Зустрічаємось це якось ми та уряд. В демократичній країні таке бува часто… перед кожними виборами.
- Ето... як вас там… ну як типа живемо? – питає уряд, протягаючи руки.
- Типа живемо… - жартуємо ми, протягаючи ноги.
- А як там в етой вашій … як її… ну типа Україні? – питає уряд, густо намазуючи чорну ікру пов`ерх червоної.
- Крадуть, - відповідаєм ми.
– Типа крадуть? – перепитує уряд, тому що голосно чавка.
- Ні, не типа, - відповідаєм ми, дивлячись на їх ікру. - По-чорному.
- Та не може бути! – відмахується уряд. – Як же це вони можуть, коли ми тут?
- А вони – це хіба не ви? – відповідаєм ми.
- Та ви шо? – дивується уряд. – От ето хохма: вони – це ми! А ми ж тоді хто?
- А ви – наші слуги, - відповідаєм ми. - Слуги народа.
- Та ви шо? – дивується уряд. – Цирк на дроті! От спасібо, шо просвітили! А по конституції це положено?
- Положено, - відповідаєм ми. – На всіх. И по конституції, і взагалі. От прийшли поскаржитись.
- Та не тратьте, куме, сили, - радить уряд, переходячи до гарячих закусок. – А на кого скаржитесь?
- На вас, - відповідаєм ми.
- Та ви шо? – дивується уряд. – От ето хохма: скаржитись нам – на нас!
- А куди ж ще? – питаєм ми.
- Дуйте до суду, - відповідає уряд. – Ми ж спеціально для вас цю дурн`ю придумали. И вообщє, не заважайте люд`ям працювать. Не бачите, для вас же ж стараємось!
- Та ви шо? – дивуємся ми. – Цирк на дроті! Звиняйте, не знали. А на суд кому скаржитись? Ми ж там уже були.
- І шо там? – питає уряд.
- Беруть, - відповідаєм ми.
- Та ви шо? – дивується уряд. – І багато?
- Навіть більше, ніж ви, - відповідаєм ми.
- Та не може бути! – відмахується уряд, бо таки не може.
- Падли будем! – клянемся мамою ми, бо таки ж правда.
- Та ви шо? – дивується уряд і навіть перестає жерти. На секунду. – Шо, не брешете?
- Вєк волі нє від`ать! – клянемся ще й честью ми, бо таки ж не брешем.
- Тоді чешіть до прокурора, - радить уряд, сьорбаючи великими ковтками. – Відновим істину та законність! Гарне гасло, правда? Ну й мерзота цей абсент!
- Не знаєм, не пробували, - відповідаєм ми, маючи в виду абсент, законність, істину і взагалі їх всіх.
- Треба себе заставлять, - радить уряд. – В Європу ж ідем, як же ж в Європі без абсенту? Так шо там у нас прокурор?
- Бере, - відповідаєм ми.
- Та не може бути! – відмахується уряд. – Він же ж з наших, з одного корита жремо.
- Тому і бере, - пояснюєм ми.
- Та ви шо? – дивується уряд. – Цирк на дроті! І багато бере?
- Брехати не будем - менше, ніж в суді… - відповідаєм ми.
- Порядна людина! - радіє уряд, ковтаючи великими шматками.
- …але частіше, - закінчуємо думку ми в надїї, що вони подавляться.
- От козли! – обурюється уряд, навіть не поперхнувшись.
- Хто? – питаєм ми, побоюючись за себе.
- Порвемо гадів на німецький хрест! – обіцяє уряд, хапаючи солодке.
- Кого? - питаєм ми, починаючи тремтіти.
- Та не вас, - відповідає уряд і замислюється. – Хоча… а чому б...? Воно і полегше буде… А ви самі як вважаєте? У нас же тут типа демократія, нада ж поцікавитись мнєнієм етого… як вас там… ну типа народу.
- Як накажете, - демократично висловлюємо свою думку ми і звично нагинаємось.
- Та ви шо? – лякається уряд, розпихуючи недоїдки по кишенях. – От тупий дістався електорат! Ви шо, хотіли одразу розслабитись і получить удовольствіє? Ну не можна ж так, без підготовки! Тут працювати треба! Америка ж поруч, Європа ця чортова, трясця їх матері! Вони ж знаєте, які збоченці? Це ж ми вас, а вони потім нас…
- Та не може бути! – відмахуємось мы. – На фіг їм здались такі виродки? У них що, своїх нема?
- Таких нема, - похваляється уряд. – Куди ж їхнім до нас! Ви шо, забули? Ми ж великий народ!
- А ми? – питаєм ми.
Нема відповіді. А ми все чекаємо; піднявшись з колін, та не розігнувшись, висловлюючись вільно, та без толку, під чавкання – сите, та не своє. Чи дочекаємось? І чи варто?