У сірих післясвяткових буднях хочеться чогось світлого.  І я кинувся гарячково шукати позитив. Зрадів, було, оприлюдненому Українською Правдою звітові міністра фінансів – гляди ж ти, ще хтось, крім «Блекстоуна» розуміє, де ж ми насправді є! Як тут же і сказали мені, вустами пресслужби кабміну, про те, що це провокація.
 
Ох ти ж, чорт зна що! Думав, що міністр фінансів знає в якому місці економіка держави і відкриє очі на це місце решті уряду. Не вийшло! У сьогоднішній, такий технологічний час, провокацію можна зробити з чого хош, виготовивши фальшивку з високим ступенем вірогідності. Це, як було з плівками Мельниченко – казав Леонід Данилович, – «Матюки мої, а думки сфабриковані», так і зараз зможе Віктор Михайлович сказати: «гарфіки мої, а все решта – фальшивка!» І поїхав, з того всього, Віктор Михайлович у Феофанію на лікування. Кажуть, що серце не витримує тієї радості, що його доповідь для уряду фальшивка, а не реальний стан справ… До речі – там же й Дубина на лікуванні. Очевидно, також серце з радості від нових газових домовленостей не витримує. Ох і радостей і позитиву в людей! Я обзаздрився.
 
А Верховна Рада тим часом часу не марнувала і, на пропозицію БЮТ, радо відгукнулася зайнявшись улюбленою справою – знайти крайнього. «Ви крайній?», - запитала Верховна Рада Віктора Андрійовича Ющенка. Питання, у ствердній формі прозвучало з подачі БЮТ тільки для того, щоб в наступну мить сказати, що у черзі на наступні президентські вибори вас, Вікторе Андрійовичу «тут не стояло». Біда тільки у тім, що бійка за Рейтинг мало схожа на чергу за президентством. У вічному українському змаганні, де переможець одержує все, а переможений – опозицію, ніяких сантиментів бути не може. В хід ідуть всі підручні засоби. У першу чергу – парламентаризм і верховенство права.    
 
У цей надзвичайно плідний тиждень Верховна Рада знов зробила над собою зусилля і, за неможливості зняти з посади Голову НБУ, відмінила його призначення! Гарний антикризовий крок. Він має серйозне економічне обгрунтування. Вірніше – монетарне. Очевидно, що відміна призначення Стельмаха на посаду Голови НБУ зроблено з метою зменшення темпів інфляції за допомогою стерилізації грошової маси: в обігу залишать тільки гривні підписані Тигипком, бо він тепер, як і Кужель – хороший. Гривні, за підписом Гетьмана практично з обігу відійшли, гривні за підписом Ющенка – відходять. Тепер прибрати стельмахівки і, в обігу залишаться тільки ті, на яких юний Яценюк розписував ручку, добиваючись повної схожості підпису з Тигипковим. Бо, навряд чи Сергій Леонідович встигав підписувати купюри за напруженої роботи у кінотеатрі «Зоряний»…  У зв'язку з цим я хочу, в міру своїх скромних можливостей, допомогти рідній країні подолати інфляцію:  я приймаю для утилізації всі гривневі купюри за підписом В.С.Сельмаха! Громадяни! Здавайте нацвалюту!
 
Величезний позитив цього кроку Верховної Ради полягає ще й в тому, що якщо стельмахівки тепер поза законом, то нововпійманий мер Балаклеї з хабарем у 900 тисяч гривень ніякий не хабарник, а людина, що робила велику державну справу – він розпочав стерилізацію грошової маси ще до того, як до цього закликала ВР! Такого жертовного урядника слід представити до нагороди. Секретаріату Президента не лишнім було б оформити нагородження патріота орденом «За мужність», бо у нинішні часи, щоб брати хабарі у гривнях, треба мати неабияку відвагу!
  
До позитиву слід віднести й той факт, що Ігор Гелярович Пукшин – видатний співробітник Секретаріату Президента і автор ідеї про відміну призначень суддів та інших високоповажних чинів заднім числом, зрозумів, врешті-решт принцип роботи бумерангу. Зрозумів він його глибоку метафізичну сутність за допомогою двох наочних прикладів:
1. Портнов швидко вчиться;
2. Команда Юлії Володимирівни може відповісти на кожну дурість команди Віктора Андрійовича не меншою!
 
Ігоре Геляровичу, стукнуло? Угу. Це бумеранг. Його треба кидати так, щоб напевно завалити суперника, інакше він вернеться і завалить вас.
 
Серед позитивів цього тижня є і те, що фонд безробіття круто зекономив на соціальних виплатах, яких він міг би зазнати у зв'язку зі звільненням зі своєї посади головного митника країни Валерія Хорошковського. Пан Валерій, як добротний озимий бамбук, не тільки не замерзає під білим покривалом, а й ніколи не тоне. Профі широкого профілю, ще не встиг звільнитись з митниці, як тут же його призначили в СБУ. Ах, облиште, я вас благаю, Фірташа і газ! Я справді думаю, що істинним мотивом призначення Валерія Івановича є тільки його високий професіоналізм і надзвичайно широка універсальність. Бо припустити, що колишнього виконавчого директора «Євразхолдинг» з якого вуха російських спецслужб ростуть, як співає Тіна Кароль «више аблаков», призначили в СБУ тільки для того, щоб не дати забрати газ РУЕ, який Нафтогаз наче б то має право купити за унікальною ціною, ми не можемо. Все це істинно і тільки професіоналізм і естетика:  секретар РНБО – гінеколог, міністр оборони – будівельник, заступник в.о. голови СБУ – бізнесмен.
  
Але головний позитив, справжній позитив – це, перш за все, кожен прожитий день. З усіма його радощами і розчаруваннями, які формують неповторний смаковий букет страви, яка називається «життям».
 
Хоча й  існують такі люди, яким ця божественна амброзія не смакує без приправи. Вони мусять приперчити, посолити чи й підсолодити щоденне своє існування. Нема в тому нічого лихого, щоб у свою порцію відміряного Господом побуту  на цій прекрасній у своїй недосконалості Землі, ти вкинув собі до смаку перцю небезпеки, гіркоти поразки, солодощів перемоги, терпкого присмаку страху, заправив усе це масним сороміцтвом та присолив гуморком. Але у світі двадцять першого століття, особисте – самим же тобою! -  непомітно вкидається в загальний глобалізаційно-інформаційний котел, з якого потім тебе й годують за чужим рецептом звареною стравою, яка втрачає індивідуальність твого власного смаку, наче той борщ з пакета – ніби червоний і ніби їстівний, а – несмачний. Бо не твій…  
 
Тисячі кухарів конвеєрним способом готують нам щоденні порції життя. Вони заготовляють його мікрофонами журналістів та камерами операторів у «полях»,  нарізають його у апаратних, дрібно шинкують у анонсах, помішують у  студіях і широким потоком, варево з гострим запахом, виливають нам з телеекранів. Щодня, щовечора у прайм-тайм. Цей процес нагадує мені централізовану роздачу кормів худобі через трактор зі стрічковим транспортером на якій-небудь тваринницькій фермі. Досконалий комбікорм! Ретельно перевірений, науково обгрунтований складом і візуально підтверджений смаком. Смертельно небезпечний.  
 
Особисто я перестав осмислено дивитись телевізор не так давно – років два тому. Я не викинув осоружного ящика з квартири і не заборонив собі та домочадцям дивитись в нього, проте, для мене, він є просто щоденним фоном, на якому іноді – украй рідко! – можна побачити щось справді вартісне. І це вартісне точно буде не в новинах.
 
«Чоловік покінчив з собою через штраф за порушення Правил дорожнього руху!» «Жінка наклала на себе руки через кредит!» - це те, що розірвало щоденний серпанок фону і цвяшком увійшло в мозок. Звідкіля це безглуздя?! Я ошаліло вдивляюся в телеекран і намагаюсь зловити хоч гран думки  в гостроароматній нарізці новинних сюжетів. Попри побоювання, я знаходжу там не гран і не грам, і не унцію, а тонни смислу і логіки та не знаходжу там надії. Я не бачу в новинах «завтра». Його нема. Я майже фізично відчуваю, що команда профі, що готували цей ефір, виклалась на сто і, навіть, стоп'ятдесят відсотків і нині вони зробили майже шедевр, зі страшною довершеністю сьогодення, де нема місця «завтра», бо те, що відбулось «сьогодні» є найстрашнішим, найсумнішим, найвеселішим і найкращим за всі часи. І там – криза, якої, безперечно, ще не знало людство. І там – борги, яких, поза всяким сумнівом, не можуть гасити і не погасять тисячі і тисячі наших валютних позичальників. І там – ніхто не може однозначно і чітко спрогнозувати коли ж буде, ну, хоч щось, а не тільки покращення… Після таких новин я сприймаю свою судову війну з рідним ЖЕКом, як безнадійно програну, борг у тисячу гривень на кредитці, як непідйомний, а плановий ремонт рідної «Таврюші» - на цілих стоп’ятдесят гривень! -  як з біса значну івестицію!
 
Матінко свята! Люди!!! Та вимкніть, до холєри ясної, того телевізора! Ще у середині дев’яностих ми, тисячами родин, не мали за що купити навіть хліба і при цьому – вчили дітей в університетах, у зв’язку з чим забезпечували їх побут у далеких великих містах зі своїх скромних надходжень. Ми мільйонами виживали з присадибних та дачних ділянок, ми самі дивувались, якими зусиллями та з яких заробітків робили потужні родинні інвестиції в холодильники та пральки – без споживчих кредитів! Ми примудрялись будувати - і добудовувати, всупереч елементарній логіці! - здоровецькі муровані хати, при вигляді яких вся американо-канадійська діЯспора негайно падала у колаптоїдний стан і виходила з нього вже аж на далекій заокеанській батьківщині, у своїх фанерно-формальдегідних будинках, з твердим наміром не прислати сюди більше ані цента, - «Бо вони жиют у палацах! А ми – в будах. І то я, тета Магда з Філядельфії, маю спомогати на ту розкіш?! Та єдрі його палку, курва – ноу!!!»  Ми весь цей час, аж до того моменту поки нам не оголосили «кризу», ЖИЛИ. А тепер нам кажуть, що основне наше завдання на найближчі роки – вижити. А, курва, хрін вам в рийку! Вижити – то не до нас.      
 
Вижити – то до тих хитромудрих метросексуалів, які однаково можуть бути і митарем, і фарисеєм. То до тих колядників у довгих мантіях з короткопідстриженою під «полубокс» совістю, які з депутатських «блатвілл» шлють полум’яні привіти вітчизняній Феміді рекомендованими листами. То до тих чотирьохсот п’ятдесяти, які за рік, зі стап’ятидесяти п’яти потрібних раз спромоглися зробити всього-навсього 55 засідань парламенту, а зарплати, доплати, компенсації і різноманітні виплати не посоромились отримати у повному обсязі, як порядні люди…
 
Час як біжить! Скоро сповзе з полів останній сніг, з доріг – останній асфальт, а з людей – останні штани. І прийде весна.  І мільйони людей посадять в цю землю картопельку, бурячок, морквочку, засіють пшеницю, полагодять похилі парканці… Вижити… Яке смішне слово! Ми не виживем – ми проживем. І ця криза – ніяка вона не нова. Вона просто трішки втомилась сумирно плестись разом з нами, тому тепер побігла наввипередки. Але це не страшно. Може, ця криза вправить нам усім мозок настільки, що ми зможемо жити з гідністю, бо живе той, хто вміє працювати руками, головою, зрештою і ногами, а не тільки язиком. Той, хто вміє торгувати не тільки власною пикою та Батьківщиною. Може тоді, ми врешті – решт дозріємо до того, щоб вигнати дистрибуторів Вітчизни з Храмів нашої Державності…