"Десь і колись..." - хіба то про нас? хіба то виправдання для власної безглуздості і немочі? хіба мрії про екзотичні речі можуть переважити в душі українця любов до рідних негараздів?
 
Не ростуть квіти на піску! і мотузку із піску не звити! Так і українець має плекати своє світовідчуття, як мати немовля.
 
Українство - то вірус, цілющий і приємний для тіла, а для душі - рятівний. Якщо ти зрадив українському - пропаща твоя душа!"
 
Отак казав Микола Стефанович Гумільов, а його козацькі вуса при цьому загрозливо стовбурчилися, наче багнети.
 
Бо прийшов до нього друг і почав жалітися на життя:
 
"Миколо Стефановичу, ти подивися навкруги: скрізь заздрість, жадібність, провінціалізм, культ сірості, намагання задавити ближнього свого, кумівство, невихованість, зверхність агресивного неуцтва, марнославство.
 
Треба робити ноги звідси, їхати у вільний світ, де діти мої виростуть щасливими, та й сам решту життя доживу в повазі до себе й до оточуючих".
 
"Ет, дурний! Ну і як ти й твої діти будуть щасливими без української карми?" - риторично перепитував Микола Стефанович.
 
Невластивий текст:
 
Кто лежит в могиле,
Слышит дивный звон,
Самых белых лилий
Чует запах он.
 
Кто лежит в могиле,
Видит вечный свет,
Серафимских крылий
Переливный снег.
 
Да, ты умираешь,
Руки холодны,
И сама не знаешь
Неземной весны.
 
Но идешь ты к раю
По моей мольбе,
Это так, я знаю.
Я клянусь тебе.
 

Властивий текст:
 
Хто лежить в могилі,
Чує дивний дзвін,
Запах білих лілей
Відчуває він.
 
Хто лежить в могилі,
Відчуває тишу -
Янголівські крила
Вітер не колише.
 
Тим, хто у могилі,
Бджоли не гудуть,
Не плескають хвилі,
Чарку не несуть.
 
Тож живи, кохана,
Тут, як у раю.
Інше все - омана!
Голову даю!