Вітаю всіх з цим Святим днем! Днем Перемоги! Днем, здобутим кров’ю і життями мільйонів людей. Днем, що став світлою традицією для народів і не став ганьбою для влади.
 
    У далекі шістдесяті, мені, ще юнакові, довелося почути кілька щирих розповідей, тоді ще живих, ветеранів війни нашої вулиці. Того року все було як завжди у день великої Перемоги. Святковий стіл у дворі, зібраний з того що приносили гості. Сумна чарка за загиблих, сльози, старі платівки… Шульженко співала про “синий платочек”… Марк Бернес про “землянку”… Присутні підспівували… Танці під баян… Це було щире свято моїх щирих земляків. Якщо б мене спитали: “Яким має бути цей день?” я  б відповів, що саме таким.
 
    Коли гомін ущух, поприбирали і помили посуд і на подвір’ї лишився тільки стіл (його рознесуть по хатах тільки завтра), кілька ветерані посідали для “перекуру”, під кленом. Саме тоді мені пощастило почути, з дозволу нашого сусіди, одноокого Зотовича, оповідання колишніх воїнів. Хочу передати, як запам’ятав, кілька з них. Хоч оповіли їх багато… і жодної урочистої.
 
    - Зотовичу, чому ти не пішов на урочисті збори влаштовані спілкою ветеранів? – спитав нашого сусіда один з присутніх. – Ми там строєм пройшлися, по сто грамів випили… польова кухня була.
 
    - Оце б і досі мовчав, та душа кипить, - вдарив себе в груди кулаком Зотович. – Я ніколи не оповідав про те, як око втратив… Було це влітку 43го. Ми наступали. Я служив в артилерії, при конях. Тяглися ми тоді степовою дорогою. Спека… пилюка… Коли дивлюся, по полю кінь бігає. Красивий, білий, породистий… - видно від німця загубився. Я заіржав, бо з дитинства при конях. Кінь зупинився, прислухався і пішов на нас . І майже вже дійшов, та раптом шальна міна біля нього рванула. Коли пилюка вляглася піднімаю голову, а білий красень колами бігає, нічого не бачить, а бебехи по землі тягнуться. Я підняв карабін, прицілився і припинив страждання Божої тварини. А тут, як на гріх, “вілліс” нас наздогнав. Зупинився. Виходить з нього п’яненький такий “когутик”. Шия тоненька, як у горобця коліно, погони старшого лейтенанта, гімнастерка розстібнута… без фуражки… Років може 20… 22, і до мене.
 
    - Ти що, сволото, набої витрачаєш на фашистське падло? І так би нехай здихало.
 
    - Та хіба ж, кажу, тварина винна, що її німці годували?
 
    А він витягає наган і мені в обличчя. Прямо в око. Звичайно залився кров’ю, скрючився на землі від болю. Тут підбігає командир батареї і давай “когутика” дубасити. Вискочили з машини майор і капітан, ледве відтягли комбата. Швиденько забрали свого заюшеного старлея і чкурнули, тільки курява здійнялася. Комбат обіцяв дістати ту гидоту і у землю забити…
 
    Мені медальку дали… “За отвагу”. Я її ще жодного разу не надягав. Соромно. Яка відвага? А це, торік, їздив я на зустріч ветеранів полку. Приїхало наших лишень троє… Наших… Та я їх і не знав. Вони прийшли, коли мене вже комісували.
 
    І ось урочисті збори. Вітає нас голова спілки ветеранів підполковник. Придивився – “когутик”, не встиг, видно, комбат… Ось, думаю, де “когутики” пригрілися. Не вірю я їм. Може і не всі такі, та віру втрачено… А сто грамів я і з вами краще вип’ю. – Сумно закінчив розповідь Зотович.
 
    - Так, багато погані було. – Продовжив розмову інший. – Багато... Брали ми висотку. Служив я кулеметником, першим номером, а другим був мій земляк, Микола... з одного села. Два роки пліч-опліч. Ну ми, як годиться, посипаємо з “максима” німчуру на висотці. Атакувати рано. Гармат немає, от і проводимо “артпідготовку” з трьох кулеметів… Коли сідає позаду нас капітан, особіст... випивший. Ноги простягнув, стирчать позаду нас над окопом, а руками спирається за спиною аби не впасти. І раптом як зареве: “В атаку! Вперед!”. Рота підхопилася й айда на висотку. Ми припинили стріляти, щоб своїх не перебити. “Фріц” почав із своїх кулеметів косити. Наші назад. А особіст витягає “ТТ” і давай по відступаючих стріляти. Потім приставив мені до потилиці пістоля і шипить як зміюка: “ Вогонь по зрадниках, а то зараз за законами воєнного врємєні…”  Я завмер. Микола вкляк із незарядженою стрічкою у руках. “Ворушися, опудало” – закричав капітан і раптом вистрілив Миколі поміж очі. Серце в мене стало. Кінець мені… Почекай мене земляче… Та видно, Бог вирішив, що рано мені помирати. Позаду із свистом вибухнула міна. Я і не відчув, як кілька осколків у спину вп’ялося. Два і досі сидять. Тиша. Видно оглух. Повертаю голову назад і бачу тільки ноги капітанові повільно зникають в окопі. Дістала кара Божа ірода…
 
    - А скількох не дістала? – Зробив затяжку ще один ветеран. – Наш батальйонний “ковалерист”, дідько йому у печінку, шпори кавалерійські  на підборах носив. Цілу ніч проп’янствував, а на другий день, з похмілля, викликав підмогу з повітря. “Проутюжить” висотку… А ми ту висотку вже взяли… От і “проутюжили”… Не знаю чи і рота лишилася від батальйону? А ця сука і досі промови з трибун штовхає, та квіти на могили загиблих кладе. Погань…
 
    Ще довго, після тих оповідань, я згадував оповідачів коли бачив ноги водія, що ремонтує машину... білого коня…
 
    І сьогодні, як би ті мільйони, що  вгатили у ту помпезність за багато років…  Як би замість того, щоб розганяти хмари над вітаючими паради державними діячами… Як би звичайний, рядовий-ветеран, хоча б їв те що хотів, та мав безкоштовну пігулку… одним словом жив як переможець, я б ніколи не вважав цей день ганьбою для влади.
 
    Та не дивлячись ні на що, сьогодні не гріх випити за полеглих і тих хто вижив у тій шаленій м’ясорубці, ім’я якій – ВІЙНА.