Історична драма про першу газову війну між Москвою і Києвом
 
У кремлівського керівника безпеки у лютий мороз дупу перестало пощипувати тільки після того, як він уявив, що мороз ухопить тих нахабних сусідів, коли їм рішуче перекриють газ. Аж раптом «нахабні сусіди» матеріалізувалися у вигляді чолов`яги, який не міг не привернути до себе увагу. Хоча стояв мороз, але він був в самій вишиванці, без пальта. Пахло від нього дорогими парфумами „Красная Москва”.
- Эй, хохол, ты чего здесь? – грізно запитав його керівник безпеки і похукав, зігріваючи змерзлі пальці.
Чоловік ступнув два кроки назад, наче перелякався. Улеслива посмішка заграла на його зраділому обличчі.
- Ой, вибачте, пане. А звідки ви узнали, що я хохол?
- А ты свой мешок так держишь, как будто мать шевченковская ребеночка на руках.
- Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, - пробурмотів собі під носа чоловік у вишиванці.
- Ты чего там бормочеш?
- Це я кажу, що друга ты никогда не забудешь, если с ним повстречался в Москве.
- Ты сатри! Хохол, а кааааакой... Молодец!
- Я до Владіміра Владіміровіча приїхав. Чи не скажете, де він тут живе?
- А-а-а! – пожвавішав дебелий начальник безпеки, - Бабло за газ привез? А мы тут уже ваще, бля, за... это самое – заждались кароче. Ну, проходи. Только он не живет здесь. Он трудится здесь для вас, чтобы вы там, в своей Хохляндии, не замерзли. И чтобы вы нам благодарны были.
- Ой, ми так благодарні! Так благодарні! Що просто… Дайте, я вас поцілую.
- Ладно, ладно, чего уж там... Пройдешь вон в тот подъезд. Можешь не говорить, что ты с Украины – это и так видно. Тебя сразу и пропустят, как родного брата.
- Дуже вам дякую, ясновельможний пане, бальшоє вам спасіба.
Чолов’ягу у вишиванці без зволікань провели до кабінету Владіміра Владіміровча.
 
- Владімір Владіміровіч, драстуйте. Це я – Мет-Вет-Чук з Києва.
- Витек! Богатым будешь. Не узнал тебя сразу, - не виходячи з крісла, зрадів Владімір Владіміровіч. – Ну, что ты там? Вчера яичницу на примусе готовил или все еще на газе? – добродушно пожартував начальник Кремля.
- Ге-ге-ге, - жваво зреагував гість, - Я консервами харчуюся – „Кілька в томаті”.
 
- А я вот тут рукавички меряю, чтоб руки не замерзали, - сказав Владімір Владіміровіч, виставивши вперед руку і милуючись підбитою хутром полотняною рукавицею, - Это мне друг один на Новый год прислал. Миша его зовут, Фьодорковский. Не слышал? Он раньше нефтяным бизнесом занимался, а теперь вот на зимнюю одежду в Сибири перешел. Обещал еще валенки прислать.
 
- Тю! Валянки! Та сказали б мені – я б вам їх хоч цілий вагон привіз би. У нас там їх три вагони після помаранчевої революції залишилося. Американські.
 
- Так он же от чистого сердца, а вы, хохлы, не так просто. – володар Кремля хитро примружився, витяг з рукавиці вказівного пальця і покивав ним у бік свого співрозмовника, - Тебе ж чего-то надо от меня. Выкладывай, зачем приехал.
 
- Та я ж подаруночок від українського народу, - гість радісно потрусив у повітрі клунком і витяг звідти сулію самогону, - Оце віз його у поїзді – навмисне під подушку сховав. Так шаровари і кожуха вкрали уночі, а клунок не посміли. Я мусив останні гривні за джинси віддати на вокзалі. Правда, ношені, але гарні: одна тільки латка, та й та між ногами, її простим оком не видно. А на пальто грошей не вистачило.
 
Мет-Вет-Чук ще бідкався про перекладача, який їхав разом з ним, і в якого вкрали шапку. На вокзалі той купив собі єдине, що там було – кавказьку папаху. Так його до Кремля не пустили, сказали, що чеченський терорист.
 
- Владімір Владіміровіч, - сказав Мет-Вет-Чук, - Дайте наказ, щоб його провели сюди, бо я без нього ні хріна вас не понімаю.
 
- Как это не понимаешь? – обурився начальник Кремля, - Мы же братские народы. Вот я, к примеру, все понимаю по-вашему. Вот, к примеру, слово «незабаром». Дураку понятно, что это не за баром, а перед баром, так сказать, при входе.
 
- До речі. про бар, - Мет-Вет-Чук апетитно потер руки і витяг із сулії паперового корка, - покуштуйте, що вам український народ послав.
 
Вони випили по склянці за російсько-українську дружбу.
- А, харашо пашла, - сказав Мет-Вет-Чук, - мрійливо згадуючи будинок на Банковій.
- А це що таке? – підозріливо покосився на закуску начальник Кремля. –Він навіть не помітив, як після першої забалакав українською.
- Ето спеціально для вас пиріжки. Оксана напекла.
- Какая ще Оксана?
- Ну жінка моя, ізвєстна тележурналістка.
- Тележурналістка? – перепитав начальник Кремля, - Ну тоді за женщин стоячи. – сказав він. Владімір Владіміровіч був уже в такому стані, що зовсім забувся - за жінок п`ють третій тост.
- А чого ти сам пиріжки не їсиш? – знову підозріливо запитав він, зауваживши, що гість занюхує рукавом. – Там діоксину немає?
- Ні, який ще діоксин! Ми б із радістю, але ви ж знаєте: позаторік весь витратили. Ми вдома пирижків стільки наїлися, що вже дивитися на них не можемо. Це все вам. Їжте на здоров`я. Вкусно?
Вони випили ще по чарці – знову за жінок. Начальник Кремля доїв пиріжки і вони домовилися, що він чимшвидше перекриває Україні газ. Бо як газу не буде – то народ повстане і скаже: „Не так!”. І скине помаранчеву наволоч. А тоді можна і газ назад пустити. Досмоктали сулію. Мет-Вет-Чук собі пішов, розцілувавшись з Путіним на прощання. Путін хотів негайно перекрити гази, але не зміг: пиріжки були з горохом і гази не слухалися. Як він не намагався, але зробити нічого не зміг: гороховий газ вривався до труби і летів до України з таким диким свистом, наче розлючений монголотатарин.
 
Раптом до його кабінету увірвався голова ФСБ.
 
- Где?!! – зверещав він несамовито.
 
- Кто? – гикнув Владімір Владіміровіч, - Мет-Вет-Чук? Так он ушел уже. Такой хороший парень, хоть и хохол.
 
- Какой к черту Мет-Вет-Чук!!! Это Иффченко был, главный ихний националист. Прямо Степан Бандера.
 
- Что? – вмить протверезів Путін, - Поймать немедля!!!
 
Але Іффченка не зловили. Так він врятував Україну від москальського газового тиску.
А Сана Мет-Вет-Чук потім зробила про нього телепередачу з циклу „Кликухи”.