Жила в одному селі молода родина. Чоловік Степан та жінка Ганна. Було в них троє діточок. Жили в щасті та злагоді, господарювали потихеньку. І всього їм вистачало: росли та гладшали свині у свинарнику, корова Манька по два відра молока давала, та такого жирнючого, що хоч петлі дверні змащуй ним. На баштані визрівали кавуни та дині. На городі - картопля, помідори, огірки, цибуля, часник, квасоля, морква, капуста, буряки, кабаки, болгарський перець, баклажани, патисони, в саду - вишні, черешні, груші, яблука, абрикоси, персики, сливи, шовковиця, кизил, аґрус, смородина, полуниця, малина. Квітли квіти на охайних клумбах.
 
Гарною господинею була Ганна та майстром на усі руки Степан.
 
А коло будинку, на стовпі, звила гніздо родина лелек. Кожної весни прилітали птахи з теплих країв. Збирали хмиз з виноградної лози, що Степан турботливо після підрізки винограднику лишав на купі для них, і лаштували собі домівку.
 
Їх приліт завжди був святом для родини. Лаштування лелечиного гнізда було урочистою подією. Уся родина спостерігала за ним, як за конкурсом Євробачення. Усі дрібниці та перипетії події коментувалися, робилися прогнози, давалися підказки. Хвилювання змінялося оплесками, а радісні вигуки - турботливим застережливим шепотом вболівальників.
 
Діти і дорослі милувалися сімейним життям лелек і самі відчували себе наче родиною лелек.
 
Кажуть, що лелеки звивають гніздо лише біля хат, де живуть щасливі люди, а може, навпаки, вони приносять щастя тим хатам, біля яких оселилися. В будь-якому разі, подібне сусідство було приємним і для людей, і для лелек.
 
Весь день Степан та Ганна працювали, щоб нагодувати, одягти та вивчити дітей. А ввечері єдиною розвагою для них був  телевізор.
 
Дивилися вони серіали та передачі про панське життя й дивувалися: он як люди цікаво живуть! Гламур в них тужур. І монпасье з круассанами цілодобово.
 
Іноді перед сном, лежачи на пуховій перині, любили помріяти про привабливе й недосяжне:
 
- От якби я одягнув білого пінжака, як у Діми Білана, і такі штанці, як у нього, а ти сукню, як у Жанни Фріске, в обліпку і щоби голі колінки стирчали, і пішли ми б з тобою на паті, ти би що їла: манго чи вустрицю?
 
- Ой, Степане, усе життя хотіла, аж до сверблячки!, скуштувати шампіньонів, кажуть, ці гриби у роті тануть, такі ніжні. А в нас одні печериці ростуть. Дивитися на них вже не можу.
 
- Мабуть, ці шампіньйони дорогі дуже. Жменька може й сто гривень коштувати.
 
- Стьопо, а як ото в тій сукні в мене  колінки будуть голі тож усі чоловіки на патях вирячаться на них! Ти ревнуватимеш сильно?
 
- Та повбиваю усіх!
 
- Ні, так не можна! Це ж не гламурно. Так відомі люди не роблять. Справжній мачо поплескав би по колінці долонею і сказав, вклонившись, усім: "Бачили, в моєї дружини колінки найкругліші!" І руки так треба розвести, трохи догори, ну, як Лідер.
 
- Ну, добре, не вбиватиму, нехай дивляться.
 
Не те, щоби Степан з Ганною не цінували своє щастя, але дуже їм кортіло чужого спробувати, бо як відомо: у чужої дружини завжди дупа ширша і характер лагідніший.
 
Завітав якось під осінь до них односельчанин Грицько, який любив носа дерти, бо якийсь час перебував на заробітках у самій Москві. Грицько скінчив ПТУ, отримав фах будівника і поїхав шукати свого щастя там, де, як він казав, його здібності оцінять належним чином. Повернувся через декілька років з великим грошима, цілих двісті долярів привіз. Розповідав, як вів там світське життя, спілкувався з великим панами, переважно у рестораціях та нічних клубах. Грав у гольф після роботи, а робота там  - не бий лежачого! - його одразу призначили керівником великого будівництва, такий він вже знаний фахівець! А після гольфу пив Пінту-Коляду із Йосиком Кобзоном у стриптиз-клюбі "Шкутильйон".
 
Степан, затамувавши подих, спитав про головне:
 
- Слухай, а ти якісь вишукані страви там у ресторанах жер?
 
- Ну, звичайно.
 
- А яка з них, ну, сама ну... есклю.... ексклізійна...  така, що не в кожній ресторації можна замовити?
 
Грицько замислився, мабуть, перебираючи в думках та класифікуючи ті незліченні делікатеси, які він там їв від пуза. Потім, приплямкуючи та примруживши праве око, зважено виніс вирок, що такою стравою є шашлик із лелеки під соусом.
 
- Але це дуже дорога страва, рідко хто може собі дозволити, хоч я, звичайно, її куштував.
 
- Чому дорога?
 
- Бо лелек в них обмаль.
 
- Чому?
 
- Побили усіх.
 
- Хто?
 
- Браконьєри.
 
- Навіщо?
 
- Та ж кажу - в дорогі ресторани здають.
 
- А тобі як дісталося?
 
- Ну, бачиш, його Ксенія Собчак замовила, вона дуже їх полюбляє. Але їй терміново викликали рятувати програму у клубі  "Красная шапочка". Ось я і перехопив. За великі гроші! З доплатою особисто генеральному менеджеру і шеф-кухарю. Вони погодились, бо Собчак холодне не їсть. Смакота скажу тобі. Ксюха - не дурна.
 
- А як його готують?
 
- Спочатку в глині смажать. В блакитній. Спеціально привозять з Парижу у запакованих контейнерах при певній температурі. А коли пір’я відпало - на шампури і на вуглях з вишневих дров до кондиції доводять. А потім поливають спеціальним соусом - "Ткварчелі". Із слив його роблять. Кажуть... тобто – смакота-а-а.
 
Розповів вночі Степан Ганні про кулінарні пристрасті Ксенії Собчак. Зітхнула важко Ганна - вона завжди хотіла бути на Ксенію схожою. Хоч на хвильку пожити її чудовим життям.
 
Вранці, почухавши потилицю, каже Степан Ганні:
 
- Слив у цьому році уродилося багацько. Що ми все компоти та варення з них робимо! Давай до м’яса соус зробимо. Будемо взимку з солониною їсти. Мені Грицько рецепт записав.
 
Сказано - зроблено. Ганнуся господарочка вправна - ось вже і двадцять банок з делікатесним соусом в коморі на полиці відблискують.
 
А Степана наче кішки зсередини шкребуть. Та невже от таким гречкосієм усе життя проживу? Невже для себе і для коханої дружини не зможу організувати хоч шматочок справжнього життя? Невже вона ніколи навіть на хвильку не відчує себе Ксенією Собчак, а я - Андрієм Ждановим із "Зімалєто"?
 
Рано вранці він видерся на стовпа і накинув сітку на птаха. Лелека-мати та лелеченя злетіли в небо. Довго ще вони кружляли над літньою кухнею, де лежав зв’язаний чоловік і батько, а потім полетіли кудись у вирій.
 
Засмажили лелеку чітко дотримуючись усіх рекомендацій Грицька.
 
Повкладали дітей спати, а для себе зробили на веранді вечірку із свічками. Для урочистості моменту вирішили взяти ті, тонкі, що перед іконами горять.
 
Поклали порізане м’ясо на паперові тарілки, щоби як в ресторані було, і полили щедро соусом.
 
Чи смачне, насправді, то лелече м’ясо вони, мабуть, і не зрозуміли. При тому піднесенні воно для них було найсмачнішою стравою у світі.
 
А зранку, втомлені від емоцій, вони навіть проспали на роботу. Ну що ж, іноді собі дозволити можна.
 
З тих пір Степан та Ганна відчули себе людьми непересічними, які виділяються з-поміж інших. На односельців вони поглядали з погордою. Що ті в житті бачили, що вони про справжнє життя знають?
 
Лелеки більше ніколи не прилітали до хати Степана та Ганни. Мабуть, існує в них своє лелече радіо і свої чорні списки на лелечих скрижалях.
 
А лапками та дзьобом ще довго діти Степана та Ганни гралися.
 
Хай ростуть щасливі!