. На початку 30-х років їх територія була розділена між Нижньо-Волзьким і Середньо-Волзьким краями; на значній частині сучасної території Саратовської області розташовувалися кантони Автономної республіки німців Поволжя (НП АРСР).
 
Історія виникнення поселень етнічних українців на території сучасної Саратовської області сягає більш, як три століття. Щоб позбавитися панського свавілля і закріпачення, багато українців втікали на «пусто порожні землі» Росії.
 
В пошуках нового життя переселенці з українських земель йшли в основному у двох напрямках: Поволжя, на так званий - “Сірий Клин”, і в азіатську частину Росії  Далекий Схід -“Зелений Клин”.
 

Шукаючи істину від Табачника і «гаранта», нас цікавить саме «Сірий Клин» - територія сучасного Казахстану та сусідніх областей Росії, Поволжя, де в той час тихенько спочивала наша «пустопорожня» Саратовська область.
 
Переселенські потоки в Поволжя були скеровані в основному на території сучасних Саратовської і Волгоградської, а також Астраханської областей.
 
За результатами Першого Всеросійського перепису населення, проведеного в 1897 р., на території Астраханської, Самарської і Саратовської губерній вже проживало 401707 українців
 
Перша хвиля переселення українців в Саратовський край припадає на початок XVIII століття. Вільне переселення було викликано: посиленням малоземелля селян і бажанням козацьких старшин мати такі ж  права, як і російське дворянство.
 
З початку ХVIII ст. саме тут – у Саратовській області, переважно вздовж Волги, виникло чимало українсько-компактних сільських поселень: на схід і південний схід від Камишина, в басейні середньої течії р. Медвидиця, в пониззі р. Іловля, в районі Актюбінська та інших..
 
На освоєних землях українці вперше заснували  село Красний Яр і ряд хуторів.
 
Наприкінці 1740-х років кількість українських поселень в Низовій Волзі почала неухильно зростати. Причиною появи нових українських поселень на берегах Волги стало видобування з Ельтонського озера солі.
 
Для вивозу видобутої солі царський уряд запросив усіх охочих людей. Одними з перших в Низове Поволжя, зі своїми сім’ями і волами - прийшли і приїхали українські чумаки Слобідської України.
 
До того ж,  російський сенат протягом кількох десятиліть підтверджував права і свободи українських селян у Росії, що сприяло переселенню українців у Саратовське Поволжя.
 
З цього часу кількість українських чумаків, які возили ельтонську сіль, неухильно зростала. Вже через десятиріччя після заснування соляного промислу на озері Ельтон, українські чумаки витіснили інших візників з цієї прибуткової справи і таке становище зберігалося до кінця всієї соляної операції.
 
Уздовж “чумацького” шляху виникає багато українських сіл-слобід. Наприкінці ХVIII ст. вивезенням солі з Ельтону займалися 17 сіл, а в Південному Поволжі цим промислом займалося вже понад 60.
 
Ці поселення спочатку були незаконними, і тільки після того, як царська влада переконалася в економічній вигоді українських чумаків, сенатським указом від 15 березня 1754 р. їм було дозволено заснувати постійні поселення, які звалися слободами.
 
В указі наголошувалось: «Всім тим малоросіянам, котрі там з’явились, і для перевезення солі завели волів і всякі припаси, як біля Саратова, так і біля Дмитріївська на луговому, а не на гірському боці бути, і худобу свою пасти, ліс незаповіданий рубати для лагодження їхніх возів дозволити»
 
На протилежному березі від м. Саратова і м. Дмитріївська (сучасне м. Камишин) були збудовані соляні магазини, склади для зберігання солі, біля яких, а також вздовж соляних шляхів до цих магазинів і почали виникати чумацькі поселення.
 
В слободі проти Саратова невдовзі було збудовано церков Покрова Богородиці, з того часу слобода і стала зватися Покровською. В 1762 році її населення зросло до 3 тисяч чоловік. Великою, також, була і слобода Миколаївська, що розмістилась на протилежному березі від м. Дмитріївська.
 
Крім Покровської та Миколаївської слобод чумаки стали проживати і в інших селищах Низового Поволжя: Узмор’ї, Пестравкі, Порубіжки, Котові, Володимирівки, Рахінки, Самійлівки. Наприкінці 1760-х рр.
 
Вздовж шляхів від Ельтону і до Саратова та Камишина і далі по дорогах до Воронежа й Тамбова виникло понад 100 українських хуторів і слобод.
 
Поряд з переселенням чумаків, відбувалося і «вільне» переселення українських селян. Таким чином, селянами із Слобідської і Лівобережної України, в першій половині XVIII століття, в Низовому Поволжі були ще засновані слободи: Бородачі, Баланда, Хохлівка, Рудня, Ільмень, Пiсчанка, Коростине, Мойсеїве та інші.
 
Внаслідок проведення столипінської реформи мільйони українських селян були примусово переселені на нові місця проживання. Селяни мало не всіх українських губерній були в числі переселенців до Низового Поволжя. В цей період з України в Саратовську губернію переселилось майже 27 тисяч українців.
 
Так на саратовській землі з’явилися поселення, топоніми яких, генетично належать вихідцям з України і говорять самі за себе:
с. Нова Полтавка, с. Дергачівка, с. Києво-Миколаївка, с. Чернігівка, с. Києво-Полтавське, с. Ново-Київка, с. Таврічеське,
с. Малоросійське, хут. Український, хут. Полтавський, хут. Чорноморський, хут. Великий Верхньодніпровський, хут. Суми,
хут. Єкатеринославський, хут. Малоросів
 
Найбільша доля переселенців належала до вихідців з Полтавської, Харківської, Чернігівської і Воронезької губерній, про що додатково свідчать топоніми українських поселень, заснованих в цей час: Велика і Мала Чернігівка, Валуйки, Стара і Нова Полтавка, Харківка, Дергачі, Київка, Київський, Чернігівський, Канівський, Нова Волинь та інші…
 
Особливого розмаху міграція українського населення набула в другій половині ХІХ ст. після скасування кріпацтва, неухильно зростаючи в наступні десятиріччя. У ті часи українські поселення в Російської імперії становили основну кількість переселенців.
 
Так, коли в 1891-1900 рр. вихідці з території сучасної України становили 36% усіх внутрішніх мігрантів імперії, то в 1901-1910 рр. їхня питома вага зросла до 49% і сягнула 60% в роки, що передували Першій світовій війні.
 
Напередодні першої світової війни в «Сірому Клину» - Омськ був центром українського життя. Полтавець М.Бондаренко, який працював в тих краях землеміром, засвідчує: «Сам Омськ виглядає як московське місто, але базар і ярмарок балакають українською мовою»…
 
Воно і не дивно, адже навколо Омська розташовувались облаштовані козацькі поселення, заселені виключно українцями. Протоптана ними стежка до Казахстану стала тією артерією, через яку з України впродовж сторіччя викачувались життєдайні сили, робочі руки та інтелект.
 
Лише в 1891-1914 роках з Волинської, Катеринославської, Київської, Таврійської, Харківської, Херсонської та Чернігівської губерній для освоєння «Сірого Клину» виїхало близько 1,7 мільйона українців.
 
На 1917 р. в Низовому Поволжі вжве проживало майже 550 тисяч українців. Тобто, за останні 20 років з моменту Першого Всеросійського перепису (1897 р.) українське населення в Низовому Поволжі збільшилося майже на 150 тис чоловік, тобто приріст населення внаслідок природного приросту і міграції збільшився на 37 %.
 
Після закінчення Громадянської війни 1917 року процес переселення з України в Заволжя оновився. Тільки з 1923 по 1932 роки в Пугачівський округ на землі колонізаційного фонду переселилось понад 30000 українців.
 
В 1926 році, в двох районах Саратовської губернії: Котовському і Красноярському - українці становили більшість населення (відповідно 69,3% і 72,4%). Українське населення за чисельністю переважало також в Єлазькому і Самойлівському районах
(51,9% і 79,3%), в Покровському районі Республіки Німців Поволжя (74%).
 
За даними перепису 1926 року, в Казахстані – це «Сірий Клин», українське населення складало 13,2% до загальної кількості. В Актюбинському окрузі їх нараховувалось 93 тисячі, Кустанайському - 164 тисячі, Петропавлівському - 184 тисячі, Акмолінському – 110 тисяч, Сирдар'їнському - 41 тисяча, Уральському - 21 тисяча.
 
Злочинна колективізація сільського господарства стимулювала міграційні процеси в Україні. Від колгоспів та розкуркулювання українське селянство рятувалося в Казахстані, Середній Азії та Сибіру. Мільйони наших земляків впродовж кількох десятиліть освоювали цілинні та перелогові землі Казахстану, Сибіру та Алтайського краю.
 
Отже, широкомасштабне промислове землеробство Казахстану започаткували саме наші земляки. Назви радгоспів-гігантів на колись маложиттєвих цілинних землях Казахстану промовисто засвідчують приорітетність нашого народу
 
У вересні 1941 р. Рада Народних комісарів видала постанову за №2030-922 с «Про заходи з переселення колгоспів з прифронтової смуги Української РСР, Орловської та Курської областей», на підставі якого десятки тисяч українських сімей було евакуйовані до Низового Поволжя.
 
У той же час за рішенням Державного Комітету Оборони до Саратовської області було евакуйовано i сім’ї шахтарів з Донбасу. У роки війни також посилилися міграційні процеси всередині Нижньоволзького регіону.
 
Після сталінської депортації поволзьких німців частину українських сімей примусово було переселено до обезлюднених сіл німців-колоністів. Таким чином можна констатувати, що переселення українців в Саратовське Надволжя було поетапне. Майже всі етапи були повністю контрольовані.
 
Хвилі українського переселення були пов’язані з економічною доцільністю для російської держави і регіону. Українці внесли значний внесок в економічний розвиток Саратовського Надволжя і залюдненості краю. Вони створили компактні взаємопов’язані етнічні масиви…
 
Статистика засвідчує, що після створення Союзу та організації більшовиками радянських республік, українці в Російській Федерації посідали за чисельністю друге місце після росіян. В деяких регіонах (Кубань, Ростовська, Саратовська області, Ставропольський та Приморський краї) українці були домінуючим населенням.
 
Проте рух на схід не завжди був добровільним - в пошуках кращої долі та заробітчанства. Одна з особливостей міграційних потоків радянського часу - підвищена питома вага “переселенців з примусу”.
 
Розкуркулені політичні опоненти влади, релігійні діячі, представники інтелігенції, а також звичайні, ні в чому не винні люди, що потрапили в жорнова режиму - мільйони репресованих вивозилися з України в найменш пристосовані , а то й зовсім непристосовані для життя регіони Росії.
 
Після приєднання до СРСР західноукраїнських земель, і особливо після Другої світової війни, до депортованих жертв радянського терору долучено ще й 1.070.000  мешканців Західної України.
 
Величезна кількість людей загинула. Дехто згодом,  зміг повернутися додому, але переважну більшість українців назавжди затримали в Росії адміністративні перепони і житейські обставини
 
Численна українська діаспора на теренах нинішньої Росії є переважно результатом тривалого та цілеспрямованого партійно-урядового курсу комуністичної партії Радянського Союзу - на створення єдиної нації на російськомовній основі - “радянських людєй”.
 
Для досягнення цього експерименту широко використовувалися авторитарні методи переміщення народів аж до їх депортації та поселення в нових, віддалених від попередніх місць проживання районах.
 
Тому серед українців, що зараз живуть у діаспорі в Росії, відносно велика частка тих, хто перебував і перебуває поза своєю історичною батьківщиною вимушено.
 
Вважається, що питома вага українців серед усіх політвязнів СРСР становила в повоєнні роки 40%. (“Нам не разбиться бы на пятые колонны”, Комс.правда.-1991.-14 листопада).
 
Районами поселення людей, які відбували покарання з політичних та інших мотивів упродовж багатьох десятиліть, були мало придатні для життя та трудової діяльності регіони з огляду на їх суворий клімат.
 
За даними М.Якименка, який вивчав роль українців у залюдненні та господарському освоюванні Сибіру та Далекого Сходу з кінця XIX - початку XX сторіччя, у 1917 році за Уралом жило 748,6 тисяч українців.-(суворий клімат)
 
В повоєнні роки кількість українців в Поволжі відчутно збільшилася в усіх областях, і навіть в  автономних республіках - Калмицькій і Татарській, але в Саратовській області чисельність українців чомусь постійно скорочувалася…
 
За тридцять років, в Саратовській області чисельність українців значно зменшилася. Ці числа встановлено переписом громадян Росії - відповідно до років переписуз 1959 до 1989 рр.) – з 112,2 тисяч до 101,8 тисяч чоловік…
 
(Але про це ми з Вами подискутуємо в наступній частині…)