Кабінет Міністрів України (Уряд України, або КМУ) є вищим органом у системі органів виконавчої влади, яку реалізує безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної  Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
КМУ має надзвичайно широкі повноваження у сфері економіки і фінансів, соціальної політики,  охорони  здоров'я,  освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини, зовнішньої політики, національної безпеки та обороноздатності, вдосконалення державного управління  та  державної служби та інші.
 
Видається, що маючи такі повноваження, КМУ повинен працювати і ефективно вирішувати усі покладені на нього завдання. Але, цього не відбувається. Основна причина в тому, що на посади міністрів, їх заступників, керівників відомств, інших центральних органів виконавчої влади призначають за партійною належністю, бо формується склад КМУ за пропозиціями коаліції депутатських фракцій, що складають більшість у Верховній Раді України. Умовою вступу фракції до коаліції завжди є надання певних посад у виконавчій владі. Кожному керівнику фракції та її спонсорам хочеться, щоб їх представник одержав міністерство чи інший орган влади, який має відношення до керування фінансовими, матеріальними, природними та іншими ресурсами, бо потрачені на вибори гроші потрібно відшкодовувати та і про наступні вибори необхідно задумуватися. От і торгуються за ласі шматки державної влади. Бо влада в Україні – це гроші.
З цієї причини серйозні державні посади частенько обіймають люди, що не мають відповідної підготовки в тій галузі, якою їх поставили керувати. За таким же принципом керівникам підбирають і заступників. Тому і не варто дивуватися чому країна доведена до такого плачевного стану в усіх сферах життя.
 
Існуюча система способу організації виконавчої вертикалі влади не відповідає інтересам держави та потребам суспільства. Але щось не видно ні намагань, ні пропозицій, з метою виправлення відвертих дурниць і приведення ситуації у відповідність до здорового глузду.
 
Іншою проблемою, яка поки що не обговорюється, є невиправдана кількість самих центральних органів влади і їх роздутий штат працівників. Якщо Ви відвідаєте загальнодоступний сайт Верховної Ради України і поцікавитеся базою за видавниками, то легко переконаєтеся, що в Україні 61 міністерство, 83 державних комітети, 16 агенств, 15 комісій, ряд інших органів, наприклад, ДПА України, КРУ, НБУ, Генпрокуратура, державна санепідемслужба, державні фонди, служби, адміністрації та їх структури на місцевому рівні. За точність не ручаюся, але називаються цифри від 400 до 450 державних органів, що мають право щось контролювати, ліцензувати, перевіряти, виймати, давати вказівки та приписи і т.д. То ж чи може серед такої кількості бюрократів нормально розвиватися підприємництво?
 
Такої кількості органів виконавчої влади як в бідній Україні не дозволяють собі навіть найбагатші країни. Знову ж таки, повертаємося до того, що з часів розвалу СРСР ніхто не переглядав структуру органів виконавчої влади, а тільки щось із чогось виділяли, розширювали, створювали. В результаті маємо управлінського монстра, заскорузлого, неповороткого і дуже ненаситного. Справжні суми витрат на його утримання старанно приховуються.
 
Я не ставлю метою в цій статті визначити роль і функції держави в процесі здійснення нею своїх повноважень виконавчою гілкою влади. Це робота для цілих колективів фахівців. Але те, що виконавча влада вимагає докорінної системної перебудови – для мене очевидно. В результаті реорганізації всієї системи виконавчої влади повинно залишитися кілька десятків органів центральної виконавчої влади, як це прийнято в усіх розвинутих цивілізованих країнах. Разом із скороченням кількості органів виконавчої влади повинно бути переглянуто в бік зменшення і чисельність чиновників. Не з рахівницями ж сидять, а з комп’ютерами, що дозволяє автоматизувати досить значну кількість управлінських процесів.
 
І ще одна важлива ремарка. Виконавча влада плодить надзвичайно велику кількість підзаконних нормативних актів, які часто зводять нанівець навіть положення Законів. Професійний парламент повинен змінити техніку написання законодавства. Закони повинні писатися більш точно, з метою ліквідувати соціалістичну практику їх «підправляння, уточнення» і т.д. нормативними актами виконавчої влади. Це не її функція. В такому випадку і відстояти свої права у спорі з органами виконавчої влади буде простіше в суді.
 
А про суди наступного разу.