Зранку наступ…
Ніхто не спить. Пишуть листи додому, збираються. Листа я вже написав, а збори… - у мене було дві банки рибних консервів (здається «бичків») і два пакети галет, які за смаком нагадують звичайну фанеру і так само жуються... І ще набрав дві фляжки води з під крану. Також нам пощастило кинути на підлогу нашого БРДМу два звичайних солдатських  матраци (які ми потім цінували понад усе, бо спати на холодній броні було просто неможливо). Оце і все постачання перед наступом. Правда зброї, набоїв і гранат у нас на двох із моїм шефом вистачило б на ціле відділення, якщо не більше, але то була наша власна заслуга. І ще в  «рідному» Київському медзагоні (польовому шпиталі) розжилися ватою, йодом і бинтами. Ні про якісь морфії чи щось подібне взагалі і згадки не було.
 
Десь о 3-й ранку Радник командуючого Північного Фронту, він же наш командир, вишукував усіх нас – радників командирів бригад, батальйонів та їх перекладачів, які йшли у наступ у той день із своїми частинами, і пробубонів щось на зразок «Родіна, панимаш, вас не забуде!» (а що він ще міг сказати, маючи за спиною замполіта, уся робота якого полягала у написанні доповідних «нагору»: хто, що, коли і з якого приводу сказав…
Але щось у голосі Радника  хрипнуло, все ж-таки момент був не абиякий, і він майже по-батьківськи закінчив: «Вобщєм, хто іде сьогодні у наступ, я усіх подаю на орден «Червоного Прапору».
 
Жаль його. Як казав мій тодішній шеф, який мав нагоду випивати з Радником у неофіційній атмосфері, хоч і самодур той був, але не зовсім пропаща людина, що для комсоставу Радянської Армії буле нетипово. Навіть якісь риси людяності у нього проявлялися час від часу: якось він зізнався, що під час дуже важкого навчання у Академії ГШ у Москві прийшов до свого земляка Георгадзе (кому «трохи за 50», має пам’ятати це прізвище) і пожалівся на навчання. На що Георгадзе відповів: «Едик! Не ганьби  націю! Іди і вчись!» і передав йому бочку чачи. І «Едик» казав потім, «От була у мене бочка чачи і я єйо піль! Так і закінчив Академію ГШ!»…
Проте він був просто сміливою людиною. Коли наступ майже захлинувся, упершись у звичайне гірське провалля, яке верховні «стратеги» типу т. Жюкова, проводячи на карті лінію наступу, просто «не помітили», Радник сів на гелікоптера і особисто полетів на розвідку, щоб з’ясувати ситуацію. Гелікоптер було підбито, Радника поранено і він помер від гангрени… А його перекладач потім, розказуючи про той політ, показував мені звичайну сковорідку, на якій він сидів у тому гелікоптері і в якій застряла куля, і все підливав у склянку і підливав…
 
Рівно о 4-й годині ще темне передранкове африканське небо освітилося вогнем і земля здригнулася від залпів сотень артилерійських гармат і відблисками залпів БМ-21. Я намагався підрахувати кількість стволів артилерії на 1 км фронту – виходило майже як в Берлінській операції…  Із укріпленого КП Командуючого Фронту на вершині пагорбу, на якому ми із шефом знаходилися у перші години наступу, було добре видно як батальйонні колони нашої окремої танкової бригади, оминаючи пагорб із двох сторін, виходять на рубіж розгортання і майже як на навчаннях розгортаються у ротні і взводні порядки і, ведучи вогонь на ходу,  прямують через ворожі укріплення вслід за валом артвогню. Таке я бачив тільки у кіно.  Велич видовища (бездоганне виконання цього маневру було відпрацьоване місяцями навчань і маневрів) захопила мене настільки, що я навіть не помітив перших поранених на нашому КП (ворожі снайпери пристрілялися). Броньована лавина танків, за якою невідступно йшли батальйони піхоти на БТРах, наче ніж крізь масло пройшла через ворожі лінії оборони. Танки утюжили вогньові точки і земляні укріплення.  З’явилися перші полонені. І перший же допит дав приголомшуючий результат: ще до початку нашого наступу ворог основними силами відступив на новий рубіж в глибину оборони… У ДОТах же залишилися лише кілька десятків відчайдушних сміливців… Отже цінність цього шоу, що відбулося, була на рівні масовок «Мосфільму» під час зйомок епопеї «Освобождение»… З нашої сторони втрат майже не було. Застряв у канаві один танк та пострілом у спину було вбито комбата… Та на КП вогнем снайперів було поранено двох місцевих офіцерів.
 
Пізніше того ж дня ми із своєю танковою бригадою, виконуючи наказ, трохи не дійшли до зазначеного рубежу, зупинившись перед проваллям у кількадесят метрів глибини. Там і заночували… Навкруг були тисячі африканських солдатів і двоє нас, українців, яких військова доля і зла московська воля занесла у цю Богом забуту країну. Як зараз пам’ятаю скажену лють від усвідомлення безглуздя усього, що відбулося на протязі дня. Повну свою безсиль що-небудь зробити і непереборне відчуття голоду! Від солдатських багать апетитно пахло розігрітою місцевою тушонкою і ще чимось ароматним. Ми ж, задовільнившись почуттям виконаного на той день інтернаціонального обов’язку лягли спати голодними. Добре хоч на матраци, а не на холодну уночі броню…
 
Потім було безславне блукання по незнайомій території, оточення, втрати товаришів… Лише за рахунок незрівняної кількісної переваги того року урядовим військам кінець-кінцем вдалося досягти поставлених цілей. Не завдяки, а скоріше незважаючи на поміч і керівництво радянських стратегів. Завівши більше 10 тисяч солдатів у пастку ворога і дозволивши йому знищити майже дві третини цього війська, радянські полководці-радники потім ще на моїй пам’яті двічі заводили військо своїх підопічних у точнісінько такі ж ситуації. І вже кілька років по тому мої колеги, що поверталися із тих самих країв, розповідали про такі ж самі «пригоди», що вони їх пережили завдяки командуванню радянських полководців, яких ніщо не вчить! В Радянській Армії, як і у Радянському Союзі, «на верх» на керівні посаді спливало те, що і у воді спливає за законами фізики – перепрошую панство, гімно! Не професійні якості, не особисті досягнення і чесноти, а показна вірність ідеологічним догмам і вміння вчасно відрапортувати і де потрібно лизнути забезпечували кар’єрне просування.
І, як наслідок, платили за це мільйони людей своїм добробутом, здоров’ям і своїм життям…
 
І от, повертаючись із короткої подорожі до військового минулого, навіяної сьогоднішнім святом, із великим сумом мушу визнати, що сьогоднішня окупаційна адміністрація України, тягне нашу країну назад до того «світлого минулого», де добре жилося гебістським стукачам в зоні януковичам, непоказним злодійкуватим напівдебілам азаровим і брехливим пройдисвітам табакманам усіх мастей. Отака перемога для України через 65 років і отакі перспективи! Чи такого майбутнього ви хочете для своїх дітей?